Питання для самоконтролю

1. На прикладі єгипетського мистецтва розкрийте зміст терміну “канон”.

2. У чому полягає дуалізм зороастризму?

3. Які головні етичні вимоги буддизму?

4. Як співвідносяться між собою релігійні та моральні заборони Десяти заповідей Мойсея?

5. Як Ви вважаєте, у світогляді яких із вище наведених релігій переважає етичний, а в яких – естетичний виміри? (конфуціанство, буддизм, іслам, іудаїзм).

6. У чому полягає консерватизм конфуціанського образу життя?

7. Ідеалом шляхетної людини у вченні Конфуція є посадовець. Поясніть, чому.

8. У чому криються особливості православного іконописного канону?

9. Якими є особливості етичної доктрини протестантизму?

10. Визначте роль і значення сакрального слова Корану для арабо–мусульманської культури.

Теми рефератів

1. Образотворче мистецтво Давнього Єгипту.

2. Ідеал людини в давньогрецькому мистецтві і літературі.

3. Відмінність античного і християнського ідеалу людини.

4. Етичне вчення буддизму.

5. Особливості мусульманського мистецтва.

6. Іконопис: сакральний та естетичний вимір.

7. Роль протестантської етики в формуванні етичної парадигми сучасної Європи.

Словник термінів

Архетип (від гр. arch – начало і tupox – образ) – позасвідома форма сприйняття фундаментальних структур суспільного життя. За визначенням К.Г.Юнга, це найдавніші загальнолюдські символи, які містяться в колективному позасвідомому людства, пов’язані з життєво важливими переживаннями численних поколінь і оформлюються в міфах, містично–релігійних вченнях і мистецтві. Вони можуть являти собою образи людини (напр. Божого Посланця, Мудрого Старця, Великої Матері), значимі типові події, фігуративні та нефігуративні зображення, сповнені важливого символічного змісту.

Ідеал (від гр. idea – первообраз) – задає модель поведінки в більшості життєвих ситуацій і включає аспект порівняння (добро і зло, прекрасне і потворне). Він являє собою образ найціннішого і величного в людині, абсолютну основу обов’язку, критерій розділення протилежностей. Ідеал розглядається не лише як спростування недосконалої дійсності, але і як її духовне подолання. В ньому втілені максимальні вимоги до людини, морально–естетичні принципи епохи. Він є засобом соціалізації нечітких потреб і бажань індивіда, допомагаючи кожному визнати ці свої особисті бажання у піднесеній формі, крізь призму суспільних цінностей. Ідеал постає як найвища форма морально–естетичного зразка на рівні епохи, що пов’язує найвищі благо і красу з прагненнями людей.

Ікона (від гр. eikon – зображення, образ) в широкому значенні – зображення Ісуса Христа, Божої Матері, святих, які слугують предметом релігійного поклоніння і вшанування; у вузькому значенні – твір специфічного виду середньовічного мистецтва, іконопису, що має культове значення. Вона не тотожна божеству зображення, але є символом, таємниче з ним пов’язаним, а тому сприятливим для духовного залучення до “оригіналу”, тобто проникнення в світ надреального через предмет реального світу. Іконовшанування поширене в християнстві (православ’ї і католицизмі), буддизмі, ламаїзмі.

Іконоборство – рух проти вшанування ікон, що виник і продовжувався протягом 8 – поч. 9 ст. у Візантії. Соціально–економічне та політичне становище в державі спричинило суперечки в середині панівного прошарку і призвело до розколу в суспільстві на іконоборців та іконовшанувальників. Іконоборці проголошували писання і вшанування ікон ідолопоклонством та спотворенням християнства. Результатом цього було знищення шедеврів візантійського мистецтва. Культ ікон був остаточно відновлено у Візантії в 843 р. У наш час противниками вшанування ікон є прихильники різноманітних протестантських течій.

Іконопис – писання ікон, окремих символічних композицій, що виконується на дерев’яних дошках і полотні. Його естетика потребує божественного надчуттєвого змісту в зримих ідеально піднесених образах, що покликані передати внутрішню духовну сутність реального світу. В ньому переважно немає передачі реальних об’ємів і трьохмірного простору, пласке зображення поміщається на відсторонений, нерідко “золотий” фон. Головну роль у формуванні образного ладу твору іконопису відіграють композиційно–ритмічне начало, виразність і кольори.

Канон (від гр. kanon – правило, норма, мірило) – стала система, що регулює і організовує духовні структури художнього і релігійного життя. Це сукупність внутрішніх художніх прийомів, творчих правил і норм, які вважались обов’язковими у кожну історичну добу. Канон закріплював основні структурні закономірності конкретних видів мистецтва. Постаючи носієм певного художнього чи/та релігійного мислення і відповідної практики, він виражав естетичний чи/та релігійний ідеал тієї чи іншої доби культури, народу, художнього напрямку. Канон характерний для стародавніх культур Середземномор’я і середньовічних культур Європи та Близького Сходу.

Ритуал (церемонія, етикет – ці терміни синонімічні у даному разі)– є конкретні норми і зразки суспільно достойної поведінки. Нормативна програма достойного життя, запропонована Конфуцієм, як раз і заснована ритуалі.

Світська культура – поняття, що протиставляється релігійній культурі і вживається для позначення всякого нерелігійного стану, духу, неклерикальної позиції в царині культури, заснованій на раціоналістичних розмислах.

Символ (від гр. sumbolon – знак) – універсальна категорія мистецтва, яка розкривається через співставлення з суміжними категоріями художнього образу, з одного боку, знака – з іншого. В широкому смислі можна сказати, що це образ, взятий в аспекті своєї знаковості, і що це знак, наділений всією органічністю і невичерпною багатозначністю образа. В даному випадку важливим є момент знакового заміщення певного культурного порядку чи його складових.

Соціокультурна система – термін використовується в сучасній культурології як альтернатива термінам “соціальна система” і “культурна система”. Це дозволяє забезпечити багатофакторний підхід до вивчення соціокультурної дійсності, уникаючи сумнівного розмежування її соціального і культурного аспектів.

Сповідь/покаяння – складний релігійний соціокультурний феномен. Це одне з висхідних понять християнської етики, яке є механізмом моральнісного вдосконалення особистості; проявляється як дієвий жаль людини за неналежні вчинки з твердим рішенням не повторювати їх. Як жанр релігійної літератури Сповідь виникла в 4–5 ст. (Бл. Августин “Сповідь”). Це характерний жанр для культури на зламі епох. Глибоко особистісна, але водночас загальнозначуща, Вона є вичерпним одкровенням наодинці з собою, але й на одинці зі всіма. З покаянного стану потрібно вийти іншим: цілком усвідомивши своє минуле і сучасне, і не лише своє, але й всієї своєї культури на порозі майбутнього в його особистісних і суспільних невизначеностях – в світлі все визначаючого ідеалу. У сповіді завжди присутнє емоційно–конкретне мислення, що тяжіє до художньої образності.