2. Виникнення й основні етапи розвитку економічної теорії.

Люди завжди прагнули усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності. На це наштовхували їх життєві потреби. Отже, економікою люди цікавились з давніх давен. Економічна діяльність досліджувалася ще мислителями стародавньої Індії, Китаю, Греції, Єгипту та Риму. Істотного розвитку економічна наука досягла в працях Ксенофонта (430–355 рр. до н.е.), Платона (427–347 рр. до н.е.), Арістотеля (384–322 рр. до н.е.). Але ні в стародавньому світі, ні в період середньовіччя ще не існувало самостійної економічної науки.

У самостійну галузь економічна наука виділилась у ХVIІ–ХVIII ст. У 1615 р. французький економіст Монкретьєн опублікував працю “Трактат політичної економії”. З цього часу економічна наука роз­вивалась під назвою “політична економія”. Назва походить від грецьких слів: поліс – місто, держава в стародавній Греції, ойкос –дім, господарство і номос – закон.

Головна заслуга Монкретьєна в тому, що він вперше виділив предмет дослідження економічної науки. Саме з часу опублікування зазначеної праці в загальному понятті “економіка” починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці з одного боку формуються теоретичні економічні науки, а з іншого – прикладні. Відтоді економічна наука розвивається в систему дисциплін про економіку. Провідною серед них є політична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту або методологічної основи інших економічних наук.

У процесі розвитку політичної економії можна виділити декілька етапів. Політекономія як наука формувалась у процесі розвитку капіталістичного ладу, тому об'єктом її вивчення була економіка капілістичного способу виробництва. А оскільки капіталістичні відносини спочатку зародились у торгівлі, то в той період економісти досліджували саме сферу торгівлі. Їхнє завдання полягало в тому, щоб з'ясувати джерела багатства. А багатство вони ототожнювали з грошима. Виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства. Безпосереднім джерелом багатства вважали торгівлю, бо там товари на основі нееквівалентного обміну перетворювались у гроші й виникав прибуток.

Однак джерелом багатства вважалася лише зовнішня торгівля. Звідси робився висновок: треба менше купувати і більше продавати. Продуктивною вважалася лише та праця, яка витрачалася в торгівлі.

Цей перший напрямок політичної економії почав формуватися ще в останній третині ХV ст. Широкого розвитку він набув з другої половини ХVІ ст. Його називають меркантилізмом (від італійського мерканте– торговець, купець). Головними представниками цієї школи були англійські економісти Томас Мен (1571–1641), Вільям Стаффорд (1554–1612) і француз Антуан Монкретьєн.

З розвитком капіталізму капітал проникає у сферу виробництва. Зі зростнням ролі виробництва основні положення меркантилізму про те, що джерелом багатства є торгівля, втрачають свою актуальність. Це призводить до того, що на зміну меркантилізму поступово приходить новий напрям в економічній науці – школа фізіократів у Франції і класична школа в Англії.

Фізіократи (назва походить від грецьких слів "фізіс" –природа і "кратос" – влада) вважали, що джерелом багатства є виробництво, яке обмежували землеробством. Промисловість вони вважали непродуктивною сферою. Визначними представниками школи фізіократів у Франції були Франсуа Кене (1694–1774) , Жак Тюрго (1727–1781) і Віктор Мірабо (1715–1789).

Найбільшого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях класичної школи, яка сформувалася в Англії в ХVІІ–ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Її представниками були Вільям Петті (1623–1687), Адам Сміт (1723–1790) і Давід Рікардо (1772–1823). Предметом їхнього дослідження було виробництво. У ньому, на їх думку, полягало джерело багатства. Вони прагнули виявити глибинні закономірності суспільного життя. Ними започатковано теорію трудової вартості.

З середини ХІХ ст. розвиток політичної економії йшов у двох протилежних напрямах – прагматичному і марксистському. Прагматичний напрям марксисти називають вульгарним. Назва походить від латинського vulgaris– грубий, спрощений. Представники прагматичного напряму основну увагу зосередили на використанні основних факторів виробництва для одержання прибутку та економічного зростання.

Видатними представниками прагматичного напряму були Томас Роберт Мальтус (1766–1834) , Джеймс Міль (1773–1836) в Англії, Жан-Батіст Сей (1766–1832) у Франції. У ХХ ст. – Джон Кейнс, Фрідріх фон Хайєк в Англії, Веслі Мітчел та Поль Самуельсон у США.

Як противага прагматичній політекономії в середині ХІХ ст. виникає марксистська політекономія. Її основи заклали Карл Маркс (1818–1883) і Фрідріх Енгельс (1820–1895). Вони зосередили свою увагу на дослідженні суперечностей капіталізму і намагалися довести неминучість його загибелі.

Історія не підтвердила доказів і передбачень К.Маркса.

Основним питанням, яке розмежувало, зробило протилежними прагматичну і марксистську політекономію, було питання власності. Прагматики відстоюють приватну, а марксисти – суспільну власність на засоби виробництва. У другій половині ХІХ ст. в економічній науці з'явився цілий ряд шкіл або течій. Це пов'язано з тим, що економічна наука зачіпає інтереси всіх верств населення, класів, соціальних груп і владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які предмет науки та її окремі проблеми пояснювали з позицій інтересів свого класу, групи чи владної структури. У сучасних умовах виділяються такі основні течії.

Економічний лібералізм (теорія економічної свободи).Представники його виступають проти втручання держави в економіку, природним регулятором її вважають ринок. Найбільше прихильників – у США.

Економічний дирижизм.Його представники обґрунтовуть необхідність регулювання економіки державою. Вони допускають націоналізацію та утворення державного сектора, державне фінансування, планування економіки та адміністративний контроль над кредитом, цінами та заробітною платою.

Неолібералізм.Представники його намагаються обгрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки і вільної конкуренції.

Кейнсіанство– один з провідних напрямів економічної думки, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку. Він сформувався в 30-х роках ХХ ст. Головним його представником є англійський економіст Дж.Кейнс. У 1936 р. він опублікував монографію “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”.

Неокласицизм.Взяв на себе функцію захищати капіталізм від марксизму. Його представники роблять спробу сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах вільної конкуренції.

Досить впливовим напрямом є монетаризм. Монетаристи надають вирішального значення в регулюванні економіки грошовій системі. Головною умовою стійкого розвитку вони вважають планове (4–5% на рік) зростання грошової маси в обігу. Монетаристська концепція лежить в основі діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ). Монетаризм є основою офіційної економічної політики і в Україні.