4. Регіональні міжнародні організації

Організація з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) – спочатку діяла як міжнародна конференція під назвою НБСЄ, в межах якої у 1975 році главами держав та урядів 33 європейських держав, а також США й Канади було підписано Заключний акт. Положення цього акту були розвинуті й доповненні Стокгольмським правовим документом 1986 р., Віденським правовим документом 1989 р., Документом Континентальної наради 1990 р., Паризькою Хартією для Нової Європи 1990 р., Документом Московської наради 1993 р. тощо.

У документах Гельсінської зустрічі 1992 р. держави, які брали участь у Нараді, оголосили про створення регіональної міжнародної організації, яка з 1994 року називається ОБСЄ. Україна є членом ОБСЄ з 1992 року. Особливістю цієї організації є відсутність Статуту, який регламентує діяльність інших міжнародних організацій, що дає підставу деяким експертам міжнародного права вважати ОБСЄ міжнародною організацією, яка тільки формується.

Основними цілями ОБСЄ являються: співробітництво в галузі безпеки, роззброєння, попередження конфліктних ситуацій, захист прав людини, економіки, культури тощо.

Структура організації: Саміт глав держав (урядів); Рада міністрів іноземних справ – учасників ОБСЄ; Вища рада з політичних питань, яка збирається в Празі, й Постійна парламентська рада, яка збирається в Відні кожної неділі. Парламентська Асамблея ОБСЄ, секретаріат якої знаходиться в Копенгагені, збирається щороку. Бюро по демократичних інститутах і правах людини (Варшава), концентрує свої зусилля на проблемах прав людини й проведенні демократичних виборів на національному рівні. Верховний комісар у справах національних меншин знаходиться в Гаазі, а Мировий й арбітражний суд – в Женеві. Кожної неділі в Відні збирається форум по співробітництву в галузі безпеки.

Штаб-квартира організації – Відень.

Європейський Союз – міжнародна, міжурядова організація регіонального характеру, якій притаманні риси федеративної держави та міжнародної організації. Створена на основі Маастрихтського договору 1992 р., який набрав чинності 1 листопада 1993 р. У межах цієї структури здійснюється інтеграція держав-членів – їх поступове зближення через передачу все більших повноважень у регулюванні суспільного життя й вплив на рівень всього об’єднання (Співдружності), яке зростає в сфері економіки, охорони здоров’я, транспорту, телекомунікації, енергопостачання, індустріальної політики, освіти, культури, охорони навколишнього середовища, наукових досліджень і розвитку технологій, соціальної політики.

Органи Європейського Союзу:

1. Європейський Парламент має право консультацій й дискусій; може пропонувати зміни в бюджет Співдружності. Парламент володіє компетенцією по відношенню до нових членів і правом вето в питаннях, котрі стосуються в основному внутрішнього ринку і, деякою мірою, – зовнішньої політики, договорів і внутрішньої безпеки, поки не має характерних для держави рис органу влади.

2. Комісія (Європейського Співтовариства) має виняткове право здійснювати заходи, за згодою Союзу, в усіх справах, які стосуються Європейського економічного співтовариства, й в межах Договору про Європейський Союз має допоміжне право ініціювати пропозиції в галузі зовнішньої політики, безпеки, юстиції, внутрішніх справ.

3. Рада Міністрів – переважно політичний орган, що затверджує або коригує пропозиції Європейської комісії, якій доручено виконання рішень Ради Міністрів.

Кожна держава по черзі головує в Раді Міністрів протягом шести місяців.

4. Суд Європейського Співтовариства – один із найбільш важливих і впливовіших органів ЄС. Розглядає позови Комісії до держав-членів ЄС з приводу порушення ними Статуту ЄС. Суд розглядає позови фізичних і юридичних осіб із сфери приватного бізнесу. Все це надає Суду неформальний статус основного інституту правової держави, хоча він є судом міжнародної організації.

5. Європейська Рада (саміт) – керівний політичний орган, що існує з 1974 р. і включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також президента Комісії, які зустрічаються не менше як два рази на рік. Рішення ЄР не мають обов’язкового характеру, але вони дають потужні політичні імпульси та накреслюють магістральні напрями подальшого розвитку.

На саміті ЄС, який відбувся 5 жовтня 2003 р. в Римі, був прийнятий проект Конституції Європейського союзу. Парламент ЄС затвердив Конституцію в 2004 році. В теперішній час відбувається процедура затвердження Конституції державами-членами.

До складу ЄС також входять Європейський Інвестиційний Банк, Економічний й соціальний комітет, Комітет регіонів, Омбудсмен, Суд першої інстанції й низка фінансових інститутів.

