14.Актуальні питання укр.Іст.Литов-пол.Доби

Радянська історіографія розглядала литовську присутність на укр.землях як загарбання і поневолення. Домінанта рос.історіографії:Литва-ворого і загарбник Русі.ігнорували добу лр.пол.13-с.14ст.як малозначиму епоху(темні віки).

Сучасна історіографія цікавиться ВКЛ. Квіт.1992р. міжнародні круглі столи в Києві і Мінську щодо ВКЛ. Створено Слов’янський об’єднаний центр ВКЛ.

40х-60хрр. 13ст. об’єдналась частина Зх Білорусії і Сх часстина суч. Литви, у 60х-70хрр. Укр.землі. У ВКЛ відбулось становлення самобутніх укр.,білор.,пол.,литов. Культур. Литовці, як визволителі з-під татарської орди укр.земель(думка одних істориків.)

О.Єфименко «Очерк истории украинского народа»-між українським і литовським народоами була спільність до об'єднання.

Полонська-Василенко «Вибране»1995р. Підтримувала цю думку.

Брайчевський, Субтельний, Яковенко: входження руських земель до ВКЛ-вдруге витворення руської державності. Інкорпорація руських земель під Ольгардом на договірних з Ордою зв'язками. Поліетнічний характер ВКЛ.

О.Гуржій, Котляр, Замлинський, Смолій, Дорошенко, Крип'якевич: характеризують період як позитивний(відродження державності). Автономія укр.земель в ВКЛ, але не була українською державою. Великодержавницька політика литовських земель щодо укр.земель(позбав.статусу суверенності).

Летентна державність- це такий стан існування народу, суверенітет зовнішній є обмеженим, а внутрішня автономія поширена лише на стуктуру владних повноважень(суд, адміністрація). Це форма політичного життя, що здійснюється при втручанні зовнішньої сили, яка перебирає військове, політичне верховенство.

Шевчук, Тараненко: латентна доба, коли держава не може встановити суверенітет на своїх землях і ділить його з іншою деожавою.

Верховенство литовської династії, що започаткувала династія Олельковичів-друга укр.держава до к.15ст. Литва продовжувала політику Русі в культурному і політичному плані.

О.Єфименко вказувала, що як колись Русь збирала племена, так тепер Литва збирає руські землі вражені татарами і створила Литовсько-Руську державу.

Брайчевський: Литов.дер-ва 14-16ст.спадкоємиця традицій К.Р., землі-Русі, Білорусі і України. Юридичні норми К.Р. діяли на литовських землях до 16ст. наголошував на принципі «старого не рушити, нового не запроваджувати».

Субтельний «Історія України»: не слід вважати захоплення литовцямиукр.земель як лихе нашестя чужинців. Правильні слова-включення, приєднання.

16. Нове бачення сучасних дослідників: причин, х-ку, хронол.меж НВВ. У роки українського Національного Відродження (кінець 80 - поч. 90-х рр.) та існування незалежної Української держави, незважаючи на складні економічні умови, були видруковані десятки цінних книг і збірників статтей, присв'ячених історії НВВ. Серед них бачимо твори класиків української історіографії XIX - XX ст., які повертаються із забуття (М. Грушевський, В. Липинський, Д. Яворницький), твори українських істориків-емігрантів або діаспорників (Д. Дорошенко, Т. Мацьків, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин та ін.); серед них і праці провідних сучасних дослідників історії НВВ, що сформувалися і творили в материковій Україні (О. Апанович, М. Брайчевський, В. Брехуненко, Я. Дашкевич, Я. Дзира, М. Ковальський, С. Плохій, І. Свешніков, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, Я. Федорук, та ін.). Варто вказати, що останнім часом історія НВВ привертає до себе зростаючу увагу зарубіжних дослідників ФРН (А. Каппелер, Г. Кумке, Д. Злепко), Канади і США (Ф. Сисин, Ю. Гаєцький), Росії (Л. Заборовський, Г. Санін, Б. Флоря, Т. Яковлєва) і особливо Польщі (З. Вуйцік, Я. Качмарчик, Л. Підгорецький, М. Нагельський, Т. Хинчевська-Геннель, В. Серчик та ін.). Переважна більшість дослідників відкинула нав'язуваний із Москви погляд на Переяславську раду 1654 р. як на завершення НВВ. Висловлюються різні погляди на кінцеву дату НВВ (1657, 1658, 1659, 1676 рр.). На наш погляд найдоцільніше пов'язувати завершення НВВ з Гадяцьким пактом 1658 р., котрий формально поклав кінець війни проти Речі Посполитої.

Причини ННВ: 99% істориків сходяться на тому, що війна носила соц.,нац.,реліг., чинник. Х-р війни-справедливий, визвольний, націон-визвольн.

Щодо типологізації існують різні погляди. Домінують 3 терміни: 1)повстання (козацьке, народне, українське, селянське); 2) війна (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, нац-визв.); 3)революція (козацька, буржуазна, націон., нац-визв., україн.)

Хронол. Рамки: Смолій, Степанков – 1648 – 1679 рр.; радян.історики – 1648 – 1654 рр.; домінує думка – 1648 – 1657 рр (до смерті Б.Х.).

Якщо раніше вивчення зовнішньої політики Української держави зводилось до аналізу українсько-російських відносин, котрі подавалися виключно рожевими фарбами, то тепер спостерігається комплексний підхід при дослідженні даної проблематики. Особливо великих успіхів досягнуто у вивченні українсько-польських (Я. Качмарчик, З. Вуйцік, Ф. Сисин) та українсько-османських дипломатичних відносин (акад. О. Прицак, В. Остапчук, Я. Федорук та ін.). У дослідженні військових аспектів НВВ нарешті з'явилися солідні праці, до котрих належать у першу чергу монографії І. Свєшнікова, В. Сергійчука, І. Стороженка. Були дослідженні питання організації та озброєння української армії, висвітлено хід Жовтоводської, Корсунської, Пилявецької, Берестецької битв, розкрито внесок українських повстанців у розвиток військового мистецтва. Проаналізовано і такі майже незнані аспекти НВВ, як діяльність розвідки та контррозвідки Б. Хмельницького (В. Степанков та ін.).

17. Державницькі процеси в період Б.Х.(с.в.і.) Переглянуто питання і про політичну програму Б. Хмельницького та уряду Української держави-Гетьманщини. Дискусії тепер точаться переважно навколо питання про час кристалізації плану відродження Української держави. На погляд більшості суч.дослід. Б. Хмельницький, починаючи повстання, вже прагнув до незалежності України, але з тактичних міркувань не згадував про це у переговорах з Річчю Посполитою до початку 1649 р.

Посилену увагу науковців, особливо Смолія та Степанкова, привертають питання, пов'язані з відродженням та розбудовою Української держави-Гетьманщини, її устроєм та функціями, розвитком української національної ідеї, роллю Б.Хмельницького насамперед як державотворця.

Липинський- 1909р. «Шляхта на укр.»: обгрунтовано провідну роль шляхти у процесі державотворенні.

«Релігія і ц-ва України» 1909р.: хотів, щоб Укр.мала свій д-ний лад, є класичні приклади будівн.д-ви – це д-ва Б. Х.

«Укр.на переломі 1657-1659 рр.» 1993 р.: відр. Укр.д-сті у 17 ст.- обєдн.усіх верств насел.навколо козацького ядра, участь старого руського шляхетства, освячення духовн.авторитетом павосл.ц-ви.

На той етап-найперспект.була гетьм.монархія, підкреслювалася роль великого гетьмана.

Крип якевича стаття «Соц-політ.погляди Б.Х.» УІЖ 1957 р. Козацька д-ва – закономірне явище. Блискучий адміністр.талант Б.Х. Будув.фундамент укр.д-ст. У ході війни ств.переворот у с-мі землеволодіння, соц.с-ми. Козацькі межі – Черніг.,Мораха, Красне, Вінниця, Прилуки, Сангород, Макарів, Чорнобиль..Чигирин-столиця. Авторитет Б.Х.

Оглоблин «Думки про Хмельнничину»: утв.другої укр.козацької д-ви було чинником для подолання іст.кризового процесу.

Всеукр.Наук.Кон-ція «Укр. д-сть:іст. та сучасність» січ 1992 р. в Києві: відійшли від штампів, методол.нову увели.

Мельник, Гуржій:дослдж.окремі напрямки укр.д-ня у сер.17 ст.

Комплексне вивчення історіографії, проаналізавано етапи.

Постать Б.Х. по різному трактувалася. Розвиток української історіографії НВВ проходить суперечливо. Останнім часом з'явилися малограмотні "есе" поетів та письменників (В. Базилевський, Б. Сушинський), котрі у своїх нігілістичних оцінках НВВ та її чільних постатей (Б. Хмельницький) часом вторують антиукраїнським концепціям російської та польської великодержавних історіографій.

Безсумнівні успіхи досягнуто в галузі біографістики та генеалогії. Видані монографії або грунтовні статті присвячені Б. Хмельницькому або його сподвижникам (М. Кривоніс, І. Богун, Д. Нечай, Я. Соколовський, П. Шумейко, Л. Мозиря, О. Гоголь, М. Кричевський та ін.) Велику увагу козацькій генеалогії приділили у своїх працях В. Кривошия та Н. Яковенко, а в зарубіжній історіогравії (Д. Гаєцький).

18. Сучасний стан наук.розробки проблеми укр.нац.Відродження. Етапи у розв.і-ї укр.нац.Відродження:

1. Реставраційний період (80-ті роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.) характеризувався прагненням у свідомості освіченого українства реставрації рештків автономного устрою України у межах Російської імперії. Зростає кількість знавців рідної старовини – аматорів, збирачів та колекціонерів історичних пам’яток і джерел - Григорій і Василь Полетики, А.Чепа, Ф.Туманський, М.Антоновський, М.Берлинський, В.Ломиковський.

Поодинокі збирачі та аматори української старовини згодом стали об’єднуватися у гуртки, культурно-просвітницькі осередки. Одним із перших таких об’єднань була “Попівська академія”, члени якої (Є.Станевич, С.Глінка, В.Каразін, І.Богданович).Саме тут виникла ідея створення у Харкові першого українського університету.

В цей час історіографія набуває наукових форм, історія перетворюється на науку. Це означало появу різноманітних форм історичних досліджень – історичні повісті, наукові розвідки, рецензії, перші історичні часописи, мемуари. Розширюється коло проблем української історії. Вдосконалюються методи історичного дослідження, поширюються нові філософські та політичні ідеї.

