Глава 1. Поняття й сутність міжнародного публічного права

1. Становлення й розвиток міжнародного права. Нормоутворення в міжнародному праві.

2. Принципи міжнародного права.

3. Джерела міжнародного права.

4. Кодифікація міжнародного права та прогресивний розвиток міжнародного права.

5. Суб’єкти міжнародного права.

6. Визнання й міжнародна правосуб’єктність.

7. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва.

8. Співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права.

1. Становлення та розвиток міжнародного права. Нормоутворення в міжнародному праві

Міжнародне право виникло внаслідок розвитку суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на самих ранніх етапах існування первісні общини та племена керувалися в своїх взаємовідносинах неписаними законами. Якщо виходити з первинної сутності поняття міжнародного права як права саме в відносинах між народами, то можна вважати, що перші міжнародно-правові звичаї зароджувались ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності.

Разом із тим в більшості робіт, присвячених історії міжнародного права, стверджується, що воно складалося й розвивалось разом із виникненням держав. У вітчизняній науці міжнародного права вважалось беззаперечним, що історія розвитку міжнародного права поділяється на періоди, які відповідають основним типам виробничих відносин і типам держав.

Іншої точки зору дотримувались зарубіжні вчені, які стверджували, що міжнародне право є продуктом сучасної християнської цивілізації й існує біля чотирьохсот років.

Суперечки про термін “міжнародне право” ведуться давно й небезпідставно, оскільки слововживання “міжнародне право” має передбачати право між народами.

Міжнародне право – це особлива система права, яка має свою структуру, що являє собою тип взаємозв’язку її елементів, спосіб її внутрішньої організації, який визначає стійкість цілого та його якісні характеристики. Воно відрізняється від інших правових систем за методами правового регулювання, об’єктом, суб’єктами права, за способами нормоутворення й забезпечення їх юридичної сили.

Особливості міжнародного права випливають із характеру його суб’єктів, якими є незалежні й суверенні держави, міжнародні міжурядові організації, про правосуб’єктність яких мова буде йти далі.

Об’єктом міжнародного права є міжвладні відносини. Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Серед об’єктів правового регулювання сучасним міжнародним правом усе більшого значення набувають загальнолюдські або глобальні проблеми (забруднення атмосфери і світового океану, втрата контролю над ядерними відходами, міжнародний тероризм тощо). Людство зацікавлене в міжнародно-правовій регламентації небезпечних сфер діяльності, їхньому обмеженні аж до заборони.

Основою міжнародного права є його норма. Міжнародне право – це особлива система юридичних норм, регулюючих міжвладні міжнародні відносини методом установлення взаємних прав і обов’язків незалежних суб’єктів цих відносин. Особливість нормоутворення даної правової системи полягає в тому, що в цьому процесі беруть участь самі суб’єкти міжнародного права шляхом добровільного волевиявлення. Це дозволяє вважати, що міжнародне публічне право має договірний, узгоджувальний характер.

Нормоутворення в міжнародному праві здійснюється шляхом укладання міжнародних угод і через формування звичаїв. Велике значення набули резолюції та рішення міжнародних організацій, в першу чергу ООН та її спеціалізованих установ. У цих актах нерідко фіксуються звичаєво-правові норми, що вже склалися, а також підтримуються визначені правила поведінки суб’єктів міжнародних відносин, що призводить до виникнення нових норм та звичаїв.

Норми міжнародного права розподіляють на дві групи: норми звичаєвого права й норми, що виникли з узгодженої волі держав. Звичаєві норми на етапі становлення міжнародного права складали основний його масив. Вимоги стабільності в міжнародних відносинах, необхідність більшої визначеності й точності у встановленні прав і обов’язків призводять до витіснення звичаєвого права договірним.

За дією стосовно кола учасників міжнародно-правових відносин норми поділяються на універсальні та партикулярні (діють серед обмеженого числа учасників). Останні іменуються також локальними або регіональними нормами.

Універсальні норми регулюють відношення всіх суб’єктів міжнародного права і складають загальне міжнародне право.

За способом (методом) правового регулювання міжнародно-правові норми поділяються на диспозитивні й імперативні.

Диспозитивними є норми, в рамках яких суб’єкти міжнародного права можуть самі визначати свою поведінку, взаємні права й обов’язки в конкретних правовідносинах у залежності від обставин.

До імперативних відносяться норми, які встановлюють чіткі, конкретні межі визначеної поведінки. Суб’єкти міжнародного права не можуть по своєму баченню змінювати об’єм та зміст прав і обов’язків, передбачених імперативними нормами. Серед імперативних норм міжнародного права слід виділити норми jus cogens, які визнаються всіма державами й можуть бути змінені тільки наступною нормою загального міжнародного права такого ж характеру. Ці норми повинні виконуватися й застосовуватися в будь-якій сфері міжнародних відносин.

Необхідно зазначити особливість структури міжнародно-правової норми: в ній відсутня санкція. Вибір засобів і форм відповідальності залежить від потерпілого суб’єкта міжнародного права або від міжнародного співтовариства. За однакових обставин форми відповідальності можуть бути різними.

Особливу групу норм складають так звані норми “м’якого права”, які на відміну від договірних норм не створюють чітких, конкретних прав і обов’язків, а визначають загальне направлення співробітництва, тому потребують конкретизації й особливої імплементації. Для них типовими є формулювання “добиватися”, “вжити всі необхідні заходи” тощо. Специфіка змісту цих норм обумовлює особливості механізму їх дії. Порушення норми “м’якого права” тягне не юридичну, а політичну відповідальність.