Станом на червень 2005 року членами організації є 25 держав.

Україна не є членом цієї регіональної організації, але Європейське Співтовариство в 1991 році визнало Україну як незалежну державу. Україна відкрила представництво в Брюсселі, а Європейська комісія, відповідно, – представництво в Києві. Україна стала правонаступницею Угоди про торгівлю та комерційне й економічне співробітництво, укладеної між СРСР та Європейським Співтовариством у грудні 1989 р. У Люксембурзі 14 червня 1994 року була підписана Угода про партнерство та співробітництво між Україною й ЄС. З цього моменту сторони взяли на себе обов’язки розвивати взаємне співробітництво в ключових галузях життя суспільства. Указом Президента України від 11 червня 1998 року була затверджена стратегія інтеграції України до ЄС.

Розширення Європейського Союзу, яке відбулося у 2004 році, призвело до історичних змін політичних, географічних та економічних умов для України та Євросоюзу. Сьогодні ЄС та Україна мають спільний кордон і як безпосередні сусіди мають посилювати свою політичну та економічну взаємопов’язаність.

У лютому 2005 року між Україною й ЄС було ухвалено План дій, який охоплює часові межі три роки. Його імплементація допоможе реалізації положень Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) як діючої основи співробітництва України та ЄС і сприятиме та підтримуватиме цілі України щодо подальшої інтеграції до європейських економічних та соціальних структур. Імплементація Плану дій має на меті наблизити українське законодавство, норми та стандарти до законодавства ЄС. Він також закладе міцну основу для подальшої економічної інтеграції, включаючи через спільні зусилля у напрямку Зони вільної торгівлі ЄС – Україна після вступу до СОТ, на основі ухвалення та реалізації економічних та торговельних норм і правил, які сприятимуть посиленню торгівлі, інвестування та економічного зростання. План дій направлений також на соціальне зближення, підвищення життєвого рівня та захист навколишнього середовища.

Рада Європи – одна з найстаріших регіональних міжурядових організацій, що поєднує країни Європи. Рада Європи була створена після Другої світової війни, 5 травня 1949 року на підставі Статуту, десятьма західноєвропейськими державами для забезпечення тісних зв’язків між державами, членами Ради Європи, для захисту й зміцнення плюралістичної демократії.

Цілями Ради Європи є: захист прав людини, розширення демократії й забезпечення верховенства права; співробітництво з питань культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я; сприяння усвідомленню й розвитку європейської культурної самобутності, зближення всіх країн Європи. Згідно статті 1 Статуту Ради Європи, її мета полягає в досягненні більш тісної єдності її членів для захисту і втілення принципів і ідеалів, що є їх загальною спадщиною, й в сприянні економічному і соціальному прогресу членів Ради Європи.

Слід зазначити, що питання, які відносяться до національної оборони не входять у компетенцію Ради Європи.

Структура організації: Комітет Міністрів, Парламентська Асамблея, Конгрес місцевих і регіональних органів влади Європи, Секретаріат.

Комітет Міністрів є вищим, розпорядчим органом, що діє від імені Ради Європи, через який держави, члени Ради Європи, укладають угоди та започатковують спільні дії. До його складу входять міністри закордонних справ держав-членів та їх заступники.

Парламентська Асамблея (ПАРЄ) є дорадчим органом Ради Європи, до її складу входять парламентські представники держав-членів Ради Європи, які обираються або призначаються зі складу свого парламенту за встановленою ним процедурою. Разом із представником обирається або призначається його заступник. Асамблея налічує 5 політичних груп.

Парламентська Асамблея з числа власних членів обирає Президента, Генерального секретаря Ради Європи, заступників Генерального секретаря Парламентської Асамблеї та суддів Європейського суду з прав людини.

Предметна компетенція ПАРЄ має широкий характер. Вона може обговорювати й приймати рішення з будь-яких питань відповідно до цілей й компетенції організації.

Роботу Асамблеї готують спеціальні комісії, які працюють в таких сферах: політичні питання; юридичні питання і захист прав людини; соціальні питання, охорона здоров’я та питання що пов’язані з сім’єю; охорона навколишнього середовища; регіональне планування та місцева влада; наука та наукові технології; сільське господарство; міграція і біженці; виконання зобов’язань державами-членами.

Асамблея є також парламентським форумом і для інших міжнародних організацій, таких як: Європейський Банк Реконструкції та Розвитку, ОБСЄ, Європейська Космічна Агенція, багатьох установ ООН. Представники неурядових організацій беруть участь у роботі окремих комісій в якості експертів.