Першими науковими розвідками з історії України були праці С.Мишецького, Г.Міллера, В.Рубана. Скристалізувалась думка про необхідність створення наукової систематичної історії України (О.Безбородько, О.Рігельман). Зявляється новий тип іст.дослдж.-критичної історії. Його репрезентують “Записки о Малороссии” Я.Марковича, “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського, а також історичні праці О.Мартоса, М.Маркевича. Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в “Історії Русів” ознак національного історичного міфу, який задовільняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування української державницької ідеї.

2. Романтизм в українській історіографії (20-60-ті роки ХІХ ст.) виконував функції ідейного обґрунтування національного відродження, ідеї народності, самобутності, культурно-історичної тяглості буття українського народу. Специфіку українського романтизму визначав його лінгвоцентричний характер, що знайшло відображення в особливостях сприйняття проблем української мови, фольклору, піснетворчості як головних джерел української історії та пізнання “народного духу”, психології і побуту. Цей історіографічний період репрезентований творчістю М.Цертелєва, А.Метлинського, науковими розвідками М.Максимовича, М.Костомарова, І.Срезневського, О.Бодянського та ін. У Галичині розгорнув діяльність гурток львівських романтиків “Руська трійця”. Основну частину літературного і наукового доробку галицьких романтиків І.Могильницького, Й.Левицького, Й.Лозинського складали дослідження про розвиток мови і культури в Галичині. Однак у розрізі мовних проблем досить чітко окреслена історична думка.

Розвиток історичних досліджень даного періоду тісно пов’язаний з Харківським та Київським університетами, які створили умови для професійної спільності і організованої системи досліджень. Університети і чисельні товариства при них стали осередками розвитку науки і культури. Чимало статей на українську історичну тематику побачили світ у періодиці, а саме: “Харьковском еженедельнике”, “Украинском вестнике”, “Украинском журнале”; збірках “Запорожская старина”, “Украинская звезда”, “Украинский сборник” тощо.

3. Народницький період (60-80-ті роки ХІХ ст.) історіографічних досліджень характеризувався тим, що його представники вважали найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні. Народницький напрям в українській історіографії представляли В.Антонович, О.Лазаревський, П.Куліш, М.Костомаров та ін. Пізніше продовжив традицію своїх попередників, успадкувавши народницьку історичну концепцію М.Грушевський. Перебуваючи в стані пошуку нової парадигми, вчений запровадив у традиційну народницьку історіографію значні зміни, під впливом яких вона поступово трансформувалася в неонародницьку, а самі погляди історика евлюціонізували на позиції державницької школи.

Народницькими ідеалами були пройняті публікації часопису “Основа” в Петербурзі, “Киевской старины” та діяльність Старої Київської громади.

4. Національно-політичний період (90-ті роки ХІХ ст. – початок ХХ ст.) став вирішальним у ході формування української історіографії. Українська історична наука, як складова європейської культури й науки, досягає власного самовизначення, набуває світового рівня. Виникають самостійні історичні інституції (наукові товариства, кафедри в університетах, архівні комісії, історичні часописи). З’являються перші друковані праці з історії малоросійської історіографії, що належали українським авторам М.Василенкові та О.Лазаревському. М.Василенку належить і перша спроба періодизації української історіографії. Пожвавлюється з 1890-х років літературне та наукове життя в Галичині, НТШ перетворюється на наукове товариство європейського типу.

У науковий обіг впроваджуються терміни “малоруська історіографія”, “історія малоруської історіографії”, “історія історичних вивчень”. Саме в цей період утверджується ідеологія самостійництва.

Активна творча наукова діяльність М.Грушевського у Львові та Києві, характер його наукових інтересів, сама постать ученого уособлювали ідеал інтелектуальної єдності наукових сил усіх. Створення перших схем українського історичного та історіографічного процесів М.Грушевським.

Національно-державницький напрям в українській історичній науці, який базувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації, як історичної спільності, на власну автономію і державну незалежність, отримав свій вияв у роботах С.Дністрянського, В.Старосольського, О.Бочковського, С.Рудни-цького.

В своїх дослідженнях українські консерватори В.Липинський, С.Томашівський на основі історичних екскурсів обґрунтували теорію державності України.

1920-30-ті роки характеризувалися утвердженням в радянській історіографії марксистсько-ленінської методології в її сталінській інтерпретації.

Традиції державницької школи в історичній науці в роки та після Другої світової війни були збережені і розвинені працями О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, А.Яковліва. Одне з перших місць серед них належить О.Оглоблину, який комплексно досліджував проблеми розвитку української історичної та суспільно-політичної думки кінця XVIII – початку ХХ ст. Протягом 1970 – 80-х років- авторами праць, присвячених історичним поглядам М.Костомарова (Ю.Пінчук), М.Максимовича (П.Марков), дослідникам української літератури (Є.Нахлік), етнографії (В.Горленко), допомагаючи тим самим розширити діапазон відповідної наукової проблематики, оцінити жанровий синкретизм історичної писемності.

Сучасне наукове переосмислення українського відродження, національно-визвольного руху досліджуваного періоду здійснюється за двома напрямами: 1) у рамках дослідження інших, значно ширших або ж суміжних проблем, зокрема таких, як розвиток української ідеї та державності, український національний та політичний рухи, українська інтелігенція, парламентська діяльність українців; 2) шляхом створення сучасних праць з окремих аспектів теми.-В.Борисенка, М.Кармазіної, В.Колесника, О.Рафальського, О.Тимошенко, Я.Грицака, І.Колесник, В.Сарбея, П.Шморгуна та ін.

19. Витоки та еволюція д-ї ідеї в Укр.кін.18-поч19 ст.:іст.аспект. Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Цей час характеризувався занепадом старої, козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов’язаною з переходом від феодального до капіталістичного розвитку. На початковому етапі національного відродження українців важливе, якщо не головне, місце займала історіографія. Саме вона виявилася найбільш потрібною і водночас придатною для пробудження і розвитку національної самосвідомості, забезпечення спадкоємності історико-культурного процесу в умовах втрати державності.

У різних верствах українського суспільства, передусім його верхівці, існував постійний попит на літературу з вітчизняної історії. Мотивація звернення до українського минулого диктувалася передусім практичними потребами суспільства, тісно поєднаними з просвітницькими, становими, загальнодержавними та регіональними інтересами. Ідейний зміст української історіографії визначався спочатку претензіями української шляхти та козацької верхівки на особливе місце в суспільстві, а також прагненням російського уряду довести свої “споконвічні” права на ці землі. Пізніше, в перших десятиріччях ХІХ ст. в українському минулому шукали національної своєрідності, прикладів військової доблесті, свободолюбства, православного благочестя.

Зміни в соціальному та культурному житті українського суспільства, при всій їхній суперечності, дали, нарешті, можливості вітчизняній історіографії вийти на рівень друку, стати більш доступною. Перші публікації відповідного змісту, здійснені в другій половині XVIII ст., були відгомоном старої, козацької доби в її найпопулярніших історіографічних творах: “Короткого опису Малої Росії”, відредагованого і доповненого О.А.Безбородьком та літописом Г.Грабянки, опублікованого Ф.Й.Туманським. Поряд з ними, з кінця XVIII ст. до наукового і культурного обігу почали входити також сучасніші тексти, створені, зокрема, Я.А.Марковичем, М.М.Яновським, М.І.Антоновським, Ф.Й.Туманським, М.Ф.Берлинським, О.І.Мартосом.

Активізації українського історіографічного процесу сприяли публічні дискусії з окремих питань українського минулого, проведені на сторінках харківських, московських та столичних журналів протягом 1816-1840-х років.

Розвиток української історіографії супроводжувався спробами її наукової організації. Більшість публікацій українознавчого характеру, в тому числі історичного змісту, здійснювалася завдяки колективним зусиллям патріотично настроєного дворянства, частково об’єднаного в гуртки. Свідченням цього стала, зокрема, дослідницька та видавнича діяльність О.А.Безбородька та його освічених земляків у Санкт-Петербурзі, А.Чепи, В.Я.Ломиковського, В.Н.Каразіна. Помітне місце в пропаганді славної історичної минувшини України залишили патріоти Г.А. та В.Г.Полетики, А.Худорба, М.Маркевич та їхні однодумці. Вони відіграли конструктивну роль у розвитку історичної самосвідомості українського суспільства.

Клопітка праця істориків-аматорів сприяла появі самобутніх, оригінальних творів, які позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” анонімного автора та працю Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”.

“Історія Русів” – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався у рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). Анонімний автор змалював у ньому картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї республіканізму, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба – це час розвою української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як вільний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького – це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”.

“Історія Русів” – це перша своєрідна політична історія України, де провідною ідеєю виступає ідея незалежної соборної Української держави.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, однак, незважаючи на ці вади, праця Д.Бантиш-Каменського стала кроком вперед у розвитку української історіографії. “Історія Малої Росії” – фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. Вона написана на широкій джерельній базі з використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого заговорили, як про справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача.

Загалом українська історіографія кінця XVIII – початку ХІХ ст. являла собою сплав національної культурної традиції, козацько-старшинського історіописання із новітніми ідейними впливами Росії та Європи у сфері історії, філософії та природознавства. Це період критичної історії, який відповідав реставраційній добі процесу українського відродження із притаманною їй ідеологією історичного легітимізму.

20. Проблеми укр.держ-ті в іст.дослідж.пер.пол.19 ст. З першої половини ХІХ ст. розпочинається формування романтичного напряму в українській історіографії. Романтизм становив самостійну фазу процесу українського національного відродження, що пов’язана із формуванням специфічних рис національної свідомості (героїзація козацтва, ідеалізація козацької державності) і першими спробами організаційно-політичного оформлення національного руху українства.

Плідно сприяли культурному і суспільно-політичному процесу українського національного відродження університети в Харкові, Києві, наукові товариства й комісії, прогресивне українство в Санкт-Петербурзі та Москві.

У процесі розвитку української історичної думки відбувалися зміни в соціальному складі істориків. Якщо в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. його визначали, головним чином, представники служилого та відставного чиновництва, помісного дворянства, то вже з 20-х років ХІХ ст. ситуація почала змінюватися. Історія України дедалі частіше ставала предметом зацікавлень з боку інтелігенції: письменників, журналістів, викладачів, більшість яких одержала вищу, переважно університетську освіту або близько стояла до академічного середовища.

