В. Е. Теліпко, О. Г. Дутова

ТРУДОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ

За загальною редакцією В. Е. Теліпко

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Київ “Центр учбової літератури”

2009

УДК 349.2(477)(075.8) ББК 67.405(4Укр)я73

Т 31

Теліпко В. Е., Дутова О. Г.

Т31 Трудове право України: Навч. посіб.\ За заг. ред. Теліпко В. Е.: – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 456 с.

ISBN 978-966-364-910-8

У навчальному посібнику на основі чинного трудового законодавства та практики його застосування розкриваються основні інститути сучасного трудового права України.

Розглядаються найважливіші наукознавчі проблеми теорії трудового права. Детально вивчено предмет, метод, функції, принципи і система трудового права, місце трудового права в системі права України. Ґрунтовно висвітлено поняття і структуру трудових правовідносин і правосуб’єктність їх учасників. Значну увагу приділено трудовому договору та колективним договорам і угодам. Окрема увага приділяється питанням встановлення і налагодження соціального партнерства в Україні.

Пропонований посібник розраховано на студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних закладів та усіх хто цікавиться проблемами правового регулювання сфери праці в Україні.

УДК 349.2(477)(075.8) ББК 67.405(4Укр)я73

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ:

про право на працю та право держави втручатися у сферу праці

…Кращий спосіб працювати – це приймати найважливіші рішення в останній момент.

Вивчення права, що базується виключно на позитивному законодавстві і на розв’язанні труднощів, що трапляються під час тлумачення або застосування закону, труднощів, що залежать головним чином від двозначності його редакції, є неповним і не може задовольнити вимогливого практика. Без сумніву, знання позитивного права є суттєво необхідним для юриста. Навіть більше, воно є цілком достатнім для тих, хто вивчає право виключно з прикладною метою, хто вбачає у юриспруденції лише діалектику, що базується на умовних тезисах, і звертається до теорії лише задля того, аби дістати від неї готові аргументи для захисту своїх претензій у суді. Це вивчення позитивного права може уявляти собою останнє слово юридичної науки також і для тих, хто, наслідуючи прикладу відомого англійського юриста Джеремі Бентама, розглядають право як винахід суто людської природи, як витвір довільної форми, що став результатом волевиявлення однієї чи кількох осіб, що їх ми називаємо законодавцями.

Однак якщо ми абстрагуємося від настільки всепроникної сьогодні ідеї, начебто від волі законодавця, іншими словами, від волі однієї людини чи кількох людей, залежить визначення справедливого і несправедливого, і натомість припустимо, що поняття про правду і справедливість вище позитивного закону, що це поняття має своїм джерелом закони вічні і непорушні, які не залежать від законів писаних, так само як геометричні аксіоми не залежать від ліній, які слугують їх беззаперечним доказом, то ми мимоволі дійдемо висновку, що знання права не зводиться лише до знання букви позитивного закону, але підноситься до розуміння та усвідомлення духу закону, до розуміння принципів, які тією чи іншою мірою відображаються у нормах.

Тому перш ніж стати до вивчення законодавства, що визначає порядок юридичних відносин у відомих часі та просторі, видається вкрай необхідним визначити, які права та обов’язки випливають на підставі правил цього закону, загального для всіх часів і просторів,

3

Трудове право України

що притаманні людській природі, а відтак відомі під ім’ям природного закону і природного права. Позаяк в кожному законі неодмінно знаходить своє відображення дещо більше за практичну волю законодавця, видається цілком природним, що яким би досконалим не було позитивне право, воно неодмінно має включати в себе загальнолюдські, загальносоціальні цінності й принципи.

Теорія трудового, або як його раніше називали, теорія промислового або робітничого права, виходить з простої очевидної істини

– людина, маючи право на життя та гідний рівень свого існування, має також і право на працю. І справді, життя людини складається з діяльності, що знаходить свій вияв у зовнішній природі. Вона підкоряє собі природу, змінює її, одержує від того усілякі вигоди для задоволення найрізноманітніших своїх потреб. Ця діяльність і називається працею в найширшому сенсі цього слова.

Без праці неможливо уявити собі людство. Для того, наприклад, аби земля дала жнива, залізна руда перетворилася на залізо, залізо на приладдя чи машину, а машина виробила індивідуалізоване благо, призначене для нашого споживання, потрібна праця. Якщо взяти за аксіому те, що праця є сутністю людини, звідси випливатиме, що праця являє собою право по відношенню до інших і обов’язок по відношенню до самого себе. І здійснюючи цей обов’язок, людина перетворює своє право на працю у власність. І власність ця є найкраща і найдорожча з-поміж усіх родів власності. З цієї істини безпосередньо випливає такий висновок: якщо праця становить для людини і право, і обов’язок, то вона має бути вільною, оскільки свобода і право є поняття однорідні та навіть тотожні.

