6.Павло Вольвач

***

І все-таки прийшло до мене слово,

Наприкінці прибилось крадькома.

А я вже думав, що мене – нема

І далі бути не обв’язково.

Напівпустий. Розхитаний трамвай,

Якісь колони, осінню набряклі.

Жовтавий присмерк протинали краплі,

І щось мені з’явилося. І край.

***

Жив би в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі,

Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний.

Слова безсилим бадиллям не застрявали б у горлі,

Співав би я «Ще не вмерла» і «… нам Україну храни».

В УНСО і районній «Просвіті» Вітчизні приносив би користь,

Традиціями наповнений, як зерням – тугий кавун.

І стрийко у мене був би Богдан, чи, може, Орест,

І був би у мене дідо – потомственний член ОУН.

А ще би я мав Свят-Вечір, Маланку, вертеп і гаївку,

Напам’ять навічно завчений карбований «Декалог».

Не «Русскую», розумієте, а рідну би пив горілку

З товаришами вухатими, чи краще з одним – удвох.

«Героям слава!» кричав би, рвійний і розпросторений.

Рота кривив би – ур’яд, оркестра, ґаз, парлямент.

І був би я весь вишиваний, різьблений і інкрустований,

І В’ячеслав Максимович був би мій Президент.

Я мав би багато дечого, тож заздрю Стриям і Десятинам.

Народом були б сусіди і навіть черга в пивній.

А ви попробуйте жити серед цієї телятини

Понурих «тожеукраїнцев», в підпіллі слів і надій.

І де ті в біса Заліщики? Тоскні, наче шинелі,

Снують суцільні «согражданє», «женщіни» і «мужчіни».

І тінь моя неприкаяна в’язне у цій пустелі,

І маю я тільки згарище з присмаком Батьківщини.

***

цей літній дощ як оплески далекі

шипить словами «шина» і «спориш»

і жити знову свіжо і волого

хоча й набридло добирати рим

та нащо рима до куща жасмину

хай просто мокне хай собі цвіте

цей дощ розрізав навпіл огірок

посипав сіллю і натер до піни

і рипнувши дверима на балкон

душа постоять хоче на причілку

котрий до яворів мовчить про те

як за Махна він їздив на тачанці

з руки годую думкою про смерть

ще не приручену але принишклу душу

а в білім небі визріває Бог

освітлене вікно саднить як несмак

і стане чути коли стихне грім

як хрестик хилитається

на шиї.

7.Маріанна Кіяновська

***

отрута у в’язниці

солодка й така

що пахне

димом і порохом

нікотин нікому не скаже

справді нікому

про голод посеред ока

про світ попереду

цигарка це гра

коли проціловуєш

єдину розвагу

в неволі

є полум’я потім дим

подробиці попелу

дрібниці

ну добре

спробую припустити

що стін не три а чотири

нас двоє

наприкінці початку осені

немає війни

але дим пахне солодко

як там де вмирають

***

а знаєш

є така страва холодна вода

це коли маєш спрагу або приреченість

випливаєш зі сну чи шукаєш для себе світу

мусиш прийняти її і визнати

її Бога живого

Бога живого

її

***

Танцюватимем дощ. У калюжі пірнатиме грім,

Наполоханий нами, а місяць, щоразу сухий,

Ніби зроблений з воску,

засвідчить солодке убивство.

Я ніхто, як метелик, з пилком,

що намокнув на крилах,

А тому ти так тяжко, так вічно належиш юдолі.

Так нічого не тямиш в дощі, що полює за смертю,

Так ховаєш мене в перламутровий ящичок ночі…

Я прозора, як ті, що хотіли вступити у воду,

А тоді заблукали, в дочасній воді розчинившись…

І тому-то ти мій – на межі, за межею і ген…

Я вдивляюсь в обличчя –

і бачу здощемлене наше…

***

небесні дівчата

вишні

спльовують кісточки граду

влучають у голову

в око

під серце

я підняла ту кісточку

я сама її проковтнула

б о г р а д