З’явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована граматика української мови – “Грамматика малорусского наречия” (1818 р.) О.Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, складеного І.Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним з перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову був видатний харківський славіст І.Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю “Взгляд на памятники украинской народной словесности”, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І.Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літератури І.Котляревського, а й відомих байкарів П.Гулака-Артемовського та Є.Гребінки, талановитого прозаїка Г.Квітки-Основ’яненка, геніального поета Т.Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т.Шевченку.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не стільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

Визначну роль у розвитку української історичної думки відіграв М.Максимович. В історичних працях він був прихильником панівного тоді романтизму й ідеї народності. Вчений виступав проти норманської теорії появи в східних слов’ян давньої держави, обстоював генетичний зв’язок між княжою й козацько-гетьманською добою в історії України, спростував теорію російського історика М.Погодіна про нібито великоросійське заселення Київщини перед навалою татар. М.Максимович був одним з перших істориків, котрі наголошували на історичному значенні національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького й почали досліджувати гетьманський рух в Україні. Численні твори вченого з історії Києва, козаччини, Гетьманщини, гайдамаччини й Коліївщини мали особливе значення для подальшого розвитку української історіографії.

Виходячи з того, що метою історичної науки є дослідження минулого, М.Костомаров у своїх працях відстоював самостійність української нації, самобутність українського історичного процесу, який, на його думку, був втіленням волелюбного демократичного руху українського народу. Звеличував козацтво як вираз суто “національного духу” народу, що пов’язане все з тією ж ідеєю його винятковості, безкласовості. Ця своєрідна роль козацтва зумовлювала і провідне становище української нації в майбутній федерації слов’янських народів. М.Костомаров не тільки збагатив нашу історіографію фактологічно та концептуально, але значною мірою демократизував історичне висвітлення минулого.

Власну концепцію українського минулого П.Куліш розробляв у руслі народницького напрямку в українській історіографії. Він пройшов складний шлях еволюції від демократичної концепції української історії до осмислення українського минулого з консервативних позицій.

Історіософські пошуки П.Куліша були зосереджені, перш за все, навколо розробки ним української національної ідеї. Критерій історичного блага, добра і зла для українського народу був вирішальним у намаганнях П.Куліша визначити друзів і ворогів, будівничих і руїнників у його долі. Прогресивному розвиткові української історіографії сприяли також окремі праці А.Скальковського, М.Луніна, О.Бодянського. Окрему сторінку в українське національне відродження вписали галицькі просвітителі першої третини ХІХ ст.

В історичних працях поступово утверджувалося розуміння етнічної цілісності усіх верств українського народу, уявлення про єдність його етнічної території.

21. Основні тенденції розв.д-чих процесів в Укр.др.пол.19-поч.20ст.:сучасне бачення. Історична думка України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. досить чітко відобразила основні риси соціально-економічного і політичного життя епохи. Розвиток капіталістичних відносин, національно-визвольних ідей послужили сприятливим ґрунтом для виникнення організованого руху українства, який поступово скристалізувався у декілька напрямів: народницький, консервативний, ліберальний, національно-державницький тощо.

Згідно з народницькою концепцією, основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на другий план питання державного творення і території. Українські консерватори обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим. Поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вони вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення. Представники ліберально-демократичного напряму виступали за ліквідацію авторитарних і примусових засад у суспільному житті, збереження і захист прав людини, договірний характер відносин між окремою людиною і державою, встановлення конституційного ладу, парламентаризм тощо. Творчість М.Драгоманова справила величезний вплив на нові покоління вчених, які здійснили злам в українському державознавстві, заснували новий, державницький напрям в українській історичній науці, представники якого основну увагу приділяли створенню концепції державності України. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю утворювали виключно селянські маси, Україна, в інтерпретації державницького напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками. Внеском послідовників В.Липинського в українську історіографію було закріплення в науковій свідомості та дослідницькій практиці принципу державності, проблеми влади та політичного проводу, ідеї еліти та її соціокультурного призначення.

Процес виникнення на ґрунті української історичної науки перших розвідок історіографічного характеру припадає на останнє десятиліття ХІХ ст. – початок Першої світової війни. Саме в цей час історична наука остаточно кристалізується з синкрезу українознавства. Останнє наочно ілюструє створення самостійних історичних інституцій (університетські кафедри, наукові товариства, архівні комісії, історичні часописи) та наукових шкіл. У працях М.Грушевського, його учнів і послідовників опрацьовується самобутня концепція української історії на противагу офіційній доктрині російської історіографії.

В цілому в наукових здобутках вчених знаходимо характеристику напрямів, течій української політичної думки, аналіз особливостей їх розвитку в різні часові періоди, а також, що особливо цінно, висвітлення ходу формування державницької ідеології. З’являються праці, що несуть в собі відбиток ідеологічних вподобань авторів – живих свідків інтелектуального визрівання нації, котрі стали не лише першими науковцями-історіографами, але й творцями політичної думки. Цінним є і те, з огляду на інформаційне навантаження, що незважаючи на специфіку, вони вписувались у здобутки світового, західноєвропейського суспільно-політичного процесу, увібрали передові його надбання, проаналізували і сфокусували їх на українську державницьку ідею. Національно-політичний, “модерністичний” період українського відродження характеризувався кристалізацією ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.

22. Ідея д-сті в діяльності укр.нац-дем. Обєднаь та політ.партій:с.і-я. Завдяки українським партіям початку ХХ ст. проблема державності України була виведена на ідеологічний рівень, на рівень практичної політики, вона стала стержнем національного питання в Україні.

Той факт, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. український народ був позбавлений державності і входив до складу двох імперій – Російської та Австро-Угорської суттєво вплинуло на процес формування партійно-політичної системи в Україні.

На основі аналізу процесу політичної структуризації українського суспільства сучасні дослідники виділяють чотири етапи визвольного руху в західноукраїнських землях, а саме: 1) початковий період, коли визвольні змагання існували на рівні окремих осіб, пасивної масової свідомості та окремих, розрізнених у просторі і часі, груп; 2) культурницький період, коли відбувалася консолідація прибічників української сомоідентифікації на засадах національно-культурного розвитку; 3) політико-партійний період, коли національний рух піднявся до рівня партійної організації, що дало змогу перенести боротьбу на політичний, загальнодержавний напрями; 4) період безпосереднього державотворення, який збігається з українською національно-визвольною революцією 1917-1920 рр.

У вивченні та ідеї державності в діяльності національно-демократичних об’єднань та політичних партій, її історіографії позначилися різні політичні та інші чинники. Їх дослідження дозволяє визначити чотири відповідних підходи до проблеми: 1) праці безпосередніх учасників тогочасних подій, що були опубліковані ще в дореволюційний період; 2) праці радянських істориків, на яких позначилася сувора ідеологічна та політична регламентація відповідних державних і партійних установ; 3) творчий здобуток представників української діаспори; 4) нечисленні сучасні дослідження українських вчених.

Історіографія українського національно-політичного руху початку ХХ ст., який проявив себе в діяльності партій, пройшов ряд етапів: 1) 1900-1907 рр.; 2) 1917 – кінець 1920-х рр.; 3) кінець 1920-х – перша половина 1950-х рр.; 4) друга половина 1950-х – початок 1990-х рр.; 5) сучасний розпочався з проголошенням Україною державної незалежності.

У своїх головних течіях суспільно-політична думка України початку XX ст. пішла трьома напрямками: соціального реформаторства, національних устремлінь та демократичного радикалізму. Але в головних своїх вимогах, під тиском реального життя, всі ці течії сходилися між собою, об’єднуючи українство в одному прагненні: перш за все, відстояти власні національні права. Гальмування вільного культурного розвитку українського народу не змогло знищити його досить міцної національної самосвідомості. Величезним досягненням, успіхом “української ідеї”, на думку Р.Шпорлюка, був той факт, що несхожі території із значними відмінностями у релігії, політичній історії, соціальній структурі об’єднаються пізніше в такій державі, як Україна. Тобто, теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілісність, що здатна до саморозвитку, суспільно-політична думка рубежу ХІХ-ХХ ст. поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності.

23. Основні риси наук.іст.школи. У др.пол.19 ст. відб.поява об єдн.вчених, які називаються нак.школами. Спец.дослідж.з явилися лише у роки незалежн. По цій прблемі. В 1977 р. вихід збірника «Школа в науці», де Кедров, Цукерман проан. Пит. Головних чинників, ф-цій іст.школи як соц-к-ний чинник.

Л.Винар дав визнач.іст.наук.школі.-це 6 ознак:

1) організ.структура, яка вкл.наук-дослід.установи і осередки.

2) спільність осноних іст. концепцій засновника школи і ого учнів.

3) спільність методології іст.дослідження

4) наук.видання, де друкуєтьмя продукція, обмін думками (існування головного іст.періодичного органу)

5) спільність історіографічних ті історіософських засад

6) інші складники іст.школи – регіональні дослідження.

Л. Винар – наук.школа має слугувати інструменто історіографічного знання.

Др.пол.19 ст. позитивізм, достовірність, аутентичність наук.знання виходять на перший план.

Т-ство Нестора-Літописця, Київ.Археографічнв комісія виникли в др.пол.19 ст.

Керівник школи повинен мати великий авторитет серед науковців, має вийти на новий рівень пізнання, підвищити здобутки попередників. Це людина енциклопедично освідчена і фанатично працелюбна. Учні мають розуміти керівника. Лідер формує мікроклімат у колективі, повине організовувати творчий процес, щоб забезпечити продуктивність всього творчого колективу.

Наук.школа переживає своє становлення, зрілість, старіння, а інколи і занепад. Повинен діяти принцип здорової конкуренції, б-ба за першість. Талановиті учні мають перерости рівень свого вчителя (але все ж таки існує конфлікт поколінь, хто дасть зробити, щоб його переросли).

24. Львівська наукова школа Груш., як наступника Київ.школи Антоновича. Утверджена думка, що історію іст.наук.школи розпочинають з школи Антоновича( 300 праць), др.пол.19 ст. Виділяють його учнів-однодумців: Багалій (200 праць), Голубовський, Довнар-Запольський та ін. Близько 30 осіб представників цієї школи. Праці цієї школи відрізнялися лаконічністю, чіткістю і послідовністю. Ств. базу для філологічно-філософського факультету. Наук-дослідж. програма обмежена джерелознавчими студіями, докементалізмом. Займалися підготовкою джерельної інформації – 7 томів актових матеріалів з минулого Правоб. Видали. Без серйозного джерел.фундаменту не було б школи Груш.

