95. Державне регулювання зайнятості в умовах ринкової економіки.

Проблема безробіття, як свідчить історичний досвід, у сучасних умовах не може бути вирішеною тільки за рахунок стихійної дії ринкових сил. Теорія представників класичної школи (Д.Рікардо, ДжМілль та ін.), відповідно до якої безробіття є наслідком надто високої заробітної плати, яка веде до надлишкової пропозиції праці, що у свою чергу, зменшує ціну робочої сили, сьогодні явно застаріла. Без втручання держави регулювання безробіття і реальне його зменшення неможливі. При цьому держава повинна підходити у своєму втручанні в економіку на цьому напрямі комплексно, адже безробіття (принаймні природне) є моментом відтворення робочої сили. Отже, розробка і реалізація заходів зі зменшення або ліквідації безробіття повинна включати й усю сукупність дій держави щодо забезпечення всього процесу розширеного відтворення робочої сили. Державне регулювання зайнятості базується на різних теоретичних підходах. Так, деякі країни, наприклад, СІНА стоять на позиції мінімального й за характером пасивного втручання держави в регулювання ринку праці. Регулювання ринку праці у своїй основній частині перекладено на ринок і на його механізм взаємодії попиту та пропозиції робочої сили. При цьому американській моделі державної політики щодо зайнятості притаманний орієнтир на створення нових робочих місць, які не потребують високої кваліфікації, але ці місця створюються за рахунок держави в дуже обмеженій кількості. У таких країнах, як Швеція, Японія, Південна Корея і деяких інших, виходять з концепції необхідності активного втручання держави в регулювання ринку праці. Реальне втілення цього напрямку знайшло свій найбільш чіткий прояв у Швеції. Це так звана скандинавська модель. Вона базується на тому, щоб охопити максимальну кількість трудящих шляхом утворення значної кількості робочих місць з середньою кваліфікацією робітників. Перевага такого підходу полягає в забезпеченні досить масової зайнятості і відносно нескладний спосіб створення робочих місць (за рахунок держави і таких, що не потребують від працівників високого рівня кваліфікації). Недолік полягає в тому, що ця політика веде до формування відносно невеликих доходів трудящих, що певною мірою гальмує розширене відтