13.Романтична картина світу за німецькими філософами.

В Німеччині особливістю романтизму є наступність традицій,використання надбань просвітництва.

1)Поширена ідея двосвіття. Німецькі романтики не бачать реальність як одну цілісну систему.Крім реального,існують ідеї містичного світу,виходячи з філософії Канта.

2)Філосоіська система Фіхте—заперечення Канта про роздвоєння світу.У літ-рі існування «абсолютного я»Автор стає беззаперечною силою,який може продукувати світи.Втрачається ідея репрезентативності світу.

3)Романтики заперечують реальність,світ простих речей уособлює бюргерський світ.Світ простих речей---неприйнятний.

Шеллінг у «філософії м-ва» намагався поєднати розколотість світу.

Свідомість +природа=щось ціле.Природа—перший етап розвитку свідомості.

14. Розкрийте основні категорії романтичної естетики: історизм, іронія, двосвітня, Дух. Естетика романтизмупідкреслено протипоставлена класицистичній. Романтики вимагають мистецтва природного, вільного в тій мірі, у якій вільна природа й саме життя. Для цього художник повинен опиратися на примхливу фантазію, творчу уяву. У романтичних творах виразність звичайно домінує над зображуваним, експресія й гротеск відносяться до числа найпоширеніших прийомів. Все це не означає, що раціональний початок було зовсім чужим романтикам. Навіть ранні ентузіасти були здатні до тверезої критичної оцінки своїх пристрастей і цілком усвідомлювали, що їхнього уявлення про ідеал, про творчий потенціал особистості, про безмежну волю у всіх важливих для них сферах життя не витримають зіткнення з реальною дійсністю. Це протиріччя вони намагалися пом'якшити за допомогоюромантичної іронії, якої удостоювалася не тільки прозаїчна щоденність, але й самі їхні протагоністи, що прагнуть до свідомо недосяжного ідеалу. Романтична іронія як особливе естетичне явище, вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля. Взагалі термін означає у перекладі з грецької „удавання”. Іронічним з давніх часів називали заперечення або осміяння, що награно вдягається у форму згоди або схвалення. Іронія – це вид комічного, коли смішне (на відміну від гумору)  ховається під маскою серйозного и таїть в собі відчуття переважності або скептицизму Одна з основних ознак романтизму – культ особистості, тобто героя, що не просто усвідомив своя самоцінність, як у сентименталістів, а активного суб'єкта, що визначає й формує навколишню дійсність. Проблема особистості – центральна для романтиків. Світобачення особистості характеризується романтичним двосвіттям – відчуттям глибокого розриву між досконалістю ідеалу, бачення якого принципово суб'єктивне, і низькою прозаїчною дійсністю, що нівелює індивідуальність, що зводить поняття про щастя до обивательського комфорту Так на сторінках романтичних творів з”явилися два світи: світ філістерів, самовдоволених обивателів, відмінних лицемірною, святенницькою поведінкою, та світ романтиків, які існують за законами іншого, духовного світу. Буржуазність, або філістерство, - явище дуже агресивне, що претендує на всеохопність, тому романтики різними способами намагаються йому протидіяти. Іноді це проявляється у формі прямого бунту, суспільної боротьби (як, скажімо, у Байрона). Але частіше романтичний заколот проти щоденності означає просто її ігнорування, відхід від її в древні часи (Середньовіччя), що розуміють як золотий вік, або в екзотичні країни Сходу чи Півдня, населення яких ще не отруєно духом буржуазності, або в містичну релігійність, або у всепоглинаючу любов. Найбільш універсальним засобом порятунку від протиріч буття, втіленням ідеалу стає мистецтво, що займає одне з найважливіших місць у романтичній ідеології. Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двосвіття, але ставлення до свого призначення в різні часи було різним. Романтики виступили проти філософії XVIII ст. і літератури, що була пов'язана з нею. Вони прагнули відновити і очистити християнську релігію заради естетичної насолоди; вільно розкривати перед іншими своє серце, черпати з нього глибокі і щирі почуття; віддаватись вільному плину фантазії, не турбуючись про правила та естетичні закони; дивитись на світ і красу власними очима; вивчати історію і пройматись специфічною красою окремих епох і цивілізацій. Представники нового напрямку в мистецтві шукали можливості уникнути зустрічі з реальним життям і його суворими законами; вони відривались від дійсності, фантазували за допомогою народних легенд, казок, епосів. Змальовуючи минулі часи, шукали в них лише добрі сторони, оспівуючи героїв, які протистояли злу, захоплювалися виявами "духу", найвищими проявами якого, за Гегелем, є "мистецтво, релігія, філософія". Художній історизм тісно пов'язаний із детермінізмом, який акцентував на сукупності типових характерів та обставин, охоплюючи, крім соціальних, психологічні, природні чинники, аж до «міфічних»

