3.Джерела суч.Укр.Історіграфії

Історіографічні джерела відбивають специфічні історіографічні факти, тобто ті, що містять відомості з історії історичної науки, про важливі події і явища в її розвитку, про осіб та осередки, які збагатили історичні знання.

Взяті в комплексі історіографічні джерела розглядаються як джерельна база історіографи, яка дозволяє дослідити історико-науковий процес у всій його повноті, виявити провідні тенденції, вивчити певні закономірності розвитку історичної думки, з'ясувати найхарактерніші досягнення, труднощі, недоліки.

З погляду хронології відомості про форми історичних уявлень, знань містить усна народна творчість: міфи, легенди, перекази, історичні думи, пісні.

З виникненням писемності усні джерела (міфи, легенди, перекази, думи) стали фіксуватися в літописах та інших джере-лах. І все ж основну, або домінуючу групу історіографічних джерел" складають наукові дослідження, опубліковані та рукописні книги, брошури, статті, матеріали конференцій. Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені якійсь одній проблемі.

Свою специфіку як історіографічне джерело мають навчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідкова література, а також публіцистичні твори істориків.

Своєрідним різновидом історіографічних джерел і водночас жанром історіографічних дискурсів .виступають біобібліо-графічні довідники, бібліографічні огляди історичної літератури, рецензії на наукові дослідження і навчальну літературу.

Важливу групу історіографічних пам'яток становлять дже-рела особового походження. Йдеться про автобіографії істориків, їхні спомини, мемуари, щоденники, листи, особові архівні фонди або приватні колекції.

Окремо слід зупинитися на специфіці документальних дже-рел в історіографії, які в конкретно-історичних дослідженнях відіграють пріоритетну роль.

Усі різновиди історіографічних джерел мають важливе пізнавальне значення, містять притаманну для них інформацію. Простежити генезу історичних знань, стан історичної науки в той чи інший період, з'ясувати її вплив на сучасне духовне життя, встановити появу нових концепцій і внесок конкретних істориків або наукових осередків у розвиток історичної думки можна лише на засадах комплексного, системного використання всіх груп історіографічних джерел, критичного підходу до них. Важливу роль у джерелознавчому опрацюванні історіографічних джерел відіграють аналітична, синтетична, логічна та фактична їх критика.

Отже, українська історіографія як галузь знань і навчальна дисципліна базується на комплексі різноманітних джерел, що є носіями історіографічної інформації, викладеної у словесній, зображальній або речовій формах.

4.Суч.Укр.Історігорафія як наукова дисципліна

Серед дослідників минулого науки існує думка, що історіографія як дисципліна починає кристалізуватися в Росії з другої половини XIX ст. Про це свідчить практика викладання курсів російської історіографії у багатьох уні верситетах Росії (Петербурзькому - К. Бестужев-Рюмін, Московському - В. Ключевський, Варшавському - Д. Цвєтаєв, Харківському - Д. Багалій, Київському - В. Іконніков), поява спецілльних досліджень і монографій з історіографії, а також перші спроби розробки її історії та теорії. Словом, на зламі XIX-X X ст. історіографія представляє досить потужний культурний пласт, що визначає специфіку російської наукової думки в цілому та історичної науки зокрема. Справа в тому, що процес дисциплінарного становлення історіографії хронологічно співпав з методологічною кризою історичної науки. Період кризи в науці пов'язаний із загостренням рефлексивних процесів, зміною стилів мислення, пошуком нових засобів історичного дослідження.

Жовтнева революція та інспіровані нею подальші зміни в організації історичної науки у нашій країні призвели до руйнації культурної і наукової вітчизняної традиції. Утворення марксистської концепції історії СРСР насправді означало спробу поєднати державницьку схему російської історії з класовим підходом. З огляду на це, варто було переосмислити надбання дореволюційної історичної науки, що і було блискуче зроблено М. Рубінштейном, який упорядкував перший марксистський курс російської історіографії.

Використовуючи праці П. Мілюкова, В. Іконнікова, ІС. Бестужева-Рюміна, М. Кояловича, М. Рубінштейн зробив скробу з'ясувати російський історіографічний процес з точки :юру боротьби ідейних напрямів у науці на шляху до матеріалістичного розуміння історії. В1960 - 1970-хроках відбувається ніби «друге народження» історіографії - наукової дисципліни. На початку 60-х років у період першого «інтелектуального ренесансу» (А. Гуревич) у радянській історичній науці пройшли жваві дискусії щодо «періодизації історії радянської історичної науки», «предмета та змісту університетського курсу історіографії історії СРСР». Йшов інтенсивний процес формування методологічного апарату історіографії. У цей період з'являються роботи з історії істо-ріографії В. Іллерицького, В. Шевцова, Р. Киреєвої. До речі, перші спеціальні розвідки з історії російської, а також української історіографії зустрічаються у 2 і 3 томах академічних «Нарисів історії історичної науки в СРСР», авторами яких були В. Іллерицький, В. Дядиченко та Л. Коваленко.

На цей період припадає і організаційне оформлення дисципліни історіографії. Ще у 1946 р. при Відділенні історії АН СРСР створено Комісію з історії історичної науки, метою якої була роз-робка концепції вітчизняної історіографії та підготовка до друку багатотомних нарисів з історії історичної науки в СРСР. Згодом виникає єдиний координаційний центр історіографічних дослі-і .кічі ь - Наукова рада з історії історичної науки при Відділенні н торії при АН СРСР на чолі з академіком М.Нечкіною, пізніше . ікадемікомі. Ковальченком. 31965 р. за ініціативою М.Нечкіної започатковано видання історіографічного щорічника «Історія та історики». Регулярно проводяться «Історіографічні середи», численні конференції різних рангів з історії історичної науки. Про дисциплінарний статус історіографії свідчить зростаючий потік дисертацій заданою спеціальністю. Наприклад, протягом 1974-1978 рр. були захищені 131 кандидатська та 3 докторські дисертації з історіографії.

З кінця 1960 - початку 70-х років історіографія стає нормативною навчальною дисципліною, що викладалася за типовою програмою Мінвузу СРСР. У багатьох університетах були створені кафедри історіографії та джерелознавства, зокрема у Дніпропетровському університеті така кафедра заснована.

Привертають увагу і соціокультурні передумови виникнення феномена історіографії. Для гуманітаристики властивий «ефект інтелектуального конформізму», що на практиці означає перехід критично мислячих науковців у сферу чистої теорії. Наслідком цього ефекту став розквіт зовні деідеологізованих галузей гума-нітарного знання культурології, семіотики, психолінгвістики, історії естетики. Знаковими постатями цього інтелектуального руху стали А. Вахтін.О. Лосєв, Ю. Лотман. Першим до наукознавства та загальної історії науки звернувся А. Сахаров.

Розподіл історіографії:

-проблемна(якщо дискусійгі теми)

-теоретична(використання чужих стилів для істориків)

Праці укр.діаспори: Грушевський «Історія України-Руси»11 томів,12книг-його праці використовували вчені діаспори. «Звичайна схема русської історії…»Грушевський.

О.Оглоблин модернізував систему Грушевського і створив наукову школу української історіографії.

Оглоблин+Винар=укр.іст.товариство і журнал «Укр.історіографія»

До 2001р. криза в укр.історігорафії. Існує лише 2 кафедри історіографії. Немає часописів. Мало докторських дисертацій.