2. Регіональний рівень співробітництва держав у сфері прав людини

Клопітка робота закріплення та забезпечення захисту прав людини здійснюється і на регіональному рівні.

Найбільш вагомі результати у цій галузі були досягнуті в Європі, з одного боку – юридичний контекст забезпечується під егідою Ради Європи, з іншого – політичний контекст – Організація з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ) (до 1991 року НБСЄ – Нарада з безпеки і співробітництва в Європі).

Права людини та основні свободи в рамках Ради Європи закріплюються міжнародними угодами та додатковими протоколами до них. Одним із вагомих документів РЄ є Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (у доповнення якої прийнято 13 Додаткових протоколів в різних напрямках співробітництва щодо захисту прав і свобод людини) і Соціальна хартія 1961 р. Зазначені угоди містять перелік прав, реалізація яких повинна гарантуватися кожній людині, яка перебуває під юрисдикцію держави-члена та встановлюють європейські процедури надзору та гарантії дотримання положень цих договорів. У 1997 році Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р.

Конвенція передбачає створення контрольних механізмів захисту прав і свобод людини. Зокрема, компетенція створеного відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. Європейського Суду з прав людини, поширюється на всі питання стосовно тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї, які передаються йому на розгляд державами-учасницями, неурядовою організацією, будь-якою особою чи групою осіб.

Критеріями прийняття індивідуальних заяв до розгляду є факт використання усіх національних засобів захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

Суд не розглядає індивідуальні заяви якщо вони: анонімні; за своєю суттю порушують питання, що вже було розглянуте Судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять ніякої нової відповідної інформації; якщо ця заява, на його думку, несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом оскарження.

Коли Суд при розгляді справи виявить наявність порушення Конвенції та якщо внутрішнє законодавство відповідної держави передбачає лише часткове відшкодування, Суд може призначити виплату потерпілому певного відшкодування (ст. 50 Конвенції). Найчастіше сюди включаються відшкодування коштів і витрат та компенсація за моральну шкоду. Згідно ст. 53 Конвенції Договірні сторони зобов’язуються виконувати рішення Суду. За загальним правилом, держави, які за рішенням Суду в конкретній справі повинні були сплачувати відшкодування за ст. 50, намагаються виконувати цю вимогу. Від жовтня 1991 р. Суд встановлює в резолютивній частині рішення обов’язкового 3-місячного строку від часу його ухвалення, протягом якого необхідно сплатити суму, і (від січня 1996 р.) встановлює також пеню у вигляді відсоткової ставки, яка нараховується в разі порушення строку.

Договірні сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами. Остаточне рішення надсилається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

З метою належного відправлення правосуддя, особам, які беруть участь у процесі Європейського Суду з прав людини, надані певні привілеї та імунітети на підставі Європейської угоди про осіб, що беруть участь у процесі Європейського Суду з прав людини від 5 березня 1996 р. (ратифікована Україною 23.06.2004). До осіб, до яких застосовується ця Угода, належать: а) будь-які особи, що беруть участь у процесі, порушеному в Суді, як сторони процесу, їхні представники чи консультанти; б) свідки та експерти, викликані Судом, та інші особи, запрошені Головою Суду взяти участь у процесі. Вказані особи користуються імунітетом від юридичного процесу стосовно усних або письмових заяв, зроблених у Суді чи до нього, або документів чи інших доказів, пред’явлених у Суді чи поданих до нього; вони мають право на безперешкодне листування із Судом; право на вільне пересування та подорожування з метою участі у процедурі Суду та повернення, за виключеннями, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки тощо.

Імунітети та привілеї надаються вказаним особам з метою забезпечення їм свободи слова та незалежності, необхідних для виконання ними їхніх функцій, завдань чи обов’язків або для здійснення їхніх прав стосовно Суду. Повне або часткове скасування привілеїв і імунітетів учасників судового процесу належить тільки Суду, коли, на його думку, такий імунітет може перешкоджати відправленню правосуддя.

Рада Європи у 1989 р. прийняла Європейську конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (набрала чинності у 1989 р.) та додаткові протоколи до неї. Конвенція передбачає створення Європейського комітету з запобігання катуванням та нелюдському чи принизливому поводженню або покаранню (КЗК). Основним завданням Комітету є надання допомоги державам-учасницям у запобіганні поганому поводженню з особами, позбавленими волі. Діяльність КЗК покликана бути складником системи Ради Європи у захисті прав людини, який є профілактичним несудовим механізмом поруч із наявним контрольним механізмом – Європейським Судом з прав людини.

КЗК здійснює свої здебільшого профілактичні функції завдяки двом різновидам відвідин – періодичним і спеціальним (ad hoc).

Згідно Конвенції, Комітет має широкі повноваження під час таких відвідин: необмежений доступ на територію відповідної держави і право безперешкодного пересування; вільний доступ до будь-яких місць перебування осіб, позбавлених волі; доступ до вичерпної інформації про місця утримання осіб, позбавлених волі, а також до іншої інформації, відомої державі-учасниці і потрібної Комітету для виконання своїх завдань.

Після кожних відвідин КЗК готує доповідь, яка містить результати перевірки, і у разі необхідності, рекомендації та інші поради, на підставі яких триває діалог з відповідною державою-учасницею. Доповіді Комітету про всі відвідини є, зазвичай, конфіденційними. Проте, майже всі держави-учасниці відмовляються від правила конфіденційності і публікують доповіді Комітету про відвідини цих країн.

Україна підписала Європейську конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 2 травня 1996 року і ратифікувала 1 січня 1997 року. У вересні 2001 році ратифікувала Протокол № 2 до Конвенції.

