32.Соціально-економічне становище України у 20-30 роках 20ст: неп, індустріалізація, примусова колективізація та її наслідки.

Після здобуття Сталіним одноосібної влади темпи капітального будівництва у промисловості були різко підвищені. Держава відмовилась від НЕП і почала примусовими засобами витискувати з с/г додаткові кошти для форсованої індустріалізації.

Створювався господарський механізм цілком заснований на директивному плануванні. Велика промисловість України була передана у підпорядкування загальносоюзним наркоматам. Господарників і спеціалістів, які звикли до ринкових умов, змушували працювати в командній економіці репресивними методами. Праця робітників стимулювалась позаекономічними засобами, головним чином розгортанням “соціалістичного змагання”.

У роки перших п’ятирічок в Україні було споруджено десятки великих підприємств, в основному в галузях важкої промисловості. Модернізація промислового виробництва не супроводжувалось істотним зростанням матеріального добробуту людей. Індустріалізація викликала істотні зміни в структурі народного господарства. Однак внаслідок зниження цін на господарську сировину відповідно завищених цін на продукцію промисловості , яка переробляла цю сировину, встановити реальну участь промисловості та с/г в утворенні нац. доходу.

Уведення непу в 1921р. дозволило в досить короткий термін відновити зруйновану громадянською війною економіку країни без залучення значної іноземної допомоги.

Сільське господарство України досягло довоєнних показників у 1926—1927 рр. При цьому темпи відновлення виробництва сільгосппродукції на початку 1920-х рр. були вищими. Промисловість віднов­лювалася нерівномірно. Якщо машинобудування, легка і харчова про­мисловість були відновлені до 1925—1926рр., то металургія і видобу­вна промисловість лише до 1928 р. Водночас, у другій половині 1920-х рр. темпи зростання промислового виробництва були досить зна­чними. Будувалися нові підприємства, насамперед електростанції (Дніпрогес, Чугуївська ДРЕС), модернізувалися машинобудівні заводи. Однак успішне відновлення економіки супроводжувалося значними труд­нощами.

Темпи відновлення сільського господарства випереджали темпи зростання промислового виробництва, що призвело до двох криз непу. Перша криза непу була спричинена тим, що на ринку виросла пропозиція зерна, але кількість промислових товарів практично не збільшилася. Отже, ціни на зерно почали падати, а на промислові товари збільшуватися. Лише масові державні закупівлі зер­на й адміністративне зниження цін на промислову продукцію дозволили перебороти кризу.

Друга криза 1925—1926 рр. була спричинені тим, що селянство, одержавши дозвіл платити продподаток грошима, значно збільшило постачання зерна на ринок, чим збило ціни на зерно і, отже, спровокувало збільшення цін на промислову продукцію, якої не вистачало для забезпечення попиту. Подолати кризу вдалося лише за ра­хунок перекидання грошей, виділених на відновлення промисловості, а ні на купівлю зерна. Будівництво багатьох нових підприємств було зупинено.

Виявилося, що політика непу забезпечила умови для відновлення і сільського господарства, і промисловості, однак це відновлення вимагало значно менших витрат, чим створення нової промислової бази. Дві кризи непу показали, що неп не дозволяє вкладати значні кошти в модернізацію промисловості й унеможливлює індустріалізацію. Підмова від індустріалізації означала для керівництва ВКП(б) відмову під створення матеріально-технічної бази соціалізму, тобто неможливість виконання основного ідеологічного принципу партії.

Неможливість проведення прискореної індустріалізації в умовах непу стала основною причиною відмови від цієї політики наприкінці 1920-х рр. Крім того, до причин ліквідації непу можна віднести такі:

зміцнення одноособового селянства, яке суперечило основам соціалізму.

низька продуктивність праці селян, які не могли механізувати свою працю, через те, що промисловість не випускала необхідні машини;

залежність і відставання СРСР від капіталістичних держав, яким продавалося зерно й у яких купувалися машини.

Лідери більшовиків ніколи не збиралися зберігати політику непу на довгий період. Під час криз непу спочатку Л. Троцький, а потім Л. Каменів і Зінов'єв пропонували відмовитися від закупівель зерна у селян за ринковими цінами. Й. Сталін і його прихильники захищали тоді неп лише тому, що він не вичерпав свій відбудовний ресурс. Коли ж економіка країни була в основному відновлена, сталінське керівництво приступило до згортання непу.

У 1927 – 1928 р. закупівельні державні ціни на зерно були штучно занижені. Селяни перестали везти зерно на ринок, очікуючи підвищення цін. Це призвело до третьої кризи непу. На початку 1928 р. Сталін оголосив, що селяни саботують хлібозаготівлі, що і стало початком згортання політики непу. Незабаром була заборонена приватна торгівля, ліквідоване приватне виробництво, скасована самостійність державних підприємств – політика непу була остаточно припинена.

