(Із збірки «Каварня», 1983)

Віґілії

І

В пелюстці кожній – всіх галактик начерк.

Та східці в світдло – тільки для хоробрих.

Що копи світу існування – вибрик

Нам ще не знаної терпкої порожнечі,

Якої нам ні охопити нічим,

Ані збагнути, де – ні дна, ні рубрик?

Вона – лиш дзвін, що – ледве вловно – в ребрах,

Безсоння, що із серця п’є щоночі?

Який мізерний мозку обладунок!

Яке крихке се. Хльоскає хлудина

Незмінна смерти – ще з палеоліту.

Смерть – п’ють, їдять її – як інгалятор.

І кожен пробує крізь браму-хризоліт

В безсмертя, що свідомість – на золу.

ХХХ

Крізь пам’ять – ледве – коней клус,

Ні деревця – ані істоти.

Пустеля, а нема де стати,

Скрізь – тільки – черепки та скло.

Порожні амфіляди кляс. –

На тлін – лятрини і статути,

Й зі свічкою у церкві ктитор. –

Блакить – на локшину – стовкли.

Всі спогади – черва поїла.

Життя – тунель із лун, де йолоп

Узув на босу ногу кенді,

Що їх гризе скажений кудель, –

Й піском – троянди і клобук…

Та що, як небуття клобак

Розмотує буття клубок?

ХХХУ

Навколо тлін – свою ґалянтерею, –

Все зовнішнє, що наступа отарно.

Та в ньому – в капшуках – те неповторне,

Що в віддиху – нові стежки – торує.

Все, що народжене, ледь блимне – і вмирає.

Смерть, – як гора, і смерть – мініатюрна.

У соломинку дмуха Характерник, –

Й світи, як бульбашки – у безвість – рій за роєм.

Ще мить, – і шкірка зовнішнього зникне, –

І – у провалля – весь природи наклад,

Де вже на дні світає інша парость,

Що – за єдине – джерело й опору.

Не тиша – заштори, і щем, – із лун – лемур, –

Що ребра з’яв – на бублики лама.

Циркові ідилії

ІІІ

В корсеті і в жабо цвіркун

Нагулює – на шворці – гадів.

За ним – на ніжках куб – негода

Струмок годує молоком.

Дві фази: в розтині стрімкім

У парку ходять гідри з ґідом:

Парку складчастість ґрунту гудять.

На лавці – в плавках – істукан –

Сулію – до грудей тертухи,

Щоб дзиґа, що в душі, – притихла, –

У кожного своя причина.

Й природа, в саднах від пручання,

Як хура – з хрускотом – узвіз –

Крізь небо із побитих ваз,

Повз пари, що – ні пари з вуст.

(Із збірки «Спокуси Святого Антонія», 1985)

Примруженими очима

Буття нема. Є свічка-монолог

Речей. Скрізь замість цілого – частини.

Єдиний відступ – барва-неврастенік,

Що – сірниками – селезінку й слух.

Весь краєвид в свідомість переліг

І звідти – тужно – в блиманні густому –

Нагадуванням: кожен крок – останній,

Дезинтеґрація – стежки й колеґ, –

Щаблі в найвище – з тліну – незабаром,

Аби – і з найтіснішої обори. –

Вже, – охляп – обрій, – чатові-нечеси

Подорожують в просторі і часі

І тих, хто – видимого глек розбив. –

Мигтіння, що на статусі різьби.

Інша зміна

Вістун, що тільки вранці наїздив,

Одбіг стежини крізь метан наврочень,

Що – рештки волі – дикуна наруччям.

І стіни світу – з самих крил – гніздо, –

Їх – серед дня – із мороку – склодув.

Щоб тільки сни – оазу межиріччя.

Відходу близькість засвітила речі, –

За спалах на воді життя б віддав.

Як шорстко й тоскно від нових утворень.

У швидку дійсність прочинились двері.

Мур в затінку, що лагодився спати,

В калюжу – ногу – і на той бік – потай, –

Єдиний слід – світило, як саше,

І легіт, який смуток просушив.

Прозорість

Така прозорість з чотирьох сторін.

Предмети сяють, – всесвіт – перші крочки.

За лінією в лещатах гарячки

Матерія, що – досі, як тиран.

Підбили підсумки. – день – крапку і тире, –

Хоч за парканом вічність скаче в гречку.

Все літо вбгали у одну порічку,

Захланність зберігаючи стару.

Скрізь барва надима горлянку – півень,

Аби назовні гребеням рапавим

Шляхи відкрило вищих переміщень,

Не потребуючи вмовлянь і змащень –

Крізь міжцарів’я, де ще кожен – цар. –

Прозорість – чи лиш зору корінці?