8.Ігор Римарук

Діва Обида

Стали над прірвою – хто потойбіч?

темні обидва.

Плакала в ніч із коханих облич

Діва Обида.

Хтось упаде – бо немає для двох

місця на світі.

Душу якого заманює Бог

в порвані сіті?

Вже прикипіла до тисячі пліч

траурна бинда…

Кликала пріч із пекельних сторіч

Діва Обида.

Вже перейшли чудеса і хрести,

нетрі і скали.

Люто гнучи задубілі хребти,

що там шукали?

Віщого слова? погибелі? чи

їдла для бидла?..

Ще озирається, нитку рвучи,

Діва Обида:

може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

Перед «Автопортретом зі свічкою»

Тараса Шевченка

ви хто щедро платив на відомий мотив

дань усім одноденкам

а на кручу зіниці камінні котив –

не кляніться Шевченком

хоч насунули смушком собі на чоло

правдолюбіє кволе

там де триста як скло товариства лягло

не було вас ніколи

під воротами звідки нема вороття

гримав попіл у груди –

п’ястком каяття обчухрали життя

вас і завтра не буде

ані вдень ні вночі піднебесні ключі

не дістать окоренком

не спроста шукачів що ішли при свічі

ви лякали Шевченком

та не клятви кликуш і не платний кунтуш

у Шевченковім спадку –

а кошуля катуш а незгашених душ

піднебесна загадка

і хоча шукача водно мить від ключа

ви плечем одітрете

але світить йому молоденька свіча

та що з автопортрета

Iі. Поезія Тексти для ознайомлення та вивчення напам’ять

9. Нью-Йоркська група

Емма Андієвська

* * *

«Сини літатимуть», – погодились онуки,

Відтявши дідам волосся.

Виріс хміль, виросла лобода,

Літає над світом серп, гукаючи:

«Хто наступний?»

* * *

Сусіде в повітрі, обізвися.

Вимов пелюстку, довшу від водограю.

Усі верхи, усі чвалом –

І тільки свічка

Сповіщає про першу заповідь тьми.

* * *

У листок загортають двері,

Що літали по хаті.

Вводять коня з яблуком на стегні.

Довго п’ють із полив’яного кухля

І крізь стелю відходять на відпочинок.

(Із збірки «Наука про землю»)

Закоханий літній дощ

Н а всю свідомість пальці розчепірив

І вивів світло з берегів і ладу.

Вагітний краєвидами, на людях

Стоїть і кисне, світла нечупара,

Щоб кожному – бодай по оку – в пори, –

Хрящі веселок – хай – нутра колоду. –

Стоїть і кисне, весь прозорий, ледве

Вигулькують із жил молочні пера,

Хоч далі, де стіна з сипучих шил,

Все ще триває потойбіччя шал,

Повітря в виразках, киплять боліди. –

А він долонями – кораблики – з болота, –

Конем йому обвисло пів щоки, –

Бо ж він наслухує небесних пащекух.