Цей орган також проводить регулярні конференції, симпозіуми та відкриті парламентські слухання, на яких обговорюються найбільш важливі сучасні проблеми (захист прав людини, навколишнього середовища, боротьба зі СНІДом тощо).

Асамблея встановила статус спеціально запрошеного, що дозволяє представникам парламентів тих країн, які ще не є членами Ради Європи, бути присутніми на її засіданнях.

Парламентська Асамблея приймає рекомендації й резолюції, вона була ініціатором прийняття багатьох міжнародних європейських конвенцій.

Парламентська Асамблея працює сесійно.

Конгрес місцевих і регіональних органів влади Європи є консультативним органом, що складається з двох палат, одна з яких представляє інтереси місцевої влади, а друга – регіональної. Конгрес місцевих і регіональних органів влади поставив собі на меті забезпечити участь місцевих та регіональних властей у роботі Ради Європи, сприяти місцевій та регіональній демократії, а також посилити транскордонне і міжнародне співробітництво у Європі. Він розглядає широке коло питань, зокрема такі, як місцеве та регіональне самоврядування, розвиток міст і сіл, проблеми територіального управління, захист довкілля, культура, освіта, соціальна служба та охорона здоров’я.

Щоб надати регіональним властям свободу дії, демократичні структури, а також відповідні фінансування та персонал, для забезпечення власної управлінської діяльності, щоб уникати непотрібної залежності від держави, Конгрес прийняв Європейську хартію регіонального самоврядування.

Міжнародний секретаріат обслуговує всі ці органи й складається з Генерального секретаря, його заступника, керуючого справами Асамблеї й необхідного персоналу. Генеральний секретар, його заступник і керуючий справами Асамблеї призначаються Парламентською Асамблеєю за рекомендацією Комітету Міністрів терміном на п’ять років. Співробітники Секретаріату користуються на території держав-членів Ради Європи, імунітетом і привілеями функціонального характеру.

Штаб-квартира організації – Страсбург (Франція).

Україна стала повноправним членом організації в 1995 році. Характеризуючи співпрацю України і РЄ, загалом слід зазначити, що були позитивні й негативні моменти. Разом з тим, незважаючи на всі проблеми, які постали перед Україною, було досягнуто значних успіхів у створенні правової системи, спрямованої на зміцнення демократії та захисту прав людини. Але ще потрібен час для досягнення стандартів Ради Європи та розвитку ринкової економіки, яка базувалася б на принципах чесної конкуренції, поваги до закону та боротьби з корупцією. Серед перспективних напрямків співпраці України і РЄ є продовження роботи для реалізації на національному рівні ратифікованих Україною конвенцій та угод РЄ, а також загальновизнаних норм і принципів, закладених в основу різноманітних договорів, стороною яких Україна ще не стала.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Після завершення Другої світової війни країни Східної та Західної Європи опинилися розділеними ідеологічними та політичними бар’єрами часів холодної війни. Східна Європа потрапила до сфери впливу Радянського Союзу. У Вашингтоні 4 квітня 1949 р. 12 країн по обидва боки Атлантики утворили Організацію Північноатлантичного договору, яка була створена з метою протистояння можливому прагненню Радянського Союзу поширити свій вплив не лише на східноєвропейські країни, але й на інші частини світу.

Ще 4 європейські країни приєдналися до Альянсу в період між 1952 та 1982 роком, в результаті чого число членів становило 16. Після прийняття до Альянсу 12 березня 1999 року Польщі, Угорщини та Чеської Республіки, а 29 березня 2004 року Болгарії, Румунії, Словаччини, Словенії, Естонії, Литви та Латвії, кількість членів тепер становить 26.

Згідно з Договором країни-члени беруть на себе зобов’язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного військового планування; сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин; докладати зусиль для врегулювання конфліктних ситуацій, які можуть виникати між країнами-членами в міжнародній економічній політиці, та докладання зусиль щодо сприяння співробітництва між ними.

