2. Структура консульських установ, порядок призначення посадових осіб

До працівників консульської установи відносяться консульські посадові особи, консульські службовці й співробітники обслуговуючого персоналу.

До консульських посадових осіб відносяться особи, включаючи главу консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій.

Главою консульства визнається призначений державою-представником: 1) генеральний консул; 2) консул; 3) віце-консул; 4) консульський службовець.

Акредитуюча держава повинна видати призначеному нею главі консульської установи консульський патент – це документ, який видається компетентними органами акредитуючої держави, який підтверджує факт призначення відповідної особи главою самостійної консульської установи. В ньому вказується наступна інформація: повне ім’я та прізвище голови консульської установи, його клас, консульський округ та місце знаходження консульського округу. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій дозволом з боку держави перебування, яке має назву екзекватура, яку б форму такий дозвіл не мав.

Генеральний консул є главою окремого представництва взагалі. Відмінність між ними формальна й відображає рівень встановлених консульських відносин між державами. Генеральному консулу можуть доручатися функції політичного або представницького характеру, особливо при міжнародних організаціях.

Віце-консул – посадова особа держави, яка очолює окреме віце-консульство або особа, яка має цей ранг у консульській установі більш високого класу в іншій державі. В другому випадку посада віце-консула вводиться в великих генеральних консульствах, де крім їхніх глав, у складі установ окремими ділянками роботи можуть керувати консул, іноді декілька віце-консулів. Будучи главою окремої консульської установи в державі перебування він виконує всі види робіт, які входять до компетенції глави (генерального консула, консула). Відмінність між ними формальна, зумовлена рівнем встановлених відносин між державами.

Почесний консул – це особа, яка не перебуває на державній, дипломатичній або консульській службі, проте виконує певні консульські доручення на прохання заінтересованої держави та за згодою країни перебування. Він може займатися також і іншою професійною діяльністю, поряд з виконанням консульських функцій, він може отримувати або не отримувати від держави-представника винагороду за здійснення консульських функцій. Щодо інституту громадянства почесного консула, то не існує особливих вимог, хоча зацікавлена держава, призначаючи його на цю посаду, віддає перевагу здебільшого своїм громадянам, які постійно перебувають на території країни перебування. Згідно Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. вони наділяються майже повним об’ємом привілеїв та імунітетів, якими наділяються штатні консули. На практиці ж держава перебування обмежує об’єм привілеїв та імунітетів, пов’язуючи їх тільки з виконанням консульських функцій.

Слід зазначити, що в міжнародному праві не має чіткого визначення поняття “почесний консул”. Глава III Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. має назву “Режим, що застосовується до почесних консульських посадових осіб та консульських установ, які очолюються такими посадовими особами”. Її статті (58-68) детально регламентують конкретну діяльність та правовий статус почесного консула та очолюваної ним консульської установи. Держави, що вдаються до послуг почесних консулів, своїм внутрішнім законодавством визначають поняття цього інституту. Так, відповідно до ст. 92 Консульського статуту України, “нештатними (почесними) консулами можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни з числа осіб, які займають помітне становище в суспільстві держави перебування й мають необхідні особисті якості. Вони не повинні перебувати на державній службі в державі перебування або брати активну участь у її політичному житті”.

Міжнародна практика використання інституту почесних консулів свідчить, що більшість розвинених країн Європи та Америки призначає почесних консулів у тих державах, де вже існують посольства та консульські установи з метою їх підсилення. Водночас зарубіжні держави використовують цей інститут як перший крок до забезпечення своєї дипломатичної або консульської присутності у певному регіоні.

В Україні запроваджено використання інституту почесних консулів в обмеженому обсязі.

Консульськими службовцями є особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи.

До працівників обслуговуючого персоналу належать особи, які виконують функції з обслуговування консульської установи.

Конвенція 1963 р. передбачає підстави припинення функцій глави консульської установи та іншого персоналу (ст.ст. 24-27) в випадках:

а) оголошення консульської посадової особи персоною non grata;

б) повідомлення акредитуючою державою держави перебування про те, що ці функції припиняються;

в) припинення консульських відносин між акредитуючою державою та державою перебування;

г) анулювання екзекватури державою перебування;

д) початку війни або збройного конфлікту між акредитуючою державою та державою перебування і розриву консульських відносин між ними.