5. Суб’єкти міжнародного права

Згідно с теорією права, суб’єкт – це особа, яка бере участь у правовідносинах. Значною мірою – це визначення придатне й для міжнародного права. Але потреби практики міжнародних відносин змушують більш точно визначити поняття суб’єкта стосовно міжнародного права.

Суб’єкт міжнародного права – це носій міжнародних прав і обов’язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або приписів міжнародно-правових актів. Це також особа (у збірному визначенні), поведінка якої прямо регулюється міжнародним правом і яка вступає чи може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини.

Держави є основними суб’єктами міжнародного права, виходячи з цього, слід указати на основні ознаки їхньої міжнародної правосуб’єктності. Вони мають суверенітет, який знаходить своє відбиття в праві держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо фізичних і юридичних осіб на всій території. Суверенітет не може бути необмеженим: суверенітет однієї держави завжди обмежений суверенітетом іншої держави.

Держави мають міжнародну дієздатність та правоздатність. Міжнародне право сприйняло цивілістичну доктрину, з тим лише застереженням, що, як правило, держави не можуть позбавлятися дієздатності. Вважають, що в міжнародному праві відбувається органічне злиття права й дієздатності.

Наявність міжнародної правосуб’єктності визначається можливістю вступати в зносини з іншими державами, в тому числі шляхом встановлення дипломатичних і консульських зносин, захищати свою правосуб’єктність, а також застосовувати санкції до порушників міжнародного права.

Суб’єктом міжнародного права є народ, слід зазначити, що він має низку специфічних рис. По-перше, він створює спеціальні установи, які вступають у міжнародно-правові відносини від його імені. По-друге, народ, як правило, є учасником тих правовідносин, які виникають на основі міжнародно-правового принципу самовизначення. Відношення, які виникають на підставі цього принципу, можуть здійснюватися як у мирній формі (зносини з державами й міжнародними організаціями, ведення переговорів через своїх офіційних представників, участь у роботі міжнародних конференцій й міжнародних організацій, укладення договорів тощо), так і в немирний (збройна національно-визвольна боротьба, на яку розповсюджується право збройних конфліктів). Самовизначення народу в узагальненому вигляді означає право народу визначати свій суспільний й державний лад, право вільно розпоряджатися своїми природними ресурсами й керувати економічним життям своєї держави, право самостійно вирішувати питання стосовно культури, освіти, релігії тощо. Слід зазначити, що право на самовизначення в сучасному розумінні (доктрині міжнародного права), не включає в себе в якості обов’язкового елемента право на відокремлення від держави, тому що призводить до розмежування території держави, підриву її територіальної цілісності, що в кінцевому рахунку суперечить іншому імперативному принципу міжнародного права – принципу територіальної цілісності. Якщо відокремлення все ж таки відбувається, то право на самовизначення в таких випадках може розглядатися як факультативний елемент права на самовизначення, реалізація якого залежить від згоди держави, від якої відділяються.

Держави мають право створювати похідні суб’єкти міжнародного права. Серед таких слід вказати на міжнародні міжурядові організації, які створюються державами з метою досягнення їхніми засновниками певних цілей. Вони наділяють міжнародні організації необхідними правами й обов’язками, тобто наділяють їх міжнародно-правовою правосуб’єктністю. Але ця правосуб’єктність є обмеженою й спеціальною, тобто зумовлена метою, для досягнення якої створено організацію. Відмінними рисами міжнародної міждержавної організації є: міжнародна угода про створення, яка визначає функції й повноваження; наявність постійних органів; підпорядкованість її діяльності міжнародному праву; участь у створенні норм міжнародного права.

Стосовно правосуб’єктності міжнародних неурядових організацій, під якими розуміють будь-які некомерційні організації, створені не на підставі міждержавної угоди, які мають міжнародний характер за сферою здійснення діяльності, то слід зазначити, що вони є спеціальними, неправостворюючими суб’єктами міжнародного права з дуже обмеженим об’ємом правоздатності, а їх правосуб’єктність – другорядною (юридичною) за походженням. У силу цього їх не можна прирівнювати до держав, міждержавних організацій та інших суб’єктів міжнародного права.

