58. Господарство України другої половини XX ст.

Протягом 70-80-х років індустріальний рівень сільського господарства підвищувався за рахунок електрифікації, меліорації і хімізації. У 1985 р. функ­ціонувало 96 виробничих агропромислових, сільськогосподарських і науково- виробничих об'єднань. Україна в цілому забезпечувала власні потреби в продо­вольчій продукції /частка ввезення складала 2%/. Проте аграрний сектор зали­шився економічно слабкою, запущеною частиною господарства.

Загальний рівень життя в Україні підвищувався дуже поволі. Виробницт­во споживчих товарів не забезпечувало запитів населення і компенсувалося за рахунок імпорту. Відставали від потреб населення сфера послуг, торгівля, гро­мадське харчування.

Україна вивозила свої товари більш, ніж в 50 країн. У структурі імпорту головне місце займали машини і промислове устаткування. Економічне співро­бітництво здійснювалося з розвиненими країнами: Австрією, Нідерландами, Францією США, Японією і ін. Вони отримували з України промислову продук­цію, сировину і матеріали. У зовнішньоекономічних відносинах Україна мала пасивне сальдо. Причина -продукція мала початковий і середній ступінь обро­бки, тому і оцінювалася дешево.

Тотальне одержавлення власності і господарювання породжувало:

1. хронічний товарний дефіцит; 2) жорстку централізацію /95% підприємств належало центру/; 3) деформацію ринкових відносин; 4) низьку активність лю­дей, занепад підприємництва і цивілізованої конкуренції; 5) деструктурованість економіки /переважали галузі групи "А"/.

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991р. поставило перед суспільством нові завдання: 1) будівництва демократичної держави; 2) створен­ня могутньої ринкової економіки; 3) національного і культурного відродження;

2. інтеграції в світову спільноту, налагодження міжнародних відносин.

"Основні напрями економічної політики в умовах незалежності" прийняті Верховною Радою України /жовтень 1991 р./ передбачали: 1) структурну пере­будову господарства; 2) конверсію оборонної промисловості; 3) перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь тих галузей, які забезпечують на­селення споживчими товарами; 4) закриття нерентабельних підприємств, пере­орієнтацію машинобудування на задоволення потреб агропромислового секто­ра, легкої і харчової промисловості; 5) активне проведення регіональної госпо­дарської політики.

"Основи національної економічної політики України" прийняті Верхов­ною Радою України /березень 1992 р./ уточнювали, що Україна залишається в СНД, але виходить з рублевої зони.

Нажаль, документи, прийняті Верховною Радою, ухвали і укази Уряду не забезпечили швидких ефективних результатів.

Затяжна економічна криза в економіці України /1991-1998 рр./ характери­зувалася: 1) найбільшим в світі злетом інфляції - на 10155% /1993 р./;

2. значним скороченням ВВП і ВВП на душу населення; 3) розладом фінансо­во-кредитної і грошової систем; 4) платіжною кризою; 5) спадом інвестиційної діяльності; 6) падінням життєвого рівня населення.

Уповільнити темпи спаду виробництва вдалося у другій половині 1995р. У 1996 році вдалося більш-менш стабілізувати грошовий обіг, понизити темпи інфляції. Однак зупинити кризу не вдалося.

Г оловні причини економічної кризи - успадковані від СРСР структура і спеціалізація української економіки, а також істотні прорахунки економічного і політичного характеру:

1. Україна виробляла близько 20% кінцевого продукту колишнього СРСР. У 1990 році частка міжрегіональної торгівлі в загальному обсязі української торгів­лі складала 82,1%, тобто Україна залежала від зовнішньоекономічних відносин більше, ніж інші країни;

2. більшість підприємств були орієнтовані на споживання нафти і газу з Росії, Туркменістану і Казахстану, що укріпило залежність України від цих країн;

3. орієнтованість економіки на потреби ВПК (військово-промислового ком­плексу); оборонна промисловість СРСР мала в Україні 700 підприємств;

4. Україна, як і всі радянські республіки, мала високомонополізовану економіку

з високим ступенем адміністративного регулювання господарських процесів