Укладена в рамках Ради Європи Рамкова конвенція про захист національних меншин (від 1 лютого 1995 р.), передбачає механізм нагляду за імплементацією та виконанням Рамкової конвенції (РК), що здійснюється Комітетом Міністрів (ч. 1 ст. 24), якому надає допомогу Консультативний комітет (п. 1 ст. 26). Згідно з Рамковою конвенцією Комітет Міністрів розробляє правила, які стосуються складу КК та порядку його роботи (п. 2 ст. 26). На виконання цього положення Комітет Міністрів 17 вересня 1997 р. ухвалив “Правила здійснення нагляду відповідно до статей 24-26 Рамкової конвенції про захист національних меншин” (Резолюція № (97) 10). Згідно з вказаною Резолюцією головним завданням Консультативного комітету, який розпочав свою роботу 29 червня 1998 р., є розгляд державних доповідей та підготовка висновків, ужитих відповідною стороною для імплементації положень РК (правило 23). Для цього КК має право: запитувати у сторони, доповідь якої розглядається, додаткову інформацію; отримувати інформацію із інших джерел; може проводити засідання за участю представників уряду, доповідь якого розглядається, і має право це робити, якщо відповідний уряд звертається з таким проханням тощо.

До складу КК входять як звичайні, так і додаткові члени. Кількість звичайних членів КК становить щонайменше 12 і щонайбільше 18 осіб. У складі КК не може бути більше одного члена від будь-якої сторони. Засідання КК є закритими, проте РЄ надає постійну інформацію про його діяльність.

За підсумками проведеної роботи готується проект документа – висновок КК про виконання державою положень РК, який ухвалюється таємним голосуванням присутніх на пленарному засіданні членів КК (кворум 10 членів) за винятком експерта – представника держави, якої воно стосується.

Висновок Консультативного комітету про виконання державою положень Рамкової конвенції передається в Комітет Міністрів РЄ і надсилається державі для ознайомлення.

Слід зазначити, що органи Рамкової конвенції не розглядають індивідуальних повідомлень осіб або спірних міждержавних справ. Вони також мають не судовий, а наглядовий характер: вони ухвалюють не обов’язкові юридичні рішення, а висновки та рекомендації про дотримання договірними сторонами їхніх зобов’язань за РК. Конвенція не запроваджує санкцій у разі неадекватності заходів, ужитих певною стороною, а передбачає прийняття Комітетом Міністрів рекомендацій для такої сторони та визначення терміну подання інформації про їх виконання, аналіз якої в подальшому покладається на Консультативний комітет.

Слід відмітити низку особливостей домовленостей, які приймаються ОБСЄ в рамках процесу з людського виміру. Ці домовленості поєднують питання прав і свобод людини з питаннями гуманітарного характеру. Вони містять положення стосовно того, що зобов’язання, прийняті у галузі людського виміру, не відносяться до числа виключно внутрішніх справ держав ОБСЄ. До них, зокрема, відносяться контакти та регулярні зустрічі на підставі сімейних зв’язків, поєднання сімей, шлюби між громадянами різних держав, захист прав біженців і переселенців тощо. Із цією метою держави будуть поступово спрощувати і гнучко застосовувати порядок в’їзду і виїзду, порядок пересування по території.

У діяльності ОБСЄ деталізуються і отримують організаційну направленість права людини, закріплені Хартією. Документи ОБСЄ пов’язують ефективність прав і свобод людини з встановленням принципів справедливості, які є фундаментом правової держави.

В рамках ОБСЄ також є визначені механізми контролю за дотриманням прав людини, які мають міжрегіональний характер, зважаючи на ту обставину, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР).

Будь-яка держава-член ОБСЄ має право запросити будь-якого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. На прохання держави-члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду визначених питань і можливого сприяння у вирішенні проблем з прав людини на її території.

В рамках організації з 1992 року засновано пост Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця посадова особа виступає у якості Омбудсмана, який відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, до його функцій входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, які можуть створювати загрозу миру, безпеці або відношенням між державами-членами ОБСЄ і сприяння їх скорішому врегулюванню.

Слід також приділити увагу діяльності Європейського Союзу у сфері захисту прав людини. Договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 року (Частина V, Глава I Інститути, ст. 138е), наділяє Європейський парламент правом назначати Омбудсмана, уповноваженим приймати позови від будь-якого громадянина Союзу або іншої фізичної особи чи юридичної особи, яка проживає або має зареєстрований офіс у будь-якій державі-члені, стосовно випадків поганої організації діяльності інститутів та органів Співтовариства, за виключенням Суду або Суду першої інстанції, які виконують свою судову роль.

Відповідно до своїх обов’язків Омбудсман проводить розслідування, для якого він знаходить підстави, або за своєю власною ініціативою, або на підставі позовів, які надіслані йому безпосередньо або через члена Європейського парламенту, за виключенням випадків, коли заявлені факти уже були предметом судового розгляду. У тому випадку, коли Омбудсман встановлює факт поганого управління, він направляє справу до зацікавленого закладу, який повинен протягом трьох місяців повідомити йому свою точку зору з приводу наведених фактів. Після цього Омбудсман направляє повідомлення Європейському парламенту і зацікавленій установі. Особа, яка подала скаргу, інформується про результати такого розслідування.

Держави-члени Співдружності Незалежних Держав згідно Статуту СНД 1993 року і Конвенції СНД про права та основні свободи людини 1995 р. (ст. 34) створили Комісію з прав людини СНД (КПЛ СНД), яка діє підставі Положення про цю комісію 1993 р. (Україна не входить у комісію).

Комісія повноважна розглядати письмові повідомлення держав-членів СНД про порушення прав людини. Вона також має право розглядати індивідуальні петиції.