15. Особливості композиційної структури тексту Новаліса "Гімни до ночі". Символічне значення композиційної структури. Если рассматривать композицию всех гимнов, то четвертый можно считать центром всего произведения, а стихи в его конце – центром в центре. Если первая его часть посвящена переживаниям, связанными со смертью Софии, то вторая посвящена уже образу Христа, который становится лейтмотивом двух следующих гимнов. Желая подчеркнуть важность этого перехода, Новалис оставил последние 28 строк в стихотворной форме, весь остальной текст написан лирической прозой. Этот «перелом» в окончательном варианте обозначен и синтаксически при помощи тире, которого не было в рукописи: фраза «На этой вершине// Сиянью конец - // Дарован тенью// Прохладный венец», она делит стихотворение на две части; второе тире, не переданное в русском переводе, подводит смысловой итог всего гимна: «И вместо крови// Эфир во мне. [ - ]// Жизнь и надежда// При солнечном дне,// Смерть моя ночью// В священном огне». Последние четыре строки говорят о духовном перерождении героя: познав спасение во Христе, он продолжает жить, однако понимает, что есть и иная, вечная жизнь, частью которой он уже является.

16. На яких образах тримається та в чому полягає антитеза Світла та Ночі в тексті Новаліса? Проінтерпретуйте ці образи в контексті романтичних орієнтацій. «Гімни до ночі» Новаліса – вершина раннього нім.романтизму. Весь твір – це гімн нездоланному коханню, він наповнений потужними образами і спогадами про Софію, кохану автора. Основні образи – це бінарна опозиція Світла і Ночі. Світло – день, сонце, буденність. Ніч – темрява, місяць, оніричні стани, сон, кохання. Спочатку світло прекрасне і радісне, адже всюди вдень панує гармонія і світовий порядок, світло – це і є велич, світло – це сам світ, найвище його втілення. Ніч – незрозуміла, таємнича, але священна, значима. Згодом саме Ніч стає життєво необхідною ліричному герою, його кохана – це його нічне сонце. Герой перестає боятися невідомого, бо розуміє плинність земних речей. Саме в темряві загострюються відчуття, очі – це символ раціонального. Оніричні стани. сон і смерть тут – лише кордон, через який проходить людина, нове народження і поєднання з коханою у вічній шлюбній ночі. Смерть і Ніч близькі за символічним наповненням: і те, і інше – це звільнення, можливість побачити коханих. «день» у нього символізує істинну сутність життя, тобто смерть, а образ ночі -- сутність дня, де поєднуються кохання і смерть. Для романтизму в цілому характерний показ бінарних опозицій – добра/зла, життя/смерті, реальне/містичне, чуттєве/раціональне, чуттєве, несвідоме завжди отримує верх, як і у творі Новаліса.

