2. Товар і його властивості. Величина вартості товару. Теорії вартості.

Однією з основних категорій ринкового господарства є товар. Товар – це будь-який об'ект, призначений не для власного споживання, а для продажу. Форму товару можуть приймати будь-які об'єкти. Але більшість товарів – це продукти праці. Тому багатьма економістами товар визначається як продукт праці, виготовлений для обміну на ринку.

Більшість економістів у відповідності з трудовою теорією вартості виділяють в товарі дві властивості: споживну вартість і мінову вартість. Однак є економісти, які виділяють третю властивість – вартість.

Споживна вартість – це здатність товару задовольняти якусь потребу людини, бути корисним. Мінова вартість – це специфічна властивість, характерна тільки для товарної форми продукту. Вона полягає в здатності товару в певних пропорціях обмінюватися на інший товар. Кожен товар може обмінюватись на безліч інших у певних кількісних пропорціях. Кількісні пропорції, на основі яких товари обмінюються, свідчать про те, що в них є щось спільне, на основі чого вони прирівнюються й обмінюються. Спільним для обмінюваних товарів є вартість. Вартість – це втілена в товарі абстрактна суспільна праця. Мінова вартість є формою вираження вартості товару, яку саму по собі без порівнювання з іншими товарами виявити не можна. Вартість товару проявляється тільки в обміні.

В економічній літературі нема єдиного тлумачення вартості товару. В період становлення й розвитку капіталізму класики англійської політичної економії В.Петті, А.Сміт і Д.Рікардо створили трудову теорію вартості. Вони вважали, що в основі ціни товару лежить вартість, яка визначається затратами праці. Але А.Сміт вважав, що джерелом вартості в простому товарному виробництві є праця, а в капіталістичному він розглядав вартість як суму трьох видів доходу – зарплати, прибутку і ренти.

Трудову теорію вартості розробляв і К.Маркс. Згідно з теорією К.Маркса джерелом вартості є тільки один з факторів виробництва – жива праця, тобто праця робітників.

На противагу марксистській теорії, представниками прагматичного напряму політичної економії висувались інші теорії. Так, у першій половині ХІХ ст. французькі економісти Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа створили теорію трьох факторів виробництва. Вони вважали, що вартість створюється у виробництві як результат взаємодії трьох основних факторів – праці, капіталу і землі. Це означає, що джерелами вартості є праця, капітал і земля. Всі вони беруть участь у створенні вартості, частка якої для кожного з них ви­значається ринком. Кожен з цих факторів створює відповідну частину вартості: праця – заробітну плату, капітал – прибуток, а земля – ренту.

В останній третині ХІХ ст. набула поширення теорія граничної корисності. Її створили представники австрійської школи У.Джевонс, Ф.Візер, К.Менгер, Е.Бем-Баверк, Д.Кларк та ін. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності блага. Вона розглядалася ними як суб'єктивна категорія, як оцінка людиною важливості блага.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. англійський економіст А.Маршал створив неокласичну теорію вартості. Відкинувши принцип єдиного джерела вартості, він поєднав теорію витрат виробництва з теоріями граничної корисності та попиту і пропозиції. А.Маршал виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції, та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції – з вирішальним впливом витрат виробництва.

У 80-х роках ХХ ст. набули поширення теорії постіндустріального й інформаційного суспільства, де важливу роль у виробництві відіграє інформація та комп'ютеризація. Це свідчить про появу нового основного джерела вартості, яке пов'язане насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а не з його фізичними зусиллями, як у минулому. У зв'язку з цим з'явилася принципо нова концепція вартості – інформаційна, згідно з якою домінуючим джерелом вартості є переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця.

Сучасні західні економісти поділяють точку зору, згідно з якою в основі вартості лежить не один, а декілька виробничих факторів – праця, капітал, природний фактор (земля), підприємницькі здібності та інформація. У відповідності з цим вважається, що всі ці фактори створюють відповідні доходи: заробітну плату, прибуток, ренту, підприємницький доход.

Заперечуючи К.Марксові, його опоненти посилаються на різноманітність і практичну непорівнюваність різних видів праці (фізичної, розумової, кваліфікованої, некваліфікованої, праці в різних галузях виробництва) та на реальну можливість виробництва створювати товари без участі у виробничому процесі живої праці (автоматизоване виробництво), на необхідність враховувати управлінську працю та організаторську діяльність.

Проблема вартості повинна вирішуватися не на протиставленні, а на поєднанні підходів. При визначенні вартості потрібно враховувати і затрати праці (робочого часу), і результати (кількість і якість споживних вартостей).

Обмін товарів на ринку – це процес, в якому відбувається порівнювання і трудових затрат і суспільних корисностей товарів. Якщо ми хочемо з'ясувати суть феномена (явища), що лежить в основі вартості товару, то треба враховувати і затрати, і суспільну потребу в ньому (споживну вартість). Врахування обох підходів, розглянутих в органічній єдності доповнюють один одного.

Трудова теорія вартості заперечується ще й тим, що на практиці ціни не просто відхиляються від вартості, а й формуються не навколо вартості, а під впливом попиту і пропозиції. Отже, положення К.Маркса про єдине джерело вартості суперечить практиці.

За способом споживання або використання споживні вартості (товари) поділяються на два основні види: споживчі товари і товари виробничого призначення. До споживчих товарів відносяться продукти, які безпосередньо задовольняють потреби людей як життєві матеріальні та духовні блага (продукти харчування, одяг, взуття, товари культурно-побутового призначення).

Товари виробничого призначення – це речі, які задовольняють людські потреби опосередковано, шляхом використання їх для виготовлення необхідних предметів споживання або надання послуг, тобто це засоби виробництва.

Товаром стають і послуги. Послуга – це споживна вартість живої праці. Її своєрідність як товару полягає в тому, що вона не набуває речової форми. Транспорт, наприклад, не виробляє й не продає ніяких речей. Отже, його послуга (переміщення вантажів, людей) – це корисний ефект живої праці. Особливістю послуги є те, що її не можна накопичувати, включати до складу речового національного багатства. Вона може бути спожита тільки в момент її виробництва (надання).

Споживну вартість або корисність має будь-який продукт. І можна сказати, що вона є категорією вічною, тобто існує на всіх історичних етапах розвитку суспільства як здатність продукту праці задовольняти потреби людей. Але в товарі споживна вартість набуває суспільного характеру. Це означає, що вона повинна задовольняти потреби не того, хто її виробляє, а того хто її купує.