55. Неоінституціоналізм.

Д. Норт (1920 р.н.). Один з видавців "Journal of Economic History", член Американської академії мистецтв і наук з 1987р. Головний твір: "Інститути, інституційні зміни і функціонування господарства". Основні ідеї:

1) інструмент аналізу – аналітичний апарат нової інституційної економічної теорії і, зокрема, економічна теорія трансакційних витрат;

2) інститут – правила гри в суспільстві, створені людьми обмеження, які надають форму людським взаємодіям і структурують стимули в області політичного, соціального і економічного обміну;

3) інститути створюють передбачене соціальне середовище, упорядковують розподіл інформації, сприяють ефективнішому і цілеспрямованому використанню матеріальних ресурсів завдяки економії на трансакційних витратах, в пе-

ршу чергу витратах на вимірювання і пошук інформації;

4) правові норми і політичні дії в ході історичного розвитку аналізуються з погляду порівняльної економічної ефективності, з використанням апарату досліджень процесів торгу і теорії ігор.

56.Неомарксизм

Радикальна політекономія: 1) розвиває теорію економічної експлуатації робітників і економічної стагнації суспільства; 2) зосереджує увагу на соціаль­но-економічних проблемах, таких як взаємовідносини між споживачами і виро­бниками, загострення суперечностей між ними (П.Баран, П.Суїзі, Е.Мандел);

1. аналізує соціально-економічні проблеми впливу людини на зовнішнє середо­вище, відчуження від процесу праці, дегуманізацію (Ч.Міллс, Г.Макрузе, Е.Фромм).

П.Суїзі. Досліджував монополістичну конкуренцію і обґрунтував "ламану" криву попиту для олігополії; запропонував інтерпретацію Марксистської теорії криз в розрізі "недостатнього споживання"; розглядав кейнсіанське управління по­питом як життєво важливий клапан для капіталізму.

Соціал-демократична теорія націлена на пошук шляхів розв'язання со­ціально-економічних суперечностей сучасного суспільства, через підвищення ефективності державного регулювання економіки та соціальної сфери. Розроб­ляються механізми подолання суперечностей між працею та капіталом (К.Шумахер), вирішення екологічних проблем (Ф.Фартманн) та підвищення рі­вня соціального забезпечення широких верств населення (Н.Вичорек,

В.Майснер)

57. Господарство урср у 20 р. Хх ст.

Створенням УРСР 12(25) грудня 1917 р. розпочато будівництво соціалі­зму. Політика "військового комунізму" виявилася неефективною.

Навесні 1921 р. виникла небезпека війни з широкими народними масами: селянська війна з більшовиками, повстання матросів в Кронштадті тощо.

10 з'їзд партії більшовиків проголошує нову економічну політику (НЕП), що вводилася поступово, з великими труднощами. Її головні складові:

1. заміна продрозкладки на продподаток /березень 1921 р./, формування ринку в місцевому масштабі;

2. оновлення фінансово-грошової системи, відновлення Державного банку, проведення грошової реформи /1922-1924 рр./;

3. легалізація приватної торгівлі;

4. у промисловості великі підприємства залишені як державні, а дрібні і середні передавалися в оренду або приватну власність /серпень 1921/;

5. держпідприємства об'єднано в госпрозрахункові організації - трести /союзні, республіканські і губернські/, які стали основною формою управління промис­ловістю. В Україні було 3 союзних трестів, 21 республіканський і 54 губернсь­ких.

Швидкому розвитку промисловості сприяли: самостійність в управлінні виробництвом, введення ринкових відносин. У 1926 році був досягнутий дово­єнний рівень виробництва, проте не всі галузі працювали високопродуктивно. Так у Донбасі добувалося лише 78% довоєнного рівня вугілля. Вкладалися ко­шти у будівництво нових заводів, електростанцій. В Україні було закладено три великі електростанції, почали випускати трактори.

Подальшому розвитку промисловості заважали: 1) право розпоряджатися підприємствами належало державі; 2) залежність підприємств від трестів /на госпрозрахунку працював трест, а підприємство не знало результатів своєї ро­боти/; 3) гостра потреба в керівних кадрах, фахівцях, кваліфікованих працівни­ках.

Темпи розвитку української промисловості перевищували загальносоюзні за рахунок розвитку кам'яновугільної, залізорудної і машинобудівної галузей промисловості, які стали основою індустріалізації СРСР.

Сільське господарство за роки громадянської війни і "військового кому­нізму" було зруйноване. Для його відродження: 1) створено акціонерне товари­ство "Село-допомога"; 2) на допомогу селу відправлялися робочі і військові;

3. дрібні селянські господарства збільшилися за рахунок поміщицьких і церко­вних земель /у селянських господарствах України було 31 млн. десятини землі, тобто 92% земельного фонду республіки/; 4) було введено єдиний сільськогос­подарський податок /1923р./, який селяни платили в грошовій формі, завдяки чому держава почала формувати хлібний фонд закупівлями з ринку;

1. розвивалася кредитна кооперація селянства і спеціалізована кооперація.

Наприкінці 20-х років перемогу у боротьбі партійних угрупувань отримали прихильники командно-адміністративних методів управління державою під гаслами "будівництва економічного фундаменту соціалізму" і "будівництва ос­нов соціалізму ".

Більшовики почали реконструкцію господарства під гаслом "подолання економічної відсталості і перетворення радянської країни у високорозвинену державу": 1) швидку індустріалізацію прагнули провести за рахунок селянства, використовуючи механізм цінових ножиць /тобто держава встановлювала низь­кі ціни на сільськогосподарські продукти і високі - на промислові товари/;

1. введено новий господарський механізм /1928-1932рр./ з високим рівнем централізації управління народним господарством; 3) трести перетворено в ор­гани технічного управління, підприємства стали основною ланкою управління;

3. прискореними темпами розвивалася електроенергетики, будівництво нових заводів /Харківський тракторний, реконструйований паровозобудівний в Лу­ганську тощо/; 5) оновлення засобів виробництва на 80%-90% /у деяких галузях механізували до 50% праці/; 6) було надано перевагу розвитку галузей групи "А" у порівнянні з галузями групи "Б"/прогрес важкої індустрії не вплинув на розвиток легкої і харчової промисловості/.

Колективізація сільського господарства: проводилася в короткий термін насильницькими методами. Результати колективізації: 1) депортовано з Украї­ни сто тисяч селянських сімей; 2) ліквідовано більше двохсот тисяч селянських господарств; 3) спад сільськогосподарського виробництва і залишковий прин­цип при хлібозаготівлі викликали в 1932 році голод в Україні /втрати від нього склали близько 8 млн. чоловік/. Негативні наслідки колективізації проявлялися протягом всього існування командно-адміністративної системи.