До похідних суб’єктів міжнародного права слід віднести й державоподібні утворення або “вільні міста”, які створювалися в історії міжнародного права як один із засобів замороження територіальних претензій. В історії міжнародного права державоподібними утвореннями були Вільне місто Данциг (отримав статус “вільної держави” згідно Версальського мирного договору 1919 р., проіснував до 1939 р.), Вільна територія Трієст (була передбачена Мирним договором із Італією 1947 р. Фактично ж вона не була утворена, а її частини увійшли до складу Італії та Югославії), Західний Берлін (статус його визначався Чотирьохсторонньою угодою між Великобританією, СРСР, США і Францією 1971 р. Дія цієї угоди була припинена в 1991 р. у зв’язку з об’єднанням Німеччини. Свою специфіку має питання про міжнародну правосуб’єктність Ватикану, як офіційного центру Римсько-католицької Церкви й Мальтійського ордену, як офіційного релігійного формування з міжнародно-визнаними благодійними функціями.

Ватикан є особливим суб’єктом міжнародного права. Маючи власні інституції та власні публічні служби, населення, яке складається з людей різних національностей, що зберігають своє попереднє громадянство, окреслену територію, Ватикан має всі необхідні елементи, що складають державу в міжнародних відносинах, але він правомірно відноситься до вторинних суб’єктів міжнародного права. Пояснюється це тим, що в XX столітті він конституювався як суб’єкт міжнародного права в силу міжнародної угоди. Згідно з формулюванням статті 25 Латеранської угоди укладеної між Святим Престолом (так офіційно Ватикан іменується в міжнародних актах) і Італійською монархією 1929 р.: “Святіший Престол залишається й залишатиметься чужим до земних змагань між державами й до міжнародних зборів із цього приводу”. Ватикан як суб’єкт міжнародного права підтримує активні зовнішні зв’язки з багатьма державами світу, особливо з католицькими. Святий Престол самостійно укладає міжнародні угоди, його представники мають право бути присутніми в якості спостерігачів у міжнародних організаціях.

Мальтійський орден, створений в період хрестових походів як військова й медична організація. Орден управляв Родосом (острів у Егейському морі) з 1309 по 1522 рр., а в 1530 р. був переданий Мальті по договору з Карлом V як володіння Сіцілійського королівства. Даний статус Орден утратив у 1789 р. У 1834 р. Мальтійський орден був трансформований в філантропічну організацію з місцем перебування в Римі. Він не має ні своєї території, ні населення. Разом із тим, він підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 40 державами.

Питання про міжнародну правосуб’єктність фізичної особи в міжнародно-правовій літературі протягом тривалого часу було й залишається дотепер предметом гострих дискусій, особливо в другій половині нашого століття, що викликано не тільки теоретичними, але й у більшості випадків політичними мотивами. Протистояння двох систем, до однієї з яких входила й наша країна, викликало гостру конфронтацію, в тому числі з питання прав людини. В прагненні відгородити себе від нерідко справедливої критики вітчизняна доктрина не допускала й гадки про визнання індивіда суб’єктом міжнародного права. При цьому випускалось із поля зору, що й західна доктрина до цього ставилась у більшості випадків негативно. Тому слід відрізняти захист людської особистості, її гідності і правосуб’єктності від надання її правовому статусу нової якості – якості суб’єкта міжнародного права, що, по суті, нічого до нього не додає.

Інша річ, що сучасне міжнародне право виробляє все більше правових приписів, спрямованих на регулювання правового статусу громадянина в державі. Ці стандарти покликані добиватися загальної поваги до людини, її життя, недоторканності, гідності тощо, тобто всього того, що утворює статус людини й громадянина, але не надає людині статусу суб’єкта міжнародного права.

Поглиблення відносин між державами в економічній сфері, інтеграція світової економіки сприяли виходу за межі національних кордонів діяльності транснаціональних компаній (ТНК) під якими розуміють групу підприємств, розміщених на територіях різних держав та юридично пов’язаних між собою таким чином, що вони підпорядковані спільній стратегії. Вони вступають у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права й, зокрема, з державами, вони застосовують різні види врегулювання міжнародних спорів, які існують у міжнародному праві, впливають на формування та реалізацію норм міжнародного права. ТНК володіють визначеною міжнародною правосуб’єктністю в міжнародних господарських об’єднаннях, але, за умови, що вони є спеціальними, неправотворчими суб’єктами міжнародного права з обмеженим об’ємом правоздатності.