2. Суть, цілі і засоби державного регулювання економіки

В усіх сучасних економічних системах держава втручається в економіку. Державне регулювання економіки в ринкових умовах являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюються державними установами з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються під впливом НТП.

Основними процесами і сферами, які вимагають державного регулювання, є економічний цикл, галузева і регіональна структура економіки, зайнятість, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни, охорона навколишнього середовища, розподіл доходів населення, зовнішньо-економічні зв’язки та інші проблеми.

Головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності, зміцнення існуючого ладу, забезпечення підвищення життєвого рівня населення.

Засоби державного регулювання економіки поділяють на адміністративні та економічні. Адміністративні засоби не пов’язані з матеріальними стимулами та фінансовими витратами. Вони грунтуються на силі державної влади і включають заходи заборони, дозволу і примусу. Заходи заборони полягають у тому, що, наприклад, держава забороняє приватним підпри­ємцям займатися такими видами діяльності як виробництво зброї, наркотиків та іншими. В умовах переходу до ринку держава дозволила займатися підприємництвом, яке раніше було заборонене.

Прикладом заходів примусу може бути те, що державні органи всіх розвинутих країн зобов’язують підприємства сплачувати податки, організовувати на підприємствах виробниче навчання молоді, створювати певні побутові умови, здійснювати заходи з безпеки праці, встановлювати очисні споруди та інші.

Економічні засоби державного регулювання поділяються на засоби грошово-кредитної і бюджєтної політики. Основними засобами грошово-кредитної політики є:

а) регулювання облікової ставки процента;

б) встановлення і зміна розмірів мінімальних резервів, які фінансові установи зобов’язані зберігати в центральному банку;

в) операції державних установ на ринку цінних паперів (емісія цінних паперів, торгівля ними і погашення).

Головними засобами бюджетної політики є фінансування видатків із державного бюджету на розвиток і підтримку багатьох галузей виробництва і сфери послуг. Основним інструментом мобілізації фінансових засобів для формування державного бюджету є податки. Вони також широко використовуються як засіб впливу на діяльність підприємств. Податки, з одного боку, є головним джерелом формування державного бюджету, з іншого – засобом стимулювання виробничої діяльності через надання податкових пільг, звільнення від податків частини прибутку за умови його цільового використання.

Особливу роль серед засобів державного регулювання економіки відіграє прискорена амортизація, тобто прискорене списування основного капіталу. В сучасних умовах воно є головним засобом стимулювання інвестицій, структурних змін в економіці і важливим інструментом впливу на економічний цикл, зайнятість. Суть його в тому, що амортизаційні відрахування перевищують розміри реального фізичного зношування основного капіталу і цим спонукають підприємства інтенсивніше використовувати його. З іншого боку, частина чистого прибутку звільняється від податків, бо включається у витрати виробництва і потім перераховується в амортизаційний фонд для подальшого фінансування інвестицій.

Самостійним комплексним інструментом державного регулювання економіки (і одночасно його об’єктом) є державний сектор в економіці. У цьому секторі застосовується державне економічне програмування і планування.

3. Планування і програмування в ринковій економіці

Протягом багатьох десятиліть вважалося, що макроекономічне планування властиве тільки командно-адміністративній системі. Але після другої світової війни концепція планомірності різною мірою використовувалась у багатьох розвинутих (Швеція, Фінляндія, Франція) і слаборозвинутих країнах. Це було зумовлено низкою об'єктивних чинників: по-перше, посиленням періодичних економічних спадів виробництва; по-друге, зростанням доходів і збільшенням частки колективного споживання їх у сукупному споживанні; по-третє, зростанням загального обсягу виробництва та урбанізації і посиленням забруднення навколишнього середовища; по-четверте, розвитком інтеграційних процесів і необхідністю регулювання відносин між інтеграційними суб'єктами.

Можливість планування базувалася на зростанні виробництва суспільних благ за рахунок держави і збільшення доходів, які все більше перерозподілялися через державний бюджет.

Індикативне планування полягає у тому, що складаються плани розвитку державного сектора економіки переважно на п'ять років. Такі плани є обов'язковими для державного сектора. Таке планування не обмежує діяльності комерційних структур, але створює умови для їх виходу на визначені державою показники розвитку, надаючи підприємствам широку інформацію щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням у забезпеченні макроекономічної ефективності. Це планування не може забезпечити безкризового розвитку економіки. Однак, грунтуючись на розроблених державними органами програмах, воно створює реальні умови для здійснення структурної перебудови економіки, стимулювання виробництва у відсталих регіонах, для розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування було властиве командно-адміністративній системі. Воно грунтувалось на державній власності та державному управлінні. Владні структури складали плани економічного розвитку, які були обов'язковими для всіх підприємств і мали директивний характер.

Одним із основних засобів державного регулювання економіки є державне економічне програмування. Сьогодні це найбільш розвинута і поширена форма державного втручання в економіку та впливу на соціальні процеси. Цільові програми в сучасних умовах складаються майже в усіх країна ринкової економіки. Вони переважно визначають порядок вирішення економічних і соціальних проблем в окремих галузях економіки (наприклад, у сільскому господарстві, в енергетиці, в окремих регіонах, у соціальній сфері та ін.).

Програми бувають звичайні і надзвичайні. Звичайні середньострокові програми складаються, як правило, на п'ять років і щорічно коригуються. Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях, наприклад, в умовах кризи, інфляції, масового безробіття, стихійного лиха тощо. Вони переважно короткострокові.

Рівень розвитку державного програмування в різних країнах різний. Але практично в усіх країнах ринкової економіки складаються цільові енергетичні програми та програми соціального розвитку. Конкретна мета і масштаби економічного програмування визначаються в кожній країні її економічним та науково-технічним потенціалом і потребами.

Розрізняють також кон'юнктурне і структурне програмування. Кон'юнк­турне спрямоване на регулювання процесу відтворення. Його метою є досягнення стабільності цін, стабільних темпів економічного розвитку, повної зайнятості, збалансованості платіжного балансу. Структурне програмування спрямоване на зміну співвідношення між різними галузями виробництва, на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціального розвитку (аграрні, енергетичні, соціальні).