3. Статус іноземців

Іноземцями визнаються особи, які перебувають на території даної держави, не є її громадянами й мають громадянство іншої держави.

Існує точка зору, відповідно до якої термін “іноземець” може застосовуватися відносно будь-якої особи, яка не є громадянином держави, на території якої ця особа перебуває. Таке визначення вбачається цілком припустимим, оскільки з огляду права більшість іноземних громадян та осіб без громадянства для даної держави майже однакові. Розходження полягає в питаннях дипломатичного захисту, що не надається особам без громадянства (апатридам), і в деяких інших (наприклад, перебування в державі іноземного громадянина за національним паспортним документом, а особи без громадянства – за посвідченням особи без громадянства).

Згідно з принципом поваги державного суверенітету кожна держава має право вільно вирішувати питання про допуск іноземців на свою територію й визначати умови їх перебування, наділяти конкретними правами й обов’язками. Для реального визначення всієї повноти правових зв’язків конкретного іноземця під час перебування в конкретній державі необхідно враховувати не тільки обсяг його прав та обов’язків, тобто правоздатність іноземця, але й можливість і порядок їх здійснення на території держави перебування.

Права іноземців визначаються як внутрішнім законодавством держав, так і міжнародними угодами та двосторонніми договорами. Сукупність норм, які визначають ці права й обов’язки, називається “режимом іноземців”.

Серед режимів іноземців виділяють:

1. Режим найбільшого сприяння – це надання громадянам іншої держави таких прав, якими користуються або можуть користуватися в майбутньому на території даної держави громадяни будь-якої третьої держави. Такий режим зрівнює у правах іноземців між собою й широко застосовується у торговельних зв’язках. Цей принцип створює сприятливі умови для розвитку економічних взаємин між країнами, чим сприяє зміцненню взаємовигідних зв’язків як для вкладення інвестицій в економіку держави з боку іноземних інвесторів, так і для заінтересованості у відновленні вітчизняних виробничих ресурсів: реконструкції промисловості, піднятті рівня сільського господарства, підтримці середнього і малого бізнесу, створенні системи соціальної захищеності населення та ін. Свого позитивного зовнішнього вирішення принцип найбільшого сприяння набув тому, що включає в міжнародні угоди положення, що кожна з договірних сторін зобов’язується надати іншій у тій чи іншій сфері їх взаємин права, переваги, привілеї й пільги настільки ж сприятливі, як ті, які вона надає чи надасть у майбутньому будь-якій третій країні. При цьому сторони вказують на одне-два (рідше більше) винятки. Цей принцип є одним із принципів економічної політики держави, що у своїй частині виступає і як принцип правового регулювання становища іноземних громадян окремих держав.

2. Національний режим надає іноземцям права, здебільшого рівні правам власних громадян. Він закріплений, зокрема, в Конвенції про статус біженців 1951 р. і Конвенції про статус апатридів 1954 р. Але повного зрівняння прав та обов’язків іноземців із власними громадянами країни не допускається; іншими словами термін “національний режим” є певною мірою умовним. Як правило, обсяг прав і обов’язків іноземців вужчий, ніж громадян держави (наприклад, обмежуються в групі політичних прав: право обирати чи бути обраним, членство в політичних партіях та ін.).

Крім того, для іноземних громадян у державі перебування встановлюються винятки не тільки з прав і обов’язків власних громадян. Загальноприйнятим є, наприклад, положення про те, що іноземні громадяни звільняються в державі перебування від обов’язку нести військову службу. З одного боку, це пояснюється розумінням національної безпеки, а з іншого – тією непорушною обставиною, що захист власної держави є обов’язок її громадян. Покладання на іноземних громадян такого обов’язку, як військова повинність (приміром, добровольці, найманці, службовці іноземного легіону), суперечить принципам міжнародного права і загальноприйнятим міжнародним порядкам.

За вчинення правопорушень іноземні громадяни притягаються до адміністративної, кримінальної та цивільної відповідальності нарівні з громадянами держави перебування. Разом з тим, окремі питання реалізації відповідальності останніми відрізняються своєрідністю, порівняно з іноземними громадянами. Так, згідно з положеннями Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., за вчинення адміністративних правопорушень, що грубо порушують громадський порядок, до іноземних громадян та осіб без громадянства може бути застосований специфічний вид відповідальності – адміністративне видворення за межі держави у примусовому порядку. Цей вид відповідальності не розповсюджується на громадян держави. До іноземців він застосовується в зв’язку з відсутністю у них специфічного правового зв’язку з державою перебування, характерного для поняття “громадянство”, і враховується існування такого в іноземних громадян з державою їх приналежності.

Отже, національний режим не означає повного ототожнення статусу іноземців із статусом громадян держави-перебування. В усіх випадках можливі винятки, що регламентуються як внутрішнім законодавством держави, так і міжнародними договорами.

3. На здійснення іноземцями прав і свобод може поширюватися і спеціальний режим. Зміст цього режиму в правовій літературі остаточно не визначений, однак, іноді він використовується в національних законодавствах і міжнародному праві (наприклад, щодо здійснення правосуб’єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій тощо). Спеціальний режим – це надання іноземцям прав, спеціально для них встановлених національним законодавством чи міжнародними договорами. З деякими варіаціями для тієї чи іншої країни національні правові системи в питаннях правового регулювання становища іноземців дотримуються наступної схеми: зрівняння іноземців у правах із власними громадянами у економічній, соціальній сферах і в частині цивільних прав, установлення для них спеціального режиму в галузі політичних прав та адміністративного регулювання.

Значний інтерес являє собою група норм законодавства держави перебування, адресованих тільки іноземцям. Це означає, що предметом регулювання цієї групи норм є правовідносини, у яких суб’єктами можуть бути тільки іноземці. Іншою стороною таких правовідносин може бути держава перебування (наприклад, із приводу прийняття в громадянство апатрида або громадянина іншої держави) або (рідше) держава громадянства, громадяни якої мають право на дипломатичний захист (приміром, у випадку дипломатичного захисту неправомірно арештованого співвітчизника). Системна сукупність правових норм, що регулюють цього роду правовідносини, закріплює саме спеціальний режим іноземців у державі.

Між іноземцем і державою його перебування існує тимчасовий зв’язок, який може бути перерваний самим іноземцем або органами державної влади даної держави у будь-який час.

Іноземець зберігає низку прав і обов’язків відносно держави свого громадянства й перебуває під дипломатичним захистом останньої.

Статус іноземних громадян в Україні визначається Конституцією й Законом “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” 2003 р., згідно з якими ця категорія осіб наділена широким спектром прав, за винятком політичних. Крім того, статус іноземців визначається в залежності від часу їх перебування в Україні (імміграція на постійне місце проживання, тимчасове працевлаштування, інше тимчасове перебування). Крім того, іноземці поділяються на осіб, підлеглих юрисдикції країни перебування, обмежено підлеглих (консульський персонал, екіпажі військових суден та ін.) і звільнених від юрисдикції країни перебування (особи, які користуються дипломатичним імунітетом).