4. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

Сучасне міжнародне право встановлює, що спори між державами мають вирішуватися тільки мирними засобами. Це випливає з положень п. 3 ст. 2 Статуту ООН, згідно з яким всі члени організації взяли на себе зобов’язання “вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку й справедливість”. Це зобов’язання закріплено також у розділі VI Статуту, що має назву “Мирне вирішення спорів” і який перелічує способи мирного вирішення суперечок і органи Організації, які беруть у цьому участь. Згідно із ст. 33 Статуту ООН, держави, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки, повинні, перш за все, прагнути вирішити спір шляхом “переговорів, обслідування, примирення, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами за своїм вибором”.

Мирні засоби застосовуються тоді, коли між державами виникає міжнародний спір. Спір виникає між міжнародними правосуб’єктами, коли одна або декілька сторін своєю поведінкою показують або виражають свою незгоду стосовно якоїсь поведінки, певного акту, претензії або вимоги іншої сторони. Ці спори можна класифікувати залежно від їхніх причин, інтересів сторін, якості сторін тощо. Міжнародне право не встановлює чіткої межі між цими різними категоріями спорів. Статут ООН розрізняє два поняття: “спір” і “ситуація” (статті 11, 12, 14, 35 та ін.). Хоча вони не мають нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того, що “ситуація” не визначається чітко окресленими вимогами однієї держав до іншої, але згідно Статуту ООН в ситуації сторона не має стримуватися під час голосування з цього питання у раді Безпеки, а в спорі – має. Звідси вважають, що за змістом ситуація ширша, ніж спір.

Найчастіше міжнародні спори врегульовуються за допомоги переговорів. Роль дипломатів у міждержавних відносинах полягає в зниженні напруженості, пошуках компромісів тощо.

Переговори, спрямовані на врегулювання спору, часто відбуваються на послідовних ієрархічних рівнях. Наприклад, у міждержавних відносинах можуть розпочатися на рівні дипломатичних представників, далі, якщо не досягнуто успіху, продовжуватися на рівні міністрів закордонних справ і, нарешті, на рівні глав держав або урядів.

Переговори – це найбільш доступний, гнучкий та ефективний засіб мирного вирішення суперечок. Це обумовлене тим, що конкретна мета, склад учасників, рівень представництва на переговорах, їх організаційна форма та інші процедурні питання узгоджуються самими сторонами спору. Переговори повинні вестися на рівноправній основі, яка виключає порушення суверенної волі зацікавлених сторін. Незалежно від предмета переговорів вони повинні починатися й проходити без будь-яких попередніх ультимативний умов, попереджень, диктату, погроз. Позитивний наслідок переговорів може бути виражений чи в безпосередньому вирішенні спору, чи в досягненні домовленості про застосування іншого мирного засобу його вирішення.

Обслідування – це засіб мирного урегулювання, до якого прибігають у разі виникнення розбіжностей в оцінці фактичних обставин справи. Для здійснення процедури обслідування сторони створюють на паритетних умовах міжнародну слідчу комісію, іноді на чолі з представником третьої держави або міжнародної організації. Слідча комісія повинна створюватися на підставі спеціальної угоди між сторонами спору. В угоді визначаються факти, які підлягають розслідуванню, порядок і термін створення комісії, об’єм повноважень її членів, а також місце перебування комісії, термін у який кожна сторона повинна подати своє викладення фактів. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичні обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо; сторони, які сперечаються, повинні сприяти цьому. Результати роботи комісії фіксуються в докладі, який повинен обмежуватися лише встановленням фактів.

Примирення – цей засіб урегулювання спорів включає не тільки з’ясування фактичних обставин але й вироблення конкретних рекомендацій для сторін. Для здійснення процедури сторони створюють Комісію примирення з мирових посередників, яка після вивчення всіх аспектів спору складає доповідь з пропозиціями його мирного врегулювання. Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє ставлення до пропозицій доповіді – погодитися або не погодитися з ними.

Посередництво передбачає активну безпосередню участь третьої сторони в мирному вирішенні спору, включаючи внесення пропозицій щодо окремих аспектів питання або щодо спору в цілому. Завданням посередника є узгодження протилежних претензій і заспокоєння почуття ворожості, якщо воно виникло між державами, що сперечаються.

Добрі послуги – це дії сторони, яка не бере участі в спорі, спрямованні на встановлення контактів між сторонами, які беруть участь у суперечці. Добрі послуги можуть виявлятися як відповідь на відповідне прохання сторін, які сперечаються, так і за ініціативою самої третьої сторони.

Міжнародний арбітраж є дуже давньою інституцією, яка бере свій початок у середніх віках. Арбітраж діє не на постійній основі, а утворюється ad hoc, тобто окремо для кожної справи. Арбітражний суд має право розглядати всі спори, передані йому на розгляд, але може виключити зі своєї компетенції спори щодо територіальної цілісності держави, її національної оборони, права над сухопутною територією та інші. Обов’язковість визнання й виконання рішення є те головне, що відрізняє арбітражну процедуру від засобів мирного врегулювання спорів, що наведені вище.

Міжнародний Суд ООН (див. тему “Міжнародні конференції та міжнародні організації”).

Численні міжнародні організації наділені більш-менш широкими повноваженнями для врегулювання спорів, що можуть виникнути між їх членами. Втручання цих організацій стосується головним чином врегулювання міждержавних спорів, але іноді і транснаціональних спорів.