Набула роз.укр.археологія, етнографія, фольклористика, нумізматика.

Найталановиший учень – М. Груш., який ств. свою Львів.школу. Протягом майже двох десятиліть (1894 – 1913) його діяльність була пов'язана з науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Приїзд до Львова і розгортання тут наукових досліджень нового рівня стало важливим етапом у житті вченого [2,6] і всього українського науково-культурного життя кінця XIX – початку XX ст. М. Грушевський був уособленням київської наукової школи В. Антоновича, мав надзвичайно велику ерудицію, солідну наукову підготовку і на посаді професора Львівського університету відчував, що йому належить дати своїй нації синтез історичних знань. Ядро її: М.Кордуба, С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, О. Терлецький, І. Крип якевич. Базувалася школа на основі НТШ. У Львові на той час під впливом ліберального просвітництва і романтизму західноєвропей¬ських історіософських течій, насамперед позитивізму, сформувався новий характер дослідження історичних джерел та подій, ключовою особливістю якого було повернення до національних проблем. Послідовники ро¬мантизму визнавали суспільні ідеали у самобутності національ¬ної історії кожного народу. Забігаючи наперед, можна сказати, що М. Грушевський під час головування в Науковому товаристві імені Шевченка продовжував застосовувати у своїх дослідженнях засади європейської суспільно-наукової думки, а саме – синтез методологій позитивізму і неопозитивізму. Його наслідували учні: М. Кордуба, І. Крип’якевич, а С. Томашівський та І. Кревецький намагалися вже застосовувати онтологічні і гносеологічні нововведення в дослідженнях української історичної думки. В наукових дослідженнях М. Грушевський залишався послідовним прихильником наукового критицизму, об’єктивності й всебічності висвітлення історичних явищ. Історична ідея М. Грушевського виходила з досягнень європейської науки, а її методологічні основи сміливо поєднували найновіші теорії історичного процесу, що означало перехід східноєвропейської історіографії від класичної до модерністської форми, який відбувався в атмосфері українського національного відродження. Будучи головою НТШ з 1897 р. і керівником історично-філософської секції, М. Грушевський заклав міцний фундамент розвитку української історіографії. Львівська історична школа М. Грушевського поставила перед собою серед домінуючих завдань дослідження історії України в контексті державотворчих процесів. Практично всі його учні стали істориками-державниками, вбачаючи рушійною силою українського історичного процесу не просто народні маси, а українську еліту як ключову верству, що розуміла значення державності й тому була державотворчим чинником історії України.

Науково-організаційна праця М. Грушевського у Львівській історичній школі поділялась на три основні підрозділи: а) розбудова Наукового товариства імені Шевченка; б) організація широкої видавничої діяльності рідною мовою; в)підготовка й виховання нових кадрів українських істориків, головним чином із студентів Львівського університету. В основу історичної школи вчений поклав ідеї національно-культурної окремішності українського народу.

Педич В.П. «Львівс. Іст.школа Груш.1894-1914 рр.»: умови існув.школи, здібних учнів називає.

Крип якевич – понад 700 праць; присв. Козаччині, Б.Х., укр.к-рі, іст.Галичини(200 праць). Ств. свою наукову школу, яка нараховув. 32 особи – Дашкевич, Ісаєвич, І. Гриценко ,Стеблій, Баран, Грабовецький та ін.

25. Виникнення і наук.діяльність представн.державниц.напрямку історіогр. На поч.20 ст. і аж до 20-х рр. 20 ст. виникає державницький напрям. Томашівський, Липинський, Дорошенко, Полонська-Василенко – це фундатори. Не встановлений точний рік заснування і засновник. Пеленський говорить, що це Липинський в 10-20-х рр. 20 ст. Винар говорить, що з іст.школи Гршевс.виник.державн.напрям. Слабченко пов язує цю подію з ім ям О. Лазаревського-це 90-ті рр.19 ст.

Розробляли такі теми: встановл.укр.д-ви.; д-ча діяльність, стани сус-ва.

О. Пріцак – перші ознаки в часи роз.народницької історіографії, від праць війс.канцеляристів 18 ст. Пов язує із блудницьким періодом історії.

Гошуляк, Мерніков – Липинський є засновником. Він сформулював 5 підвалин, на яких має засновув.укр.д-ва:аристократія, класократія, терет.патріотизм, укр.консерватизм, релігійний етнос. Липинський намагався поєднати укр.держ-ку ідею з націон.ідеєю.

Томашівський – вибудовує 3 критерії побудови укр.д-сті: 1)земля,2)нація,3)становлення першої укр.нац.д-ви Галинсько-Волинського князівства як завершення довгих переддержавних процесів.

Причини занепаду укр.дер-ті:1) відсутність держ-кої ідеї у всього населення; 2) відсутність нац.ідеї еліти; 3) політ.гіпертрофація народу.

26. Методологічно-історіософські пошуки в с.у.і. На поч.20 ст. надавали переваги позитивістській концепції.

Грушев.хотів поєднати найкр.риси романтизму, позитивізму, неокантіанства. Використ.теорії фатктів.

«Хто такі українці і чого вони хочуть» - перш за все потрібно ставити пит., що таке народ-нація. Відбув.еволюція за допомогою різних методів. Іст.знання форм.нац.свідомість.

Державницька школа-сутність іст.процесу заперч.погляд на іст.процес як на сталу субстанцію, а це постійний процес. Д-ва-це народ. Д-ві надавали перевагу. Порівняльний іст.метод – внесок у методолог.арсенал іст.науки.

Проблема рушійної сили іст.процесу: Грушев. Говорив, що це народ; д-кий напрям – це укр.еліта, яка розуміла вагу державності.

Оцінка доби Хмельницького – державники:ценайкульмінац.період; народники:це один із періодів, який призвів до розрухи, а Б.Х. до цього призвів.

27. Сучасні наукові історичні школи. Л.Винар дав визнач.іст.наук.школі.-це 6 ознак:

1) організ.структура, яка вкл.наук-дослід.установи і осередки.

2) спільність осноних іст. концепцій засновника школи і ого учнів.

3) спільність методології іст.дослідження

4) наук.видання, де друкуєтьмя продукція, обмін думками (існування головного іст.періодичного органу)

5) спільність історіографічних ті історіософських засад

6) інші складники іст.школи – регіональні дослідження.

В незалежній Укр.існує десь 15-17 іст.наукових шкіл.

Іст.наук.школа академіка Грабовецького. Він є автором понад 900 праць:400 – соц-екон., сусп-політ.життя Галичини, решта – персоналії Галичини. Його школу представляють близько 50 чол. Створив свою Прикарпатську історичну школу.

Іст.наук.школа Дашкевича з проблеми націогенезу. Він є автором понад 400 праць.

Іст.наук.школа академіка Я. Ісаєвича. Він є автором 300 праць з проблеми нац-визв.б-би в 20 ст., дослідж.ЗУНР, події проголошення акту незалежності у Львові.

Іст.наук.школа проф.І.А.Гриценка. Він є автором 200 праць, де неприховував внесок козаків у нац-визв.війну., писав про участь міського насел.у нац-визв.війні, а також про укр-рос.стосунки у період нац-визв.війни. І це все писав правдиво.

28. Проблеми зародження національної та державн-ї ідеї в іст.працях. Шморгун «Укр.ідея. Екон. і к-ра» К.1996р.: смисл поняття «нац.ідея» залишається закритим і нез ясованим.

Немає єдиної точки зору щодо зародження нац.ідеї. :

Куриченко «Укр.нац.ідея та розбудова укр.д-сті» К.1993 р. : укр.нац.ідея зародж.разом з демократизмом – Запорізька Січ.

Рудакевич «Б.Х. і укр.нац.ідея» К.1997 р.: еволюцюнують погляди гетьмана.

Вер.1993 р. у Полтаві міжн.конф-я «Нац.ідея в духовній к-рі Укр. 19-20 ст.»: Макарець проголосив, що витоки від Кирило-Мифодіївців «Книга буття укр.народу».

Хамітов «Укр.:нац.літ і нац.ідея» К. 1994 р. : виникла у 10-13 ст.-поєднання слов янської міфології, православ я і католицизму.

Мінгазутінов – з являється тоді, коли нація досягає у своєму розв.самоусвідомлення своєї самобутності, удосконалення нації.

Шморгун-різні рівні: етнічний, нац-д-ний, духовно-реліг.рівні індефікації. – екон.аспект нац.ідеї.

Шкляр, Римарянко, Рафальський, О.Тимошенко- великі мислителі Франко, Драгоманов- у д-му процесі потрібно виносити нац.ідею.

Грабовський, Кухарчук- постулати Чубинського потрібно розуміти. Помітне відродження нац.ідеї як консолідуючого фактору.

Грицак, Дашкевич – політ.аспекти потрібно розуміти у працях Франка-проти реального націоналізму, формального націоналізму.

Кириченко – нац.ідея як форма відобр.у думці якість життя. Внутр.чинник нації, а зовн.-державність.

Хамітов – спрямовував нац.буття до його виходу на світовий вихід.

29. Комплексне вивчення державницької ідеї. До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип'якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Між тим, саме М. Грушевський як визнаний лідер української історіографії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму. На цю сторону історіософії М. Грушевського вказав Я. Дашкевич, ув'язавши з його іменем зародження національно-державницького напряму в українській історіографії.

На ключове місце М.Грушевського у започаткуванні державницького напряму української історіографії вказували Л. Винар, О. Пріцак та інші дослідники

Липинський у програмі «Укр.дем-хліборобській партії»: держ-ка ідея повинна бути поруч з ідеєю сувернітету Укр., паралельно йти з нац.ідеєю.

Волик, Чуприна- з поглядів Крип якевича: державотворча ідея почин.формув.в часи Б.Х.

Січ.1992 р., лют.2001 р. Всеукр. Кон-ції «Укр.дер-ть:іст.і сучасність»- держ-ку ідею потрібо розглядати у комплексі з нац.Відродженням, там її і витоки-18-20 ст.

«Укр.дер-ть у 20ст.» за ред. Бергачова: комплексно висвітюється- націократичні, класократичні ,ліберальні, соціалістичні, комун., нац-дем.ідеї побудови державності.