17. Цикл «Гімнів до ночі» - одне з найвідоміших творінь Новаліса, вершина його творчого генію, втілення філософії романтика. Цикл було створено після трагічної загибелі нареченої письменника Софії Кюн. В основі «Гімнів до ночі», що побачили світ після загибелі Софії, думка про те, що смерть коханої перевернуло життя поета, назавжди наклала відбиток на його творчість. Але відбиток специфічний, адже іноді здається, що поет мало не вдячний смерті, що вона забрала Софію в інший світ, перетворивши її таким чином на об’єкт величного переживання, не замутненого ніяким земним помислом, це дає поштовх для розвитку поета, нових поглядів і цілковитого переосмислення життя і смерті, появі нового трактування ночі. Її смерть, за словами самого Новаліса «ein schicklicher Schritt», тобто, «дуже потрібний і жаданий крок». Весь твір – це гімн нездоланному коханню, він наповнений потужними образами і спогадами про Софію: її обличчя прекрасне, «у її очах відпочиває вічність», «у її обіймах я відчув нове життя»¹, тінь дівчини немов постійно стоїть за спиною автора і направляє його руку.

. Щодо Ночі, то Вона – «незрозуміла, таємнича»², через неї «далеко у стороні лежить світ – похований глибоко у могилі»³. І тільки печаль, що «грає на струнах вітру»⁴, належить Ночі. Ніч вже священна, але вона незрозуміла, Вона – це кінець, остаточна точка, як кінцем є смерть. Герой відчуває підсвідомо значення Ночі, її потужну силу, але боїться зникнення світла, як боїться втратити надію: «Невже воно [світло] більше не прийде до невинних дітей, що вірять і плекають надію?»⁵. Здається, що Новаліс не до кінця змирився із втратою Софії, хоча й розуміє, на скільки це «ein schicklicher Schritt». Та чари Ночі занадто потужні, і герой починає їм поступатися: на струнах вітру грає печаль, та щось вже «повно проникає у серце і поглинає тугу за м’яким світлом»⁶. Ніч вже не суцільна одноколірна темрява, ліричний герой починає розрізняти відтінки і символи: «солодкий бальзам тече із твоїх рук, у яких ти тримаєш маки»⁷, Ніч має крила, а це – атрибути божества. День поступово втрачає свою велич, він стає «бідним», солодка розлука з таким днем. Та що так різко змінило думку героя? Ні, навіть не мертва кохана, серед хмар він побачив обличчя матері: «із священним острахом помічаю м’яке, благословенне обличчя матері, що прихилилося до мене, юного»⁸. Саме туга за матір’ю і втраченим назавжди дитинством пробуджує у герої нове розуміння Ночі, відчуття гармонії і «любе нічне сонце»⁹ - свою наречену. Образ сонця був поширений у літературі ще з часів античності, але саме Новаліс знайшов нове сонце – нічне як образ жіночої ніжності і краси. Згодом романтик звертається і до традиційного образу дитинства, як до ознаки божественного, вищого розуму: «навколо нього об’єдналося вічне дитинство душ» - про Христа. Але ця дитячість подає «утішний знак, [що] постав із темноти»¹⁰, тобто теж діє через і за допомогою Ночі. У цьому образі ми відчуваємо постійну тугу за далеким, ідеальним, божественним, дитячим, а отже – досконалим.

Ночі, не злякає кохання, коли сон стане вічним у нескінченній мрії»¹¹. Герой перестає боятися невідомого, бо розуміє плинність земних речей: «Все земне, що його жене вихор, спливає, лише те, що освятило своїм доторком кохання, розчиняється, тече по сокровенних жилах у потойбічне царство, де пахощами долучається до коханих, що вже спочили»¹². А кохання зруйнувати неможливо – смерть тільки посилює зв’язок між ліричним героєм і його загиблою нареченою. Через Ніч і смерть людина повертається до древньої гармонії, яку давно втратила. Цей важливий висновок був наступною сходинкою в еволюції співця.

Бессмертя- без смерті нема щастя, тільки вона рятівниця: «На смерть лише всі сподівання, І смерть врятує усіх нас»¹³. Закінчуються «Гімни до Ночі» мотивом вічного шлюбу перед Богом. Вважає що бессмертя може бути лише після смерті.