4.Оксана Забужко

***

Тьмарилось світу в очах од падалиць-слив.

Щеміло струною повітря.

Скрипіла за садом колонка.

… І знову вірш набухає в мені виногронами слів,

І я – його оболонка.

І знов мені грань існування – туго до купи сплести

Зболену ніжність,

розкошлані звуки,

листя летючого рухи…

Чи ж справді щойно я рвала чиїсь розпашілі листи

І вітер метляв їх по саду, неначе простягнені руки?..

Господи, пам’яте! Як

вберегти і ввібрати

цю пекучу минущість, це все, що – не раз, і не два?!.

Бо крізь станцію «Я» пролітають навзрид всі любови і втрати,

Ну а душі – на те вони й душі:

Встають, як прим’ята трава.

… Це я знов була хвора: я чула, як сливи росли,

Як хтось

Кликав мене, і мовчання лункішало в гомін…

Моє «віриш»,

Мій «вірш»,

Що тяжіє в мені виногронами слів,

Вирвіть із мене –

Я знову зроблюсь невагома.

***

Цей чоловік

вродився з дерева, що призначалося на скрипку,

німого дерева з печальними очима:

кора пришерхлих слів від шурхотіла хрипко –

і він явивсь

в пекучій наготі відчиненій!

Я здивувалася: він був лункий, як жерло

гарматне! Кожен звук

у ньому множивсь, як лавина!

(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих –

і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…).

А досвід собі лив, мов із цебра.

І дні, як шибка,

все туманіли мохом вільгости – о, доки? (Доти…)

а він же був із дерева, що призначалося на скрипку!

О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

Він кидав був тікати – але злива в ловлі

з ним услід періщила по п’ятах, навісна!

І він втомивсь.

І якось, стрінувшись у натовпі з Любов’ю,

пройшов повз неї в капелюсі на очах –

і не впізнав.

Отак і сталося. Лишився задоволений:

ввійшла у нього – й вийшла, наскрізна…

Тож іншим разом, стрінувшись із Болем,

він попросив у нього сірника –

і не впізнав.

А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!

О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

… Учора ми з ним здибались в кав’яренці на Липках.

Він розказав свіженький анекдотик.

І ще сказав, що він, звичайно, «за»,

та дуже ніколи – робота, діти, звіти…

І на пів келиха стояла голуба сльоза,

і голуба сльоза стояла на півсвіту.

Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.

І тільки в погляд вбився божевільний подив…

Дивак: він все іще шукав свою струну,

усе іще шукав – і не знаходив…

***

І двері розчахнулись – і за ними

стояв той чоловік, якого я люблю.

А з-за плечей у м і н у с - н е с к і н ч е н і с т ь

(у паморозь на стінах – в перехват

дихання, що рипить сухим хрящем у горлі, –

у наглий дзвін, з яким влетілий птах,

осклівши в грудку, падає додолу, –

в лабораторний кристалічний стиск –

в рідкий азот – в міжзоряну недвижність –

і врешті, у чоренну чорноту,

в якій уже нічого не розгледиш,

бо вимерзає зір) – тягнувся коридор.

Той чоловік стояв і просто так, дививсь –

зеленими підлідними очима,

і голова його була в снігу,

а щоки крила паморозь голчаста.

І раптом, тими самими очима,

я вгледіла – свою гарячу карість,

укритого вогню жаркий підшкірний відсвіт,

проскачу іскор в косах ворушких!.. –

а там, за мною, по мій бік порога:

палило сонце вибілений пляж –

пливли в очу жовтогарячі кола,

і плавилась од жару голова –

в червоних спахах заяскрілих щілин

на чорнім тілі дерева – вже рвавсь

назовні пломінь – з двиготом і гулом

розпростував злотисті язики

і танцював, обвалюючи крокви, –

і розверзалась спечена земля –

і вулканічна лава розчиняла

держави і міста – і сотня тисяч сонць

водночас загорялася у небі,

випалюючи зір! – відтак тяглас

п л ю с – н е с к і н ч е н і с т ь. Я явилась – звідти.

Ми з двох кінців шкали ішли собі назустріч.

А цей поріг є – позначка нуля,

де грудь-об-грудь судилось нам розбитись…

– О найдорожчий, кожен ад є ад!

Тож не дивись вперед, ані назад:

стань просто – мною. Я – тобою стану.

Кивнув.

І засміявся.

І – розтанув.

Друга спроба

І от – проламую головою

всі чотири стіни нараз!..

(На таку-то голову – стало ж у Бога міді!) –

Й опиняюся на твердому – хитаючись, мов водолаз,

Який замість перлів, нагріб по підводою – мідій…

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! – було б

Набагато гірше, аби не приніс нічого!

А що чорним струпом палає стовчений лоб –

То на мідь невразливу нема плавильні у бога!»

… Але я все волаю, що бачила перли – вони

Там і далі лежать на дні – лиш потрібно другої спроби!

… Але вже зімкнулись назад чотири стіни,

І на вік один – не дається нового лоба.

***

Так випало, і так припало пилом

В цім закапелку туги і нудьги –

Щоб словом, наче жестом неумілим,

Все ж поправляти мізки – і «мозги».

Так випало, так вивело, і згоди

Моєї не питало – певний знак,

Що вся моя жагуча хіть свободи –

Від здогаду: я б вибрала – не так.

Та воля не моя – Твоя, мій Боже:

Знать, треба, щоби хтось таке робив:

Уже не – як там? – Слово на сторожі,

А на сторожі Слова –

від рабів.