Нац.ідея не стала консолідуючим чинником-вона в нас на 16 місці за значимістю.

30. Наукова іст.спадщина Грушев. М.Г. народився 17 вер.1866 р. у Холмі, в см ї учителя. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні, читав там Куліша, Максимовича. З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на справжнього вчителя — відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію. Перша його праця «Южнорусские господарские замки в половине 16 века». На 3 курсі починає дослідж.Київ.землю від часів Я.Мудрого до 1890 р. Степендіат на кафедрі іст.Рос.-праця «Барських старост», 1894р. захистив як магіст.дисертацію.

Їде до Львова , де очолює кафедру Всесв.іст.із спец.поглядом а Сх.Європу. Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише "Записок Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Київ.період 1805-1904 рр.: монографій-2, статтей-152, рецензій-378, робіт-13.

Львів.період 1905-1928 рр.: монографій-159, статтей-654, рецензій-323.

Верба поділив: 1) наук.та моногр.дослідж.,включаючи популярного змісту;2) записки НТШ, Укр.наук.т-ства, журнал «Україна»; 3) наук. та наук-популярні праці про к-ру, літ.;4) редагування і видання джерел до іст.Укр.; 5) історіософські, публіцистичні, політ.праці («Наша політ.», «З політ.життя старої Укр.»); 6) праці призначенні різним ділянкам українознавства, нац.життю Укр.; 7) автобіографічні твори, біографії, спогади.

Учні його:Терлецький, Кордуба, Томашівський, Рудницький, Крип якевич.

1903 р. запрошений від вільної рос.школи читати курси з іст.Укр. у Парижі. Видав «Очерк ист.укр.народа».

В 1911 р. вийшла «Ілюстрована іст.Укр.» 6-ти примірників.

Реорганізація шкіл.освіти в Галичині-відновл.Т-ство любителів укр.мистецтва Львів 1905р.

Бер.1917-кв.1918р. політ.діяльність-поява політ.праць.

1924 р. обирається академіком ВУАН, очолює ряд комісій. Видані прац про наук.спадщину Куліша, Драгоманова та ін. 1929 р. –дійсний член акад.наук СРСР. Бер.1931 р. залишає Київ, переїхав до Москви – заарештували на 3 міс.

У Кисловодську на лікуванні помирає у 1934 р.

«Правда» написала, що помер буржуазний історик Укр.

Постанова – поховати у Києві, похорон за рахунок д-ви.Призн.сім ї персон.пенсію.

31. «Іст.Укр-Руси» та нацважливіші ідеї наук.творч.вченого. Найвидатнішою подією в українському історіо­графічному процесі кінця XIX - початку XX ст. було створення і вихід у світ перших томів фундаментальної праці з україн­ської історії - «Історії України-Руси» М. Грушевського. Видава­лася вона у Львові та Києві в період 1896-1936 рр. і складається з 10 томів у 13 книгах. Багатотомник містить систематичний виклад української історії від найдавніших, доісторичних часів до середини XVII ст.

Дослідження побудоване за хронологічно-проблемним та те­матичним принципами. Перші три томи висвітлюють початок людського життя, історію епох палеоліту, неоліту, бронзи і заліза на українських землях, етногенез українського народу. Особлива увага приділена слов'янській добі, утворенню Київської держави як держави українського народу, його долю у складі Великого князівства Литовського та Польщі. У п'ято­му і шостому томах простежуються нові явища в українській історії після Люблінської унії і утворення Речі Посполитої. Сьомий та восьмий томи містять аналіз факторів, що призвели до зародження українського козацтва, утворення Запорозької Січі, розгортання національно-визвольної боротьби україн-ського народу. У третій частині восьмого та двох частинах дев'ятого томів М. Грушевський виклав свою концепцію Виз-вольної війни українського народу середини XVII ст. Десятий том, що побачив світ уже після смерті його автора, присвяче¬ний історії України 1657-1658 рр. Через відомі причини істо¬рику не вдалося завершити цю фундаментальну працю. Своє бачення наступних подій української історії до початку XX ст. він частково виклав у таких працях, як «Очерк истории украин-ского народа», «Ілюстрована історія України» та ін.

І все ж «Історія України-Руси» була першою класичною працею узагальнюючого характеру, яка представила собою на-уковий синтез історичних знань про Україну і українство.

Своїм дослідженням історик заявив про себе як провідник ук­раїнської національної ідеї, переконливо виводячи з історичної минувшини законне право українського народу стати вільним і рівним у колі цивілізованих народів Європи, унезалежнитися від імперій, об'єднати свої землі і утворити соборну державу. «Історія України-Руси» проникнута українською національ­ною ідеєю, яка науково простежується спочатку як само­усвідомлення етнічної окремішності українців з часів Київ­ської та Галицько-Волинської держав, як вияв національної нескореності в литовсько-польську і московську добу, як по­тужна сила духовної консолідації козацько-української нації в період Хмельниччини і побудови козацько-гетьманської дер­жавності. Як неодмінну умову реалізації історичної місії ук­раїнського народу М. Грушевський розглядав ідею його єднан­ня, соборності, цілісності.

Державницький аспект української історії присутній і в тих томах «Історії України-Руси», які присвячені зародженню козацтва, перетворенню його в провідну верству суспільства, в основну рушійну силу Визвольної війни українського народу, утворення Запорозької Січі і козацько-гетьманської держави. З національно-державницьких позицій підійшов учений до оцінки ролі Б. Хмельницького і наслідків для України Пере­яславської ради та Березневих статей українсько-московської угоди 1654 р. Саме з іменем Б. Хмельницького М. Грушевський пов'язував початок нового українського життя, а самого гетьма­на називав «героєм української історії». Козацько-гетьманська держава оцінюється як «велике творіння» українського народу, Деякий негативізм у ставленні М. Грушевського до держа­ви зумовлювався її персоніфікацією саме з централістично-бюрократичною абсолютистською Російською імперією, до якої він ставився однозначно негативно. автономія, за М. Грушевським, опиралася на етнічний принцип.Вона проникнута національною ідеєю, народ­ністю, справила величезний вплив на розвиток української історичної думки, на формування історичної свідомості, на піднесення національно-визвольного руху.

32. Загальна характеристика революції 1917-20 в с.у.і. Новий підхід після проголошення незалежності. На даний час по темі >400 публікацій, >60 дисертацій. 1991-95: 1ші, хто дослідж. – Щусь, Хміль, Солдатенко, Грицак→висн.: ЦР і партії мали широку соц. підтримку. Верстюк, Кульчицький: головна причина – невирішене національне питання; соц. база – широкі верстви (селяни, інтелігенція). Верстюк – найкращий посібник («УЦР»).

«УЦР. Документи і матеріали». Лише 1ший том - >820 документів, які введені в наук. обіг вперше. Перші документи – в 1991-93: «Конституційні акти 1917-20» (ред. Слюсаренка, Томенка); «Іст. укр. конституції».

«100 днів ЦР» (ред. Копиленка); «Історико-політичні уроки укр. державності»; Реєнт «Укр. революція і робітництво»: згубні наслідки русифікації→індиферентність. Верстюк «Махновщина – повстанський селянський рух в Укр.»; махновщина: Волковинський, Захарченко. Голубко «Армія Укр. народ. респ. 1917-18. Утворення та боротьба за державу»; зброй. сили: Гарчев, Тинченко, Гаврилюк, Верига (діаспора). Культур. проблеми: Розовик, Нестуля, Ківтар, Рудий, Федоришин. Регіон. рівень: Ревегук «Полтавщина в укр. революції 1917-20», Кугутяк «Галичина: сторінки історії». Політ. партії: Гусєв. Значення зовн.-політич. чинників: Павлюк. Відтворення персонального внеску: «Українська ідея: Постаті на тлі революції», «Реабілітовані історією». Грушевський: 1)хвалять; 2) засуджують. Дашкевич: Груш. – визначний історик, бездарний політик; Верстюк: органічна єдність як історика й політика. До 130-річчя народження №5-6 УІЖу повність присвячений Груш. №3, 1997 – 80-річчю ЦР.

>50 круглих столів і читань. 20 січ. 1998 круг. стіл. «Українська революція і нац. меншини» в Києві в Інст. політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ.

33. Державотворча діяльність ЦР в працях сучас. вітчизняних істориків. Праці кількох поколінь. Можна виділити 3 підгрупи (Калакура): 1)праці істориків, які сформувались на партійно-класовій ідеології рад. доби. Більша частина самокритично переосмислила погляди (Солдатенко, Гошуляк, Калакура); 2)колиш. радянські історики, чиї праці не були тематично пов’язані з ЦР, але нині вони утверджують нові погляди (Верстюк, Копиленко, Сергійчук); 3)молода генерація, яка за 3-4 останні роки підготувала дисертації (серед 1ших – Дем’яненко, Лозинська).

Немає єдиної точки зору про утворення ЦР: 1)3 бер. 1917 (Кміль, Верстюк); 2)7 бер. 1917 (Копиленко, Яновський); 3)весь березень (Галенко, Макарчук).

Відносини ЦР з іншими країнами: Павлюк «Політика США в українському питанні»; Камінський «Політика США і Україна».

34. Проблема висвітлення доби Директорії, Гетьманату, ЗУНР в контексті укр. революції. Гетьманат Турченко: зараз серед пересічних громадян і істориків немає однозначності в поглядах. Більшість в основу кладуть праці Винниченка, Шаповала, Дорошенка (хоча вони досить суб’єктивні). Термінологічні відмінності щодо назви: 1)Гетьманат (переважно); 2)Гетьманщина (Копиленко, Бевз). На сьогод. день немає жодної монументальної збірки документів. 90% романтизують, частина дегероїзує Скоропадського. Літ-ра: 1)конкретно про гетьмана; 2)про Гетьманат. Намагаються обходити дискусійні моменти.

Історіографія: 1) позитивне відношення. Саме Скор. врятував Укр. від реальної загрози встановлення режиму німців. Пеленський: Укр. в ті часи мала всі атрибути справжньої держави. Апогеєм визнають Павленко, Держалюк. Держалюк: Гетьм. держава – краще досягнення української боротьби. Мякота, Клименко-Мудрий возвеличують Скор. Часто затушовується ступінь залежності Укр. від закорд. сил. 2)негативне відношення. Російсько-іноземна реакція. 2001-03 – статті в УІЖі Мироненка, Солдатенка.

