1.5. Синергетика як нове світосприйняття

Синергетика (від гр. synergetikos – спільний, обопільно діючий) – напрям і загальнонаукова програма міждисциплінарних досліджень, що вивчає процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах.

Поняття системи, що самоорганізується, вперше використав У.Р.Ешбі у 1947 році. Але часом народження синергетики вважається початок 70-х років ХХ століття, коли з’явилися роботи Германа Хакена, який і ввів термін “синергетика” у наукову літературу. За тих часів вивчення самоорганізації проводилось у зв’язку з пошуком нових принципів побудови технічних пристроїв, здатних моделювати різні сторони інтелектуальної діяльності людини. З того часу до вивчення самоорганізації звернулися й інші дослідники. Їх зусилля були спрямовані на вивчення сутності випадковості та її ролі у з’ясуванні процесу виникнення нового у системі. Твердження синергетики про те, що фактично всі процеси у Всесвіті відбуваються під впливом випадкових факторів і певної міри невизначеності, дає можливість розкрити конструктивну роль випадковості у процесах самоорганізації, дослідити умови, які можуть привести до виникнення порядку чи нової просторово-часової структури.

Серед передумов виникнення систем, що самоорганізуються, визначають:

• по-перше, відкритість системи, тобто її здатність обмінюватися з середовищем енергією, речовиною та інформацією;

• по-друге, достатню віддаленість системи від точки рівноваги;

• по-третє, нелінійність системи.

Процес самоорганізації відбувається у результаті взаємодії випадковості та необхідності і завжди пов’язаний з переходом від нестійкого стану до стійкого. Головною тезою синергетики є те, що у розвитку різноманітних систем провідну роль відіграє не порядок, стабільність та рівновага, а нестабільність і нерівновага. Синергетика доводить, що хаос, нестабільність, випадковість необхідні для народження нового. При цьому вона ґрунтується на наступних тезах:

1. Хаос є конструктивним початком, джерелом, передумовою та основною для процесу розвитку.

2. Руйнуючи, хаос будує, а будуючи – призводить до розрухи.

Із сучасної наукової картини світу випливає, що у розвитку складно організованих систем, до яких відноситься й педагогічна, існує два рівні еволюції. Перший із них характеризується усталеністю, лінійністю та передбачуваністю, другий – навпаки, нестабільністю, нелінійністю та непердбачуваністю.

Сенс концепції нелінійності полягає в тому, що для самоорганізуючої системи існує не один єдиний шлях розвитку, а поле шляхів, яке містить у собі потенційний спектр структур, виникаючих у процесі зміни цієї системи. Іншими словами, відкрита нелінійна система у стані неусталеності є носієм багатоманітних пізніших форм майбутньої організації. У нелінійному середовищі можливий не будь-який набір майбутньої еволюції, а лише певний їх спектр. Останній описує ідеальні форми реально можливих утворень. Шляхи подальшої еволюції системи визначаються атрактором, тобто відносно стабільним станом системи, що притягує все розмаїття її траєкторій розвитку. Якщо система потрапляє у конус атрактора, то обов’язково еволюціонує до відносно усталеного стану. Структури, що можуть виникнути у стані нестабільності, визначаються виключно внутрішніми властивостями системи, а не параметрами зовнішнього впливу.

Розглянемо синергетичні процеси згідно сучасних умов розвитку педагогічної системи. Зовнішні впливи призвели до хаотизації процесів в освітянській системі, що спричинило різке збільшення її ентропії. Це вивело її у точку біфуркації, де почався пошук шляхів подальшого розвитку. Саме тут відбулась взаємодія випадковості та необхідності, яка завдяки самоорганізації забезпечила перехід системи з нестійкого стану до стійкого. Швидкість перебігу цих процесів визначається значною мірою і флуктаційними впливами у точці біфуркації. Відомо, що найбільшого значення мають ті зовнішні флуктації, які співпадають із внутрішніми, тобто такі, що мають резонансний характер. У їх якості сьогодні розглядаються інновації. Для ентропійної системи звичним є пошук атракторів як певних «маяків», до яких вона прямує з метою стабілізації. Одним з таких атракторів для сучасної системи освіти виступає інноваційна парадигма, стрижнем якої стає особистість здатна до інноваційної діяльності у нових суспільних умовах. Ряд дослідників (Л.Єлізарова, О.Ігнатьєва, В.Чернолес, Л.Холодкова) наголошують, що засобом реалізації цих тенденцій стане інноваційна культура, системоутворюючим фактором якої виступає гармонійний розвиток особистості.