23. Зв’язок темного романтизму з готикою: ключові характеристики готичної прози та її формально-змістові подібності до темного романтизму.

Темний романтизм – це літературна підтечія, яка виникла з трансцендентального руху у США у 19 ст. У роботах темних романтиків присутній менший оптимізм по відношенню до людства, природи, та ідеї «божественного», ніж у роботах трансцеденталістів. Незважаючи на те, що темний романтизм – нащадок трансцеденталізму, в ньому відслідковується більше подібностей з готичною прозою.

Готична проза – це літературний напрям, в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Твір Г. Ворпола «Замок в Отранто» (1764) вважається маніфестом готичної прози. Загалом найхарактернішими рисами готичного роману є: 1. Сюжет будується навколо таємниці — наприклад, чийогось зникнення, нерозкритого злочину тощо. 2. Оповідь огорнута атмосферою страху і розгортається у вигляді безперервної серії загроз спокою, безпеці й честі героя та героїні. 3. Похмура і зловісна сцена дії підтримує загальну атмосферу таємничості й страху. 4. У ранніх готичних романах центральний персонаж — дівчина; вона гарна, мила, скромна і в фіналі її чекає подружнє щастя, статус у суспільстві й багатство. 5. Сама природа сюжету вимагає присутності героя-негідника. У міру розвитку готичного жанру негідник витісняє героїню із центру уваги читача. Готична проза і темний романтизм інкорпорують між собою, мають багато спільного: -Піднесення страху і терору, їх меланхолійних, потойбічних, темних аспектів.-Драматичний сюжет, діючими персонажами часто виступають потойбічні істоти.-Тема містерії і скептичного погляду на людину.-Тема відлюдництва, душевного страждання, непевність щодо того, чи людська природа приводить до спасіння людини, чи до її загибелі.

24. Збірка «Twice-Told Tales» (Двічі розказані історії) Натаніеля Готорна. Інтертекстуальність назви та її символізм в романтичному контексті.

Перша збірка оповідань Готорна з'явилася друком, коли йому виповнилося 33 роки. Називалася збірка "Двічі розказані історії" (1837). Не всі твори, які до неї увійшли, мали чітку жанрову ознаку, тобто не всі були оповіданнями, деякі скоріше нагадували нариси або есе. Це пояснювалося, зокрема, і жанровою невизначеністю оповідання в тогочасній американській літературі. У 1842 р, вийшла нова збірка під тією ж назвою, значно більша за обсягом. Відтак з'явився третій томик оповідань "Моховиння старої садиби" (1846) і "Снігуронька та інші двічі розказані оповідання" (1851).

Сама назва «Двічі розказані історії» взята з твору Шекспіра «Життя та смерть короля Джона»: «Життя таке ж стомлююче, як і двічі розказані історії, які дратують вухо дрімаючого».

У оповіданнях збірки яскраво прослідковується інтерес автора до історичної теми. Дивовижна при цьому об’єктивність Готорна у підході до вітчизняної історії. Він з любов’ю відтворює моменти, які свідчать про мужність і волю американців («Сивий заступник», «Ендікотт і червоний хрест»), але зовсім не прикрашає крайню нетерпимість, обмеженість мислення і жорстокість пуритан («Покірний хлопчик»). Широко представлена в новелістиці традиційна пуританська тема гріха, але вона отримує далеко не традиційне трактування: гріхом Готорн називає забуття людяності, егоїзм, підкорення абстрактній ідеї.

Проза Готорна постійно коливається між символом і дійсністю, поезією і правдою, фантастикою і рутиною. Своїм першим збірки новел він знайшов на диво точну назву – «Двічі розказані історії ». Тобто будь-який сюжет ніби подвоюється, здійснюючи і тут, в поцейбічний світі, і десь у нерозрізнене, а то й зовсім не існуючої дали.

Звичайно, така стилістика – не новина в американській літературі, можливості її виявив вже Ірвінг, що зробив, до речі, неабиякий вплив на молодого Готорна. Але останній зробив новий крок, і крок принциповий: його фантастичні історії не просто реальні, а реальні не просто фантастичні, але ще й розташовані в системі координат, старшому майстру, загалом, чужих. Цей простір полоненого і бентежного духу.