Відносини з іншими державами: Матвієнко, С. Литвин. Завершальний етап: Яблонський.

Директорія Увагу концентрують виключно на постатях. Петлюра: Верстюк, Сергійчук, Ткачук. Лозовий «Кам’янецька доба Директорії УНР»: виокремлює 4 табори: комуністич., соціалістич., ліберально-демократич., консервативно-праворадикал. Відношення до отаманщини: іст. наука вважає деструктивним елементом→підточувала сили, дестабілізувала. Зовн. політика: надто багато складнощів; Вєдєнєєв: невдачі – наслідки непрофесійності кадрів.

ЗУНР Феномен Галичини. Історія ЗУНР є найменш вивченою. Відсутня єдина концепція. Коцур – про історіографію ЗУНР; Карпо, Панчук. Листоп. 1918 – Акт злуки – підвищена увага (Карпенко, Красівський). Підвищ. увага до військово-політичних аспектів. Применшується значення внутрішніх моментів. Макарчук «Українська республіка галичан», одним з 1ших заявив, що ЗУНР – 1 з етапів революції 1917-20.

Висн.: подальші процеси після ЦР менше вивчені.

35. Науковці укр. діаспори про голодомор 1932-33. Радянська історіографія – з точністю до навпаки: досягнення с/г, перевиконання вступу до колгоспів, розкуркулення. Кін. 80-х – перші праці, де висвітлюється проблем. За кордоном в ІІ п. 1933 – 1ші публікації (переважно статті). Найперша стаття – 27 трав. 1932 у Вінніпезі в «Українському голосі» передрукували матеріал берлінського кореспондента про голод в Укр.; причина голоду – поспішні темпи переведення на соціалістичні рейки, дефіцит хліба, основний тягар впав на селян. ІІ п. 1932 – низка статей в європейських газетах: Ланг Джонсон, Маггерідж, які повідомляли, що в Укр. почались масові смерті сільського населення по причині недоїдання. 1934 – низка матеріалів Чемберлена: голод – інструмент національної політики, спосіб зламати опір колективізації.

40-50-і: в діаспорі (Вербицький, Давиденко, Гришко) опублікували >20 праць (переважно брошур) про причини→невід’ємно пов’язували із політикою більшовизму, головні винуватці – радянське керівництво і КП(б)У+байдуже ставлення зх країн. Соловей «Голгота України. Московсько-більшовицький окупаційний терор вУкр.» (1954, Вінніпег); у контексті викриття всієї колоніальної політики; був очевидцем. 70-80-і: визнавався штучний характер явища. Марунчак, Сенешин, Хвощовий оцінювали голод як інструмент національної політики і всі вживали термін «геноцид». Протоієрей Ярмусь «Голод в Укр.» (1983, Вінніпег). 70-80-і: діаспора більше уваги привертала втратам худоби. Замкнутість радянського суспільства обмежувала доступ до джерел. 80-і: успіх у донесенні до громадськості, причини:1) фільм «Жнива відчаю» (1984); 2) організація наук. конференцій (~30); поява друкованих видань; 4) створення Комісії Конгресу США для дослідження голоду в Укр. (1985), фінансувалась з бюджету США – щорічно 400 тис. $+кошти від Організації укр. діаспори і приват. осіб. 1988: вийшов підсумковий рапорт: питання наявності і тривалості голоду, кількості жертв… Комісія визнала факт штучного голоду. Причини: надмірні заготівлі, колективізація→відповідальність на керівництві СРСР. Жертви ~3 млн.+min 3 млн. втрати в нац. прирості. За нормами міжнарод. права визначається як геноцид. Але переконливої відповіді на питання причин не було. Кін. 80-х: видано ~10 робіт Кравченка, Сербина. Вони – ініціатори проведення в 1983 і 1988 конф-й з проблеми голодомору на базі Квебекського університету. 1984: Гарвардський ун-т призначив Дж. Мейса дослідником голодомору→низка статей. У 1987 підготував книгу «Великий терор» (сталінський тоталітаризм і зокрема голодомор). 1986: Конквест «Жнива скорботи» (Канада). Звинувачував сталін. режим в немислимих заходах, наглому ігнорування голоду; загал. кількість померлих >5 млн; голод у Росії обмежувався кількома с/г районами; потрібно вважати геноцидом. Книга викликала жваве обговорення і увагу світової аудиторії. Поштовх до активізації діаспори в США.

Після незалежності центр перемістився Укр., але діаспорі треба віддіти належне. 38 країн світу визнали голод в Укр. геноцидом і засудили. ООН цього не зробила (лише ЮНЕСКО).

36. Вивчення голодомору 1932-33 вітчизняними істориками. 1983 – початок дослідження радянськими вченими. 11 лют. на вимогу Щербицького було розроблено доповідну записку. Керівництво компартії Укр. створило власну комісію, яка почала діяти 1986→свідчення того, що організатори не змогли обмежити факт голоду. Серед членів комісії був Кульчицикий, який 1шим серед українців дослідж. проблему; дійшов висновку, що голод був, написав доповідну записку. Груд. 1986 – Щербицький вперше з трибуни згадав про голод 1932-33. У березневому № УІЖу за 1988 надрук. 1ша стаття про голод (Кульчицького):«продовольчі труднощі посилились», «недоїдання», «узагальнюючих даних немає», «голод був менший ніж в 1921», «причина – короткочасна криза в с/г». Мейс (дослідник голодомору з Гарварду), приїхавши в Укр. в 1990 взяв участь у засіданні вченої ради; сказав, що Кульч. применшує цифри, не прислухається до зх дослідників.

В кін. 80-х вже всюди використовувався термін «голод». 1989 – стаття Кульч. в УІЖі: треба відмовитись від стереотипів. 1989, «Демографічні наслідки голоду в Укр.» Кульч. (кількість жертв - ). Пізніша цифра Кульч. – 3 млн. 531 тис.; проаналізував журнали тих, хто відвідував молодші класи – навпроти прізвищ написано «вибув» (з класу залишилось по кілька осіб).

Демографи УРСР Перковський, Пирожков: населення на 7,8 % зменшилось. 1990, Марочко в УІЖі опублікував статтю; причини: колективізація, заготівлі «на око», зволікання з розподілом прибутків колгоспів.

ЦК КПУ у постанові від 26 січ. 1990 визнав факт голоду і «виникнення продовольчих труднощів в Укр. та інших регіонах СРСР».

37. Питання голодомору, що потребують дослідження. Дослідження, які з'явилися за останні десять років, не вичерпують даної проблеми. Потрібні подальші наукові розвідки з метою уточнення жертв голодомору, його масштабів, специфіки в різних районах України, а також вияснення «місця і ролі» в цьому соціальному лихові органів радянської влади, партійних, комсомольських та інших організацій на місцях.

38. Основні етапи розвитку історіографії історії Укр. Визначаючи етапи розвитку історичної науки в Україні, слід врахувати розширення дослідницької проблематики, використання джерелознавчих прийомів, ступінь розвитку демократії в усіх сферах суспільного життя, якісні зміни в організації і характері наукових досліджень.

Такий підхід необхідний і для вирішення завдання періодизації історіографії історії України. Таким чином можна виділити три етапи в історіографії історії України. Перший - охоплює 1920-ті - першу половину 50-х рр.; наступний - другу половину 1950-х - 80-ті роки; сучасний - розпочинається з 1991 року.

Необхідно нагадати, що до початку 1990-х років існувала інша періодизація історіографії історії України, яка значною мірою визначалася існуючою тоді періодизацією історіографії історії КПРС та історії радянського суспільства. Саме тому історіографічним етапом виділявся період з середини 30-х до середини 50-х років, а так би мовити сучасний етап розпочинався з другої половини 50-х років або жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС.

У другій половині 80-х рр. згадана періодизація історичної науки критикувалася і переосмислювалася дослідниками, а у наукових публікаціях неодноразово висловлювалася думка про необхідність її суттєвого уточнення. 30-ті роки, як відзначали вчені, не можуть вважатися гранню розвитку історичних знань, а переломним рубежем слід вважати середину 50-х рр. - XX з'їзд партії, рішення якого створили нову політичну атмосферу як у країні в цілому, так і в історичній науці, зокрема. Вчені тоді дійшли спільної думки, що новий етап в розвитку радянської історичної науки розпочався з другої половини 1980-х років.

39. Утвердження догматичних теоретично-методологічних підходів в історичних дослідженнях та їх подолання (тоталітарна доба). Як і вся наука, українська була під тиском тотал. системи. Ярошевський (УІЖ, 1991): перед нами безпрецедентний феномен репресованої науки – репресовані не лише автори, а й ідеї. В ХХ ст. почали розвиватись соц. і іст. психологія, демографія. Афанасьєв: проблема розуміння того, що відбувається ніколи не була першочерговою. 20-і рр.: в радян. історіографії поняття «соціальний рух» замінюється поняттям «революційна боротьба». Переважно вивчається класова боротьба, заколоти і т. д. часто кваліфікуються як революційні. Найпоширеніші терміни: «формація», «клас», «партія», «революція», «марксизм», «пролетаріат». До кін. 80-х на 1ше місце вийшло слово «боротьба». На 2му місці за використанням у назвах – «диктатура пролетаріату», 3є – «ради робітнич. і солд. депутатів». Найпопулярніші у % (~75%) – популістські лозунги: «Влада радам», «Диктатура пролетаріату»… Заклики до протистояння класів, дружби народів. Примітивність та однозначність вираження. Сформувався певний тип історика, який сприймав партійне керівництво як щось природне + історик-партієць. Покровський: Інститут червоної професури виник у 1921 як знаряддя партії на ідеологічному фронті. 1925 – створено Тов-во істориків-марксистів; статут: завдання – розробка марксистської методології історії, ознайомлення мас із досягненнями марксистів в історії. 1930: 1ша Всесоюзна нарада з викладання ленінізму та історії партії.

20-і рр.: 1ші узагальнюючі праці з історії партії (Летешинський, Бистрянський). Завдання історика – утвердження ленінської концепції історії партії, яка йшла окремою наукою. Видано 835 праць про Леніна в Укр., 1,5 млн. тираж→про Крупську, Ярославського. Сторінки «Большевика», «Историка-марксиста» повністю були присвячені цьому.