В чому ж полягає суть цього права, де його межі? І чи може воно бути підпорядковано будь-яким правилам? Якщо уявити людину поза суспільством, то право на працю уявляється для неї безмежним. Однак в умовах сучасної цивілізації таке припущення видається безглуздим, позаяк якщо людину поза суспільством ще можна собі уявити, то уявити людину, яка працює поза цим суспільством, навряд чи можливо, адже результативність і продуктивність праці в широкому сенсі якраз і полягає в асоціації сил, у розподілі обов’язків, і без цих умов немислимим видається існування самого суспільства.

Свобода праці, по суті, є правом соціальним, оскільки праця, маючи місце у громадянському суспільстві, тягне за собою для кожного громадянина цього суспільства цілу низку взаємних прав і обов’язків,

4

Замість вступу

що виникають із трудових відносин. Ці права та обов’язки мають соціальний характер, оскільки людина за їх виконання і здійснення несе відповідальність не лише перед собою, а так само і перед іншими людьми. А вже з цього безпосередньо випливає право держави втручатися у відносини праці. Позаяк держава – це влада, що має своєю метою забезпечення кожному користування його правами та примус кожного до виконання своїх обов’язків щодо інших людей та їх колективів, то видається логічним твердження, що праця слугує для людини щедрим джерелом його прав і обов’язків по відношенню до інших людей, відтак, держава має право втручатися у сферу праці, по-перше, аби санкціонувати своїм авторитетом і силою ці права та обов’язки, і по-друге, зробити їх дійсними і такими, що існують насправді.

В принципі ніхто й не оспорює це право держави. Але існують суттєві розходження щодо простору для такого права, меж, в площині яких має відбуватися діяльність держави, аби свободу праці не було порушено.

Історії розвитку трудового права знайома не одна модель, яка встановлювала ці межі. Так, наприклад, соціалістична система надавала державі практично необмежені права і переваги. Її призначення полягало не лише в тому, аби зміцнити та утвердити панування порядку і справедливості у соціальних стосунках, але й в управлінні та координації дій кожної особи і кожного індивіда, для узгодження їх із загальними покликами цілого суспільства. Відповідно, державі надається право широкого втручання до сфери праці, яка розглядається вже не як індивідуальний акт однієї людини, а як дія соціальна, адже, за цією системою, суспільство не є зібранням працівників, воно саме є працюючим організмом; окремі ж особистості є нічим не більшим як допоміжними органами для відтворення загальної сили. Оскільки держава, розпоряджаючись працею, бачить в окремих особистостях не більш як засоби виробництва, вона перебирає на себе і обов’язок донести кожному робітникові таку суму виробництва, яка необхідна для його існування, фізичного і духовного. Це результат викривленого і абсолютно хибного уявлення про людину та її місце у суспільстві. До того ж про які межі діяльності держави може йтися, якщо така система спрямована на ліквідацію будь-яких меж у відносинах з людиною, з тим, аби поглинути окрему особистість цілим суспільством.

Соціалістичній системі протистоїть система капіталістична, яка навпаки вважає, що держава, втручаючись у сферу праці, просто не може не порушити особистої свободи і не зловжити своєю владою. Її

5

Трудове право України

творці вважали, що у праці, як і в інших сферах людської життєдіяльності, роль держави дуже схожа на роль поліцейського чиновника, до обов’язків якого належить запобігати порушенням з боку порушників, не даючи переваг інтересам вищим, на шкоду інтересам особистим.

Соціалізм, що знищував права окремої людини, і капіталізм, що відкидав права держави, в ХХ ст. стали основою для розвитку всіх сучасних, змішаних за своєю природою, систем. В той час, коли соціалісти у висловах, сповнених безсильного відчаю, істерично описують анархічний стан праці в сучасних суспільствах і ті жахливі наслідки, які він тягне за собою; вказують на конкуренцію великих капіталів

іпотужних інтернаціональних ринків, що нищить усіх, хто менше розміром, фінансові кризи, що виникають від невпорядкованого і неконтрольованого ніким виробництва; індустріалісти з ентузіазмом розповідають, що якщо у новітніх суспільствах праця тягне за собою лиха і бідність, то в цьому аж ніяк не можна звинувачувати свободу; швидше треба скаржитися на брак свободи, аніж на її надлишок: держава ще надто діяльно втручається в сферу праці. «Схильність до регламентації всього сутнісного аж надто оволоділа державними чиновниками і законодавцями, тож якщо хочете позбавитися всіх цих негараздів, необхідно негайно ліквідувати останні перешкоди і надати трудовій сфері цілковиту і необмежену нічим свободу».

Як істота вільна і відповідальна, людина вправі самостійно спрямовувати своє призначення. Як істотна розумна, вона в змозі відрізняти діяння справедливі від несправедливих і робити те, що справедливо, і утримуватися від того, що несправедливо. Звідси випливає, що людина для оцінки своїх дій володіє засобом більш шляхетним

інадійним, аніж особистий інтерес; вона володіє поняттям справедливості, вона усвідомлює своє призначення. З цих абстрактних даних не складно вивести цілком конкретне уявлення про державу та її роль у суспільній організації праці. Якщо призначення людини полягає у вільному розвиткові своєї особистості і своїх індивідуальних здібностей, то держава тоді повинна мати своєю ціллю організувати суспільне життя таким чином, аби жоден з його членів не зустрічав ніяких штучних перешкод при виконанні свого призначення.