Вищим органом організації є Північноатлантична Рада (ПАР), яка складається з представників всіх держав-членів у ранзі послів, що засідають регулярно в Брюсселі. Також відбуваються регулярні засідання Ради на рівні міністрів закордонних справ та оборони, а час від часу – на рівні глав держав та урядів. Рішення ПАР приймаються одностайно. Вищим органом військової організації блоку з грудня 1966 року став Комітет оборонного планування, який збирається два рази на рік на свої сесії на рівні міністрів оборони, хоча формально й складається з постійних представників. До основних органів НАТО відноситься також Група ядерного планування, яка проводить свої засідання два рази на рік на рівні міністрів оборони. Одним із важливих органів НАТО являється Постійний військовий комітет, що складається з начальників генеральних штабів держав-членів і одного цивільного представника від Ісландії, яка не має збройних сил. Цей комітет збирається на свої засідання не більше двох разів на рік. У підпорядкуванні комітету знаходяться головні командування військовими силами організації. В структуру організації також входить Генеральний секретар, який обирається з числа видатних державних діячів однієї з країн-членів Альянсу. Він головує на засіданнях Північноатлантичної ради та інших ключових органів Альянсу та сприяє досягненню консенсусу країнами-членами НАТО. Стосовно управління щоденною діяльністю Генеральному секретареві допомагає й Міжнародний секретаріат, що складається з експертів та посадовців з країн-членів НАТО. Штаб-квартира НАТО – Брюссель.

НАТО не має власних збройних сил. Більшість сил, наданих у розпорядження НАТО, весь час залишається під національним командуванням та управлінням, окрім випадків, коли країни-члени НАТО відряджають ці сили для виконання конкретних завдань під проводом НАТО, починаючи від колективної безпеки до нових місій, таких як миротворчість та операції з підтримки миру. Політичні та військові структури НАТО забезпечують довготермінове планування, необхідне для того, щоб національні підрозділи були здатними виконувати ці завдання, а також запроваджують організаційні заходи стосовно спільного командування, управління, тренувань та навчань.

Основні проблеми, які спричинили розмежування Європи за часів холодної війни, полягали в ідеологічному, політичному та військовому протистоянні між Сходом та Заходом. Відколи внаслідок широкомасштабних змін холодна війна була припинена, НАТО запровадило в життя низку ініціатив, спрямованих на зміцнення безпеки й стабільності шляхом створення установ, які забезпечили б ведення діалогу, зміцнення довіри та розвиток співпраці з колишніми супротивниками, а також іншими країнами та сусідніми державами в Середземномор’ї, тобто охоплюючи ще більш широкий регіон.

Найпершим кроком у цьому напрямку стало утворення у 1991 році Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС). Перейменована згодом на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП), вона стала центральним форумом для ведення консультацій та втілення співпраці між НАТО та країнами не членами в усьому євроатлантичному регіоні.

У 1994 році НАТО запровадила ініціативу, відому під назвою “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Ця програма має на меті допомогти країнам-учасницям реструктуризувати їхні збройні сили таким чином, щоб вони були здатними відігравати належну роль у демократичному суспільстві та брати участь у миротворчих операціях під керівництвом НАТО. Враховуючи індивідуальні потреби кожної країни, програма надає змогу практичного співробітництва в багатьох галузях, тобто країни-учасниці можуть на власний розсуд обирати обсяги й тематику заходів у рамках програм, у яких вони бажають брати участь, виходячи із своїх потреб у галузі безпеки. Заходи, що проводяться в рамках ПЗМ, різнопланові, починаючи від військових навчань до семінарів, практичних занять та навчальних курсів.

В 1995 році НАТО ініціювало Середземноморський діалог – програму за участі шести середземноморських країн, а саме: Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Мавританії, Марокко та Тунісу. Програма, до якої згодом, у 2000 році приєднався також Алжир, має на меті сприяти розвитку добрих відносин та взаємопорозуміння з країнами Середземноморського регіону, у такий спосіб зміцнюючи регіональну безпеку та стабільність.

В 2002 році країни-члени Альянсу та Росія створили Раду Росія-НАТО. Ключовими галузями в полі зору цього органу були визначені такі: боротьба з тероризмом, врегулювання криз та недопущення поширення зброї масового знищення.

До того ж НАТО відіграє активну роль щодо координації гуманітарних зусиль. В 1999 році при штаб-квартирі Альянсу був відкритий Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи (ЄАЦКРК), який слугує ефективним механізмом координації зусиль з подолання наслідків катастроф, як природних, так і техногенних.

НАТО також втілює Наукову програму, в рамках якої підтримується розвиток співпраці в галузі цивільної науки між науковцями держав-членів та країн-партнерів Альянсу.

