(Із збірки «Зелений дах», 1997)

Сорок стилізованих гайку

1

твоє обличчя

розщепилось на кінчиках

моїх нервів

2

у вусі – шкірка

твоєї пісні прилиплп

і голубить

3

бачу тебе прозорого

в краплині молитви

і тужу

4

твоя любов

тече прозорою річкою

в моєму серці

5

розкриши мене

на зернятка й посади

в клітини рук

6

без тебе – ніч

заходить мені у вічі

й заливає зір

7

припливи до мене

на росі ока й звогчи

мені уста

8

пробуджуюся

в музиці твого тіла

я – його струна

9

твоє тіло – це

матерія що називається

добро

10

мою шовкову нагість

прикриваєш

ранковим віддихом

11

вливаєш в мене

сім'я й доглядаєш як

добрий городник

12

в моєму лоні

круглія твоя мрія

мені вагітно

13

поглянь на мене –

твої дотики сплять

на моєму обличчі

14

скажи милий

чому зірки поселились

в моєму волоссі

15

літня спека

роздягає наші пристрасті

і ми нагі

16

твій язик – це ще

один цвях для розп’яття

моєї спраги

17

запроси місяць

на наше кохання хай

і нас освітить

18

миска усміху

у долонях розливається

похіттю

19

по наших тілах

котиться нагий місяць –

роздягає нас

20

твоє тіло –

хустина проколена

колючками сосок

21

на простиралі

ясніють твої очі

білим спомином

22

не зігнешся вже ніколи

бо я росту деревом

в тобі

23

снилися мені

твої уста немов два

схрещені списи

24

на устах

докори попеліють

і облітають глухо

25

вітер вліз тобі

у черевики й жене

я залишаюсь

26

на прощання

даруватиму тобі

палицю місяця

27

любов теж старіється

закриває очі

і відходить

28

Ця тиша кругом нас

то молитва дерев

за нашу любов

29

після розлуки

розливаю уста

на твоє обличчя

30

в твоїм погляді

парко спіють малини

і манять мене

31

моє волосся

на твоєму лиці мов

струги водопаду

32

зарази мене

вічністю своїх вуст

і вогнем пристрасти

33

твій поцілунок

холодний як обручка

з підмізинного

34

в наших очах

відбивається захід сонця

і сумерк нас

35

приходиш звуком

осінніх дерев і

зжовклою казкою

36

з-під твоїх брів

витікають ревнощі

мов слизькі гадюки

37

твої погляди

як гайку – пахнуть сонцем

й гілкою вишні

38

любов – неначе

старий подертий плащ що

висить на кілку

39

наші голоси –

скорбні двійники

мов крила вітру в степу

40

навіть подушка

на твоєму ліжку дихає

споминами

(«Сучасність», 1989, ч.10)

Віра Вовк

Либідь

мої вітри – боривітри

а я лебідка

сестра – галіонська статуя

на кілі ковчега

сестра – біле диво

полянське

зародили поля

зашуміли бори Боричева

постав город мов марево

я сплеснула руками

і річкою стала

щоб у плесі сховати обличчя

княжого города

щоб зберегти город братів

у власнім обличчі

Ольга

мені сниться сон-марево

що я вже не месниця

що простила смерть лада

і голуби з горобцями

несуть галузки цвітної верби

до гнізд ворога

і сниться ніби я топчу

пурпур киреї

роздягаю брокат

та в самій волосяниці

за руку з онуком

спинаюся білою церквою

на шпиль осяйний

трімкої гори

у порталі

оглядаюся і бачу

довкола море хлібів

і чую як співають осанна

золотими устами

Ярославна

не знаю як прочитати

залізний степовий запах

скигління чайки

багрець неба

ось айва б’є поклін землі

дрижить струна? тятива?

де ти

мій ладо?

акафіст гуде від каплиці

жертву приносять на капищі

Сонцю Вітру Дніпрові

молюся

Роксоляна

судно без вітрила пливе в затон

що його крижень креше крилом

краплі фонтану в серайлі

рахують довгі хвилини

поля моругі і картаті – спомин

із полу вінка ранку – бинди проміння

Ти пишеш мою долю в книзі дюн

мій сон Ти поклав охляп на вітер

тепер я тільки тривожний крик чайки

в порогах перед бурвієм

Маруся Богуславка

з очисної покути

билиною мене співають

рятувати життя це – добре вмирати

щоб не скривдити ні тотема

ні людини ні дерева

ні птаха ні каменя

щоб земля не прокляла

твоєї плоті

не вивернула її

з очима повними порожняви

падлом для гайвороння

рятувати життя це – повертати обличчя

соняшником

за сумлінням

Бондарівна

не дозволю щоб мене цілували

заяложені губи

гуляю в вибиванці

не в адамашках

і до алькиру не впущу

виродливого пана

моє кохання ятрене

ялене передчасно

летить над виносами

Катерина

полями

байраками

канавами міста

несу своє важке лоно

за семафорами

до сподіваного гнізда

байдуже сонце

не просльозиться

не поласиться до колін

вовчий вітер

не знаю –

пречиста грішниця –

що мені заборонений рай

навіть баштан

навіть убогий квітник

тільки одна грядка моя

десь біля тину

чужого цвинтаря