Таким чином, обов’язки держави безпосередньо випливають із завдань, поставлених перед нею. З цієї точки зору свободу належить визнати вищим принципом, оскільки кожен громадянин вправі розвивати себе чи не розвивати, тренувати ту чи іншу свою здатність чи здібність або не робити цього, спрямовувати свою діяльність в будь-

6

Замість вступу

який бік на власний розсуд. За всі свої дії і вчинки він відповідає лише перед собою та перед іншими людьми. Держава не може примушувати людину до досягнення останньою мети свого призначення, натомість вона повинна допомагати їй в усьому, в чому їй буде потрібна допомога. Тому призначення держави полягає лише в усуненні перешкод, які людина може зустріти при розвиткові своїх сил фізичних, розумових і духовних, і саме таких перешкод, які вона не в змозі подолати або усунути власними силами в силу виключно об’єктивних обставин.

Ці перепони або перешкоди належать до двох різних категорій. По-перше, іноді трапляється, що інші люди заважають людині користуватися правом розвитку здібностей своєї двоякої природи. Очевидно, в цьому випадку держава може і повинна втрутитися для того, аби примусити одних членів суспільства поважати права інших і керуватися у своєї взаєминах із ними вимогами справедливості і формального закону. Для виконання цього завдання держава має чітко визначити і встановити права та обов’язки громадян, сукупність яких, власне, і складає юридичну особистість суб’єкта; вона має сформулювати правила поведінки у конкретних відносинах, іншими словами те, що римські юристи називали jus dicere. А тоді, коли такі правила вже сформульовані, взаємні права та обов’язки визначені, держава має забезпечити і гарантувати їх збереження, а для цього встановлюються міри і форми відповідальності кожного за порушення встановленого законом режиму і порядку регламен-

тованих законом відносин.

По-друге, шкода, що може виникнути внаслідок порушення права, може бути такою незначною, що держава негласно уповноважує себе цим не займатися. Витрати, які б її втручання могло покласти на суспільство, і ризики, що могли виникнути для індивідуальної свободи, були б непропорційні тим збиткам, які необхідно відшкодувати. З цього приводу відомий німецький вчений Роберт Моль влучно зазначив, що держава неправі своєю адміністративною діяльністю втручатися до тих пір, поки не стане очевидним, що матеріальні перешкоди, які трапляються особі, такі значущі, що вона не здатна самостійно їх подолати, за допомогою лише своїх власних індивідуальних зусиль, а також сил, коштів і ресурсів, якими вона володіє, до яких має доступ чи можливість розпоряджатися. Мало того, необхідно, аби ці перешкоди заважали раціональному розвиткові людських сил, що відповідає призначенню людини. Окрім того, потрібно, аби необхідність знищення цих перешкод була ви-

7

Трудове право України

кликана вимогами загальної користі. З цього приводу той таки Р. Моль відзначає, що будь-яка ініціатива чи будь-яке підприємство, створене навколо цієї ініціативи, може заважати раціональному розвиткові людської особистості лише з двох різних причин, або тому, що сума коштів і ресурсів, які необхідно вкласти у справу, не пропорційна цілі, що ставиться, або тому, що досягнення цієї цілі є неможливим в принципі.

Все вищезазначене дає підстави ствердно говорити про те, що повинна робити держава, втручаючись у сферу людської праці. Поперше, держава має встановити і гарантувати справедливість у відносинах, що виникають у сфері праці. Далі вона має забезпечити кожному громадянину вільне використання права на працю і вільне розпорядження її результатами. Кожному належить право користуватися працею на власний розсуд і використовувати для цієї праці та досягнення її результатів ресурси і способи, які на його думку є найкращими. Один відомий європейський філософ казав, що свобода особиста, свобода праці і свобода власності являють собою в дійсності три різні форми одного й того ж права. Адже будь-яке обмеження власності вже створює перешкоду праці, посягання на свободу, і навпаки, усяке посягання на свободу чи працю торкається меж власності в її сутності і розвитку.

Таким чином, призначення держави в справі організації праці полягає у наданні кожному громадянину, по відношенню до праці, повної свободи, сумісної з правами оточуючих, в гарантуванні особі вільного застосування власних здібностей або незастосування, і повного розпорядження результатами своєї праці, потім в усуненні перешкод, які могли б створити їй інші особи при використанні нею своїх законних прав і при здійсненні ними своїх законних інтересів. Для досягнення цих цілей держава має у своєму розпорядженні два дієвих засоби. Перший, який і має переважно застосовуватися, полягає у винагородженні, заохоченні до праці. Другий, у покаранні за посягання на право, а також у запобіганні таким посяганням, коли відновлення їх і покарання суттєво неприйнятні чи є просто недостатніми. Саме цим і нічим іншим має обмежуватися участь держави у сучасних трудових відносинах, аби ті були здоровими і розвивалися в правильному напрямі.

-------------------------------------------------

C.F. Waelbroek, Cours de droit industriel, t. I, chap. I-II, Paris, librairie internationale, 1863.

8