Суцільна колективізація в Україні розпочалась наприкінці 1929 р. Причини колективізації:

економічні – проведення індустріалізації потребувало великої кількості коштів на закупівлю устаткування, побудову підприємств. Оскільки селянин-власник не хотів продавати державі свою продукцію за безцінь, влада привласнила її, вдавшись до колективізації.

політичні – з погляду марксизму селянин був дрібним власником , а, отже, ворогом пролетарської влади. Треба було перетворити селянина на найманого робітника, вилучивши у нього землю.

Мета колективізації:

- створення колективних господарств з максимальним рівнем усуспільнення: артілей і комун. Це дало змогу правлячій партії безконтрольно розпоряджуватися ресурсами села. Водночас провадилося розкуркулення – вилучення майна у тих селян, яких влада вважала багатими. Чітко визначити, хто такі куркулі, влада не бажала. Якщо селянин не мав майна, але виступав проти колективізації, його оголошували “підкуркульником” і теж переслідували. Якщо в країні було 2-3% дійсно багатих селян, то репресовано було до 15% . “Куркулів” поділили на три категорії: 1)учасники антирадянських виступів, яких страчували або висилали до Сибіру чи на північ; 2)ті, що чинили “пасивний опір” (їх висилали за межі республіки проживання); 3)ті, що висловлювались проти колективізації (їх висилали за межі району). Наслідки колективізації: 1)занепад с/г, подоланий тільки в 50 роки; 2)відновлення “воєнного комунізму” на селі. Ринок зникав, гроші втрачали купівельну спроможність,; 3)на кінець 1932 року в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, які обробляли понад 80% посівних площ, ліквідовано 200 тис індивідуальних селянських господарств; 4)потрапили під розкуркулення понад 1млн українських селян, з яких 850 тисяч вислані на північ, де багато з них загинули; 5)скорочення поголів’я худоби (вирізано до 80%); 6)в українського селянина було винищено почуття власника. Тим часом кількість колгоспів, які створювалися переважно примусово, зростала – було завершено процес “розселювання ”. утворився клас селян-колгоспників. Офіційно колективізація була завершена в 1940 році. Найстрашніший наслідок — штучно влаштований голод 1932-1933 років.

Справжнім лихом для українців стала сталінська колективізація. Вона мала виключно негативні наслідки в історії укр народу, прирекла село на зубожіння та вмирання. Велика кількість селян було “розкуркулено” чи загинуло в роки голодомору або концтаборах та висилках. Наслідки руйнівної колективізації дають взнаки і сьогодні.

Голодомор 1932-33 років був другим радянським голодомором. Він був викликаний анти селянською політикою влади, негативні наслідки якої були посилені посухою. Все почалося з форсованої колективізації, яка зустріла опір переважної кількості селянства України. Щоб зламати цей опір, за постановою пленума ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” в Україні було розкуркулено майже 200 тис. сел. господарств.

Передбачалося, що все це полегшить хід хлібозаготовлень, і підведе матеріальну базу під новостворені колгоспи. Але бажаних наслідків розкуркулення не дало. По-перше, врожай 1932 г був менший, ніж врожай попередніх років, а по-друге , селянство не бажало безкоштовно віддавати державі свої кошти. Для контролю за виконанням хлібозаготовчого плану до України була відправлена комісія на чолі з Молотовим. В тих районах де не виконувався план – підвіз будь-яких товарів заборонявся. Одночасно у селян йшло вилучення всіх продовольчих запасів. У селян партійні уповноважені відбирали все: зерно, картоплю, сало. Навіть те, що було придбано у місті чи в сусідньому селі, конфісковувалося на станціях чи потягах. Загальна кількість хлібу, вилученого державою з урожаю 1932 року складала 26 млн. пудів, фактично це була дія спрямована на повільне фізичне винищення селянства.

Устрашні роки голодомору (1932-33) в Україні за різними даними від 5 до7 млн. чол.. міжнародна наукова конференція дійшла висновку , що к-сть померлих складає 9 млн. чол.. насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило велику кризу в с/г і змусило до певної міри змінити політику уряду переходити від примусу та репресій до скасування продрозкладки, встановлення твердих плані хлібозаготовлень, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.

Така катастрофа змусила керівництво СРСР регламентувати поставки зерна держави, що давало можливість селянам використовувати лишки на власний розсуд.

Голодомор (1932-33) штучно організований більшовицькою владою був одним із найбільших її злочинів проти українського народу.