Розвиток відносин між НАТО й Україною є динамічним процесом, який було започатковано невдовзі після здобуття Україною незалежності в 1991 році. Він засвідчує важливість України як активного учасника в розбудові нової структури безпеки Європи. Завдяки участі України в миротворчих діях у Боснії та Герцеговині, співробітництво між НАТО та Україною набуло подальшого розвитку. В 1997 році НАТО й Україна уклали Хартію, яка підсилює співпрацю й наголошує на підтримці Альянсом суверенітету й незалежності України та її статусу без’ядерної держави. Згідно Хартії між Україною й НАТО створена комісія, яка проводить свої засідання двічі на рік з метою аналізу прогресу, досягнутого в розвитку взаємин між Україною й НАТО. Указом Президента України в 2001 році було затверджено Державну програму співробітництва України й НАТО на 2001-2004 рр. (Указ від 27.11.2001 № 58/2001).

24 квітня 1999 року в Вашингтоні відбувся саміт глав держав та урядів країн-членів Альянсу та України.

У лютому 2005 року на позачерговому саміті НАТО в Брюсселі Україна була єдиною державою не членом організації, яка брала участь у роботі Альянсу. На спільному засіданні Комісії Україна–НАТО не було прийнято ніяких рішень, не підписано ніяких документів, але це засідання дало змогу Президенту В.А. Ющенку познайомити представників держав-членів організації зі своїм баченням сьогоднішніх реалій і майбутнього України.

Співдружність Незалежних Держав – створена на підставі Договору підписаного в Мінську 8 грудня 1991 р. представниками трьох республік колишнього СРСР – Республіки Білорусь, РФСР і України. Статут СНД був прийнятий в Мінську 22 січня 1993 року.

Цілі організації: розвиток рівноправного й взаємовигідного співробітництва народів і держав в галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров’я, науки, торгівлі, сприяння інформаційному обміну тощо.

Організація є відкритою для вступу держав колишнього СРСР, а також інших держав, які поділяють цілі й принципи Співдружності. Членами організації є 12 держав колишнього СРСР, крім прибалтійських держав. Слід зазначити, що Україна не ратифікувала Договір і формально не стала учасником Статуту СНД.

Співдружність не має наддержавних повноважень. Усі органи СНД мають виключно консультативні та координуючі функції. В структурі організації функціонують такі органи:

1. Рада глав держав – вищий орган з прийняття рішень з принципових питань діяльності організації, представлені всі 12 держав-членів. Збирається двічі на рік, рішення приймаються консенсусом.

2. Рада глав урядів втілює в життя рішення вищого органу, координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів у економічній, соціальній, військовій та інших галузях.

3. Рада міністрів закордонних справ координує зовнішньополітичну діяльність країн-членів, включаючи діяльність країн СНД у міжнародних організаціях. Засідання відбуваються не менш як один раз на три місяці.

4. Координаційно-консультативний комітет (створений в квітні 1993 р.) – постійний виконавчий й координаційний орган, створений з метою розробки пропозицій з питань співробітництва в політичній, економічній та інших галузях, сприяє реалізації економічної політики держав-членів, займається питаннями створення загальних ринків робочої сили, капіталу й цінних паперів.

5. Рада міністрів оборони відповідає за військову політику й визначення структури збройних сил держав-членів. Безпосередньо підпорядкована Раді глав держав.

6. Штаб координації військового співробітництва країн СНД (колишнє Верховне командування об’єднаними збройними силами) координує військове співробітництво й здійснює керівництво об’єднаними збройними силами, а також групами військових спостерігачів та колективними миротворчими силами. Рада командуючих Прикордонними військами, координує дію прикордонних військ. Україна не бере участі в цих структурах.

7. Міждержавний економічний комітет (створений восени 1994 року) – до його президії входять всі віце-прем’єри держав-членів. Україна є повноправним членом МЕК.

8. Міжпарламентська Асамблея (створена на підставі Угоди від 27 березня 1992 р.) – консультативний орган для обговорення питань і розгляду проектів документів, які представляють спільний інтерес. До її складу входять парламентські делегації країн СНД, склад яких оновлюється перед кожним новим засіданням, приймає виключно акти рекомендаційного характеру. Пленарні засідання МПА відбуваються не менше як двічі на рік. Місце роботи – Санкт-Петербург, Таврійський палац. З 1999 року Україна повноправний член.

9. Міждержавний банк – керує питаннями платіжного обігу та клирінговими розрахунками між державами-членами.

10. Виконавчий секретаріат – здійснює організаційну та технічну підготовку засідань Ради глав держав, Ради глав урядів і Міждержавного економічного комітету, а також, за необхідності, й інших органів. До його компетенції входить підготовка пропозицій для реалізації рішень, підготовка відповідних документів, збір та опрацювання інформації для глав держав і Міждержавного економічного комітету, правова експертиза проектів документів, що готуються для керівних органів СНД.

Координаційне бюро Виконавчого секретаріату перебуває в Мінську.