За часів Сталіна: «Сталін – найбільший соратник Леніна». 1929 – 50-річчя Стал.→з цього дня «Стал. – вождь (батько) народу» (і т. д.) До портретів Маркса, Енгельса, Леніна додали Стал. В Укр. видрукувано >630 праць загальним тиражем 3,2 млн. екземп. про Стал.

60-80-і: праці характеризували зміст і призначення методології історії. Наук. статті Нєчкіної з історії історичної науки. Єдині вихідні позиції методології: 1)методологія як сукупність методів або вчення про методи; 2) методологія розкривається в широкому плані як теорія історичного пізнання, реалізація в практиці. Це стосується і всіх істориків. Співвідношення принципів партійності і об’єктивності до 20-х рр. (Шморгун, Маслов, Зебелєва). 1981: Ільєнко, Ковальов запропонували принципи матеріального розуміння історії 20-30-х рр. як метод пізнання суспільного життя. Ковальченко: необхідно відмовитись від претензій на створення універсальних методів пізнання 20-30-х рр.

40. Історіографія історії Укр. 1920-х – І п. 1950-х. Тотал. режим створив певну базу, яка нав’язувалась історикам. Інститут Маркса-Енгельса-Леніна. 1928-46: видано 29 тт. в 33 книгах творів Маркса і Енг. 20-30-і: опубл. 3 видання праць Леніна. 1928: перекладено укр. мовою і видано твори Леніна (1 180 000 екземп.). 20-30-і: стенограм з’їздів видано загал. тиражем >10,5 млн. екземп. Серед найбільш масово друкованих – «Справочник партийного работника»: 1927 – вперше видано; до 1939 – щорічно (3-3,5 млн. екземп.). Стенографічні видання з’їздів рад, пленумів, профспілок. Роботи партійних і держ. діячів. 1932: в Укр. скорочений варіант праць Стал. перевидано 2чі. → Калінін→Бухарін→Куйбишев→Затонський→Косіор→Петровський (за чисельністю тиражу). Статистичні щорічники, відомості Центрального статистичного управління, підсумки виборів до рад. Історія робітників, 1923-24 – 1ші праці (Дубинська, Керей, Різницький); >980 найменувань по іст. робітництва. 2ге місце – іст. селянства та досягнення в ході колективізації; на території УРСР >2,6 тис. найменувань; 1932-33 >740 найменувань. 3тє місце – іст. інтелігенції (в той час не відносилась до класу – «прошарок»); за 20-30-і в УРСР видано (включ. із статтями) >1380 праць.

41. Підпорядкування іст. досліджень політич. диктату: традиції політичної кон’юктури і сучасність. На кін. 20-х історики засвоїли, що їм необхідно ленінізувати історич. науку. 30-40-і: оперування сталінськими оцінками і інтерпретація ленінізму. 70-і: боротьба з цитуванням, за відтворення ленінської концепції у повному вигляді. 80-і: ленінські ідеї були канонізовані. На сьогодні вважається, що кін. 20-х – 30-і – монополія Стал. на наукову істину. Баммель у рецензії на книгу Стал. (1924): вона цікава синтетичним підходом до теми, прямолінійністю, але більше недоліків, ніж позитиву (не висвітлено економіч. питання тощо). Сучасні дослідження: 2 події сприяли насадженню культу особи: 1)50-річний ювілей Стал.; 2)лист Стал. «О некоторых вопросах истории большевизма» в журнал «Пролетарская революция» (1931); ці події поклали початок масовому переходу істориків до возвеличення Стал. «Сталін – боєць світової пролетар. революції» тощо. Скрипник, «Стал. як теоретик національного питання»: Стал. перевершив Леніна.

42. Сучасна інтерпретація проблеми «Укр. в ІІСВ». ІІ п. 80-х: публікації воєнно-історич. тематики з новими підходами. В основному – публіцистика (колишні фронтовики, письменники): Астафьєв, Долматовський, Кондратьєв, Карпов, Стаднюк. Вони рідко давали відповіді на питання, які ставили, але були позбавлені догматизму. Поява доступу до джерел. ІІ п. 80-х:стали з’являтись важливі документи (наказ 227 («Ні кроку назад»), документи початку війни). 1989-90: опубліковано >120 документів, що стосувались причин 1ших невдач, київського підпілля… Також з’являються конкретно-історичні дослідження. + Новаторський підхід→УІЖ: Нем’ятий, Зінченко, Кучер: критика керівництва за обезглавлення Черв. армії внаслідок репресій.

З часів незалежності – ще активніші дослідження. 1992-кін. 1995: в Укр. проведено 29 науково-практич. конференцій з проблеми війни: нове бачення (проблема причин невдач Пд-Зх фронту, оточення і здача Києва, бездарний підхід до евакуації). 90-і: активна робота по підготовці «Книги пам’яті Укр.»; залучено >142 тис. людей. Напередодні 50-річчя: >30 наукових праць. Найбільш цікаві: Муковський, Лисенко «Звитяга і жертовність: українці на фронтах ІІСВ»: складність в тому, що не ставилось питання скільки куди евакуйовано і скільки повернено (цього стосується і кандид. дисертація Чуєнко «Жінки Укр. в ІІСВ. Історіографія»); спроба показати укр. бійців і в зброй. силах інших держав, втрати серед військових, цивільних, дезертирство. Кількість жертв. На момент розпаду СРСР цифра – 42 млн. Спочатку в СРСР нараховували 2 млн. (німці визначали кільк. радянських жертв в 7 млн.); за Хрущова – 10 млн.; за Брєжнєва – 20 млн. Перебудова: по кожній з областей – комісії (мали займатись точними підрахунками жертв).

Кін. 1991-1992: в УІЖі та «Вопросах истории» виходили статті Коваля, Кучера, Чайковського: військ. форму вдягли не 4,5 млн. українців, а 7 (>23% особового складу збройних сил СРСР). До 55-річчя ~20 наук. статей (Лемещук, Король), використали документальний матеріал про втрати. Король «Трагедія військовополонених на окупованій території України»: на основі документів описуються причини і суть трагедії полонених. Окремий напрям – з’ясування морально-політичного стану населення. 1992: Самсонов «Знать и помнить»: 1ша спроба висвітлити настрої населення, але Укр. окремо не розглядалась. 1992: Самсонов «ІІМВ 1939-45: очерк важнейших событий»: наслідки наказу «Ни шагу назад»… Кучер, 2000-01 статті в УІЖі і електрон. виданні «Історія науки і техніки»: описує наслідки подій на початку війни: 1)втрати зумовлені обезглавленням ЧА; 2)збирались вести війну на території ворога; 3)зброя на 62% була з часів ІСВ. Чайковський «Невідома війна»: осн. увага – партизан. війні в Укр.

43. Демографічні втрати укр. народу в ІІСВ: с.у.і. Гунчак «Втрати українців під час ІІСВ» (1992): українці – жертви факторів: 1)національної політики; 2)радянського режиму; 3) воєнних дій, під час яких не було пощади мирному населенню. Точного числа немає; треба брати до уваги і тих, кого було евакуйовано, депортовано. Так. чином на січ. 1941 насел. Укр.=41,9 млн.; 1945 – зменш. до 27,4→різниця=14,5 млн. Втрати за рахунок загиблих серед мирного населення: 5-7 млн. За німецькою газетою склав таблицю динаміки міського населення. Висн.: Укр. займала центр. місце – 1941 вся Укр. була окупована німцями (при цьому лише 17% території Росії). Вбиті військові - >2,5 млн., цивіл. - > 4,5 млн. (всього 16,7 % населення); Німеччина: військ. – 4,5; цивіл. – 2 (9%); Фран.: військ. – 250 тис., цивіл. – 350 тис. (1,5%).

Косик «Укр. і Нім. у ІІСВ» (1993): цивільні жертви більші ніж на фронті; за радян. джерелами в Укр. - >200 концтаборів. За рад. і нім. джерелами (по 108 таборах): табір під Рівним – 102 тис. загиблих; табір у Львові – 14 тис. Жінки і діти страждали не менше чоловіків; у таб. під Львовом за 2 міс. його існування загин. >8 тис. дітей. Єврей. населення: проживало 5,3 млн., на поч. війни 1,8 млн. знищено. Цифри загиблих по СРСР: >5,5 млн. цивіл., 2,5 млн. – фронт (19%); 40-44% - заг. втрати українців по СРСР. Загал. демографічні втрати – 14,5 млн. Проблема депортації в Нім.: з 2,8 млн. депортованих з СРСР 2,2 млн. – з Укр. (78,6% від усіх депорт. з СРСР).

Брицький «Укр. в ІІСВ 1939-45» (1995): в Укр. – найбіл. людські втрати з СРСР – 48% (13,917 млн). За ІІСВ втрати Укр. були найбільшими серед усіх республік.

Муковський, Лисенко «Звитяга і жертовність»: 1,376 млн. від загал. числа військ. втрат. Зазначають, що часто не враховують громадян УРСР неукраїнського походження. За час війни сотні тисяч померлих солдат залишились невідомими.

Реєстраційні книги військових цвинтарів могли б заповнити прогалини, але багато втрачено. Кучер: у 1ші дні загинуло >880 тис. (одразу ж біля насел. пунктів, з яких вийшли). Коваль, Кучер: про невиправданість військ. втрат. Особлива бездарність при звільненні Європи; ~123 тис. загинули при штурмі Рейхстагу лише на площі перед ним. Кучер: 46 операцій, де засвідчено бездарність.

44. Матеріальні втрати укр. народу в ІІСВ: с.у.і. Радянським органам влади довелося практично з нуля відроджувати виробничу і соціальну інфраструктуру, систему постачання. Матеріальні втрати в ході війни у цифровому виразі просто вражають уяву. В ході війни в республіці повністю або частково зруйновано 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн. будинків (у результаті 10 млн. людей не мали житла), 16150 підприємств, 1916 залізничних станцій, 14 тис. установ зв'язку, 18 тис. лікувальних засобів, 33 тис. шкіл, технікумів, училищ, вузів, науково-дослідних установ, 19,2 тис. міських та сільських бібліотек, знищено або пограбовано майно 1,3 тис. МТС, 872 радгоспів і десятків тисяч колгоспів. Окупанти вилучили у населення 7,6 млн. голів великої рогатої худоби,3,3 млн. коней,9,3 млн. свиней, 7,3 млн. овець. До цього слід додати устаткування і матеріали підприємств, транспортні засоби, трактори й сільськогосподарські машини, худобу, які були підняті до евакуації радянськими органами влади у 1941 р. , а також збитки, заподіяні особистому майну громадян.

Після завершення бойових дій на територію республіки повернулася лише незначна частка матеріальних цінностей, вивезених у східні райони СРСР. Керівництво країни вважало за недоцільне повернення в Україну обладнання, яке склало основу ВПК на сході. Не поспішали відповідні відомства союзних республік і з реевакуацією худоби. Так, в Україну повернули всього 0,01 %всього евакуйованого поголів'я худоби.

Залишається незаперечним фактом, що союзний уряд здійснював акцентовані фінансові ін'єкції у важку індустрію та містобудування. Але решта сфер фінансувалася за залишковим принципом. І тут саме доречно говорити про трудовий героїзм населення, яке на своїх плечах винесло тягар відродження найбільш постраждалої від війни республіки.

Осібно слід сказати про повернення історико-культурних цінностей. Вкрадені гітлерівськими "культуртрегерами" бібліотечні та музейні колекції, інші мистецькі твори, архівні документи, обладнання наукових установ нерідко поверталися не в Україну, а в "спецхрани" Москви. Проблема реституцій гостро стоїть і донині, про що свідчать публікації С. Кота, Г. Боряка, М. Дубик, П. К. Грімстед та інших істориків.

45. ОУН-УПА. Оцінюючи розвиток досліджень історії УПА на сучасному етапі, потрібно сказати, що його головним досягненням стало перенесення центру вивчення історії УПА до України. Нині домінує точка зору, яка бере свій початок у дослідженнях українських діаспорних авторів і представляє діяльність УПА як яскравий прояв українського національно-визвольного руху.

З середини 1990-х рр. можна говорити про початок нового етапу. Він характеризується зосередженням дослід­жень з даної проблематики переважно в наукових колах. Починають засто­совуватися критичні підходи, що були практично відсутні на хвилі ейфорії першої половини 1990-х рр. Українська історіографія історії УПА поступово починає звільнятися від впливу діаспори. З'являються перші власне наукові роботи, зокрема А. Вовка, А. Кентія, І. Ільюшина та інших істориків.

Пострадянський період у вітчизняній історіографії характеризується підвищеною увагою до історії ОУН і УПА в період Другої світової війни. За підрахунками О.Лисенка й О.Морущенка лише протягом п’яти років (1998-2002) з’явилося понад 1400 публікацій з даної теми.

У 1997 р. Кабінет Міністрів України, на виконання доручення Президента України від 28 травня 1997 р., ствердив Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА. В Інституті історії України НАН України було сформовано робочу групу істориків при Урядовій комісії під керівництвом заступника директора інституту професора С.В.Кульчицького. Впродовж семи років (1998-2004) робоча група випустила в світ 28 книг загальним обсягом 5819 с. За результатами вивчення проблеми ОУН-УПА в 2005 р. було видано підсумковий документ “Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА”, а також підсумкову колективну монографію “ОУН і УПА. Історичні нариси”.

Аналізуючи та узагальнюючи цю роботу, можна зробити наступні висновки. По-перше, історики ввели в науковий обіг багатющій фактичний матеріал, що висвітлює націоналістичний рух в роки війни. Сьогодні в розпорядженні дослідників знаходяться десятки томів архівних матеріалів з історії ОУН і УПА. По-друге, спростовано міфи, що були створені радянською історіографією. Історики переконливо довели, що не можна огульно і в цілому характеризувати український націоналізм як “ворога українського народу”, що радянська історіографія неправомірно відкидала національно-визвольні мотиви в боротьбі ОУН-УПА. “Програмні документи ОУН, - підкреслюють В.В.Іваненко та В.К.Якунін, - переконливо доводять, що українські націоналісти свято вірили в таку мету, як самостійна соборна Держава Україна”. Сучасна історіографія також розвінчує міф про “німецьке походження УПА”.

По-третє, розроблено багато “білих плям” з історії ОУН і УПА. В сучасних працях розкриваються масштаби націоналістичного руху в Україні, рівень підтримки його населенням. Науковці підкреслюють, що характерною рисою УПА була державотворча діяльність у ході визвольних змагань. У районах, які нею контролювались, функціонувало українське державне управління. Були проголошені та впроваджені необхідні населенню закони про місцеве самоврядування.

Історики дослідили програмні положення й документи українських націоналістів через призму трансформацій та еволюції поглядів на них чільних діячів ОУН і УПА. В їх працях співставляється вплив зовнішньо- і внутрішньо політичних об’єктивних і суб’єктивних чинників на вектори діяльності цих структур, простежуються напрями еволюції українського націоналізму від авторитарних і тоталітарних концепцій до демократичних програмних засад.

46. Започаткування основних осередків у діаспорі і умови розв. історич. науки. Ще в 20-30-і рр. мали можливість безперешкодного друку. Оглоблин: осн. центри: Прага, Варшава, Берлін+частково Париж і Рим.

Прага 1921:створено Український вільний університет (переїхав з Відня); в Празі – найбільша кількість українських науковців. Діяла потужна кафедра історії України (очол.:Дорошенко, Бєднов, Крупницький, Наріжний, Андрусяк). Яковлів, Лащенко, Гайманівський – кафедра українського права. Збірник – до війни вийшло 4 тт. (3м повністю займався Дорошенко – «Огляд української історіографії»). Укр. історико-філологічне тов-во: створ. у 1923; постій. голова – Д.Антонович, діячі:Наріжний, Міяковський; видано 5 тт. «Праць» + окремий збірник «Откуда есть пошла русская земля?». 1925: Музей визвольної боротьби. Лотоцькому було дано завдання видрукувати 2 тт. праць щодо виникнення, діяльності, повстань, визв. боротьби і знищ-ня козацтва; відображення боротьби 1917-20. Укр. педагогічний інститут ім. Драгоманова (1923-33), «Праці» (3 тт., 2й – 1926 – історіографія державотворення в Укр.). Укр. соціологіч. інститут (Інститут соціальних досліджень) – 1922. Укр. с/г академія - 1922→Укр. техніч. с/г інститут у Подебрадах (питання соціально-економіч. історії). З’їзди: 1926, 1932; матеріали надруковані окремим томами.

Варшава У Варш. універ-і працювали укр. вчені, більшість – богословський факультет (Бєднов, Дорошенко, Заікін). Укр. науковий інститут, 1928; очол. Лотоцький→Яковлєв. Найбільше зробили у видавничому плані: 54 тт. «Праць» (16-18 том – «Нариси історії Укр.» Дорошенка). 1938 – Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук. Очол. Смальстоцький→Яковлєв→Возняк. Українське військово-історичне тов-во; 9 тт. «За державність».

Берлін 1926-45, Укр. науковий інститут: українознавчі дослідження→розповсюдження достовірної інформації про закордонні дослідження. Одноосібно (не через організації): Борщак, Прокопович, Шульгін.

Рим, Онацький – історія культури.

Калакура, Верба: покоління довоєнної діаспори: 1)почали кар’єру в Укр. і посіли певне місце ще до 1917 (Липинський, Дорошенко, Бєднов, Лотоцький, Лащенко); 2)розпочали роботу за кордоном (Борщак, Крупницький, Заікін); 3)1930-і – молоді студенти, випускники університетів (Лоський, М. Антонович).

Після війни осн. центри - Баварія: Мюнхен, Аугсбург 1945 – в Аугсб. – Укр. вільна Академія Наук, мета – відновлення традицій вільної укр. науки. Наукове тов-во ім. Шевченка: Історичною комісією НТШ за 1ші 5 рр. видано >70 найменувань з вітчизн. історії. Укр. православна богословська академія. Науково-дослідний інститут укр. маркерології – збирав і видавав матеріали найновішої укр. історії.

1945-49: наукові осередки в США – Укр. вільна Академія Наук (штаб-квартира – Нью-Йорк); Комісія для вивчення післяреволюційної України. Всього в США, Канаді і Латин. Америці – 18 наукових центрів+по 1му в Австралії і Новій Зеландії.

47. Специфіка розвитку укр. діаспорної історич. науки. Українська історична наука в еміграції була представлена двома генераціями науковців - старшою та молодшою - і продовжувала кращі традиції, закладені як історіогра-фами київської документальної школи В.Антоновича, так і його продовжувачами, що належали до львівської та київської історичних шкіл М.Грушевського (М.Андрусяк, М.Антонович, о.А.Великий, Л.Винар, О.Домбровський, І.Лисяк-Рудницький, Т.Мацьків, 0.0глоблин, Д.Олянчин, Я.Пеленський, Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, О.Субтельний, Д.Штогрин). їх праця проходила в рамках

ВУАН і НТШ як в Європі, так і в Америці. Великого наукового розголосу набуло і Українське історичне товариство (1965) та Український науковий інститут Гарвардського університету (1968). При багатьох вищих навчальних закладах існують центри українознавства (Іллінойський, Альбертський університети). Плідно працюють науковці і в УВУ та у Василіанському науковому осередку у Римі. Спадщину визначного політолога В.Липинського вивчає Східноєвропейський дослідний інститут (Філадельфія) (директор - акад. Я.Пеленський). Чимало цікавих матеріалів друкує часопис "Український історик" (1963) (голов. ред. - проф. Л.Винар). Завдання українських істориків в еміграції визначив 0.0глоблин; воно включало пункти про об'єднанн всіх істориків, оборону інтересів вільної української історичної науки та виправлення фальшивих і тенденційних інтерпретацій історії України в історичних працях СРСР і у вільному світі. Для студій діаспорних науковців характерні синтезуючі огляди, вироблення і продовження наукової схемиукраїнського Історичного процесу, введення української історії в східноєвропейський контекст

Створення нових синтезуючих праць з української історії стало одним із головних завдань істориків еміграції. У 1991-1994 рр. виходять солідні наукові дослідження І.Лисяка-Рудницького, О.Субтельного та інших авторів. Дослідники критично переглянули головні постулати традиційної історіографії і ліквідували ізольованість та відставання української історичної науки від світової, застосовуючи нові методи досліджень. Характерною особливістю праць цих дослідників було те, що в них історія формування української нації розглядалася в загальному руслі європейського історичного процесу. Завдяки їхнім зусиллям, була відновлена наукова легітимність історії України у західному академіч­ному світі. Наслідком цього стала поява на Заході нових синтсз української історії та обговорення цих проблем на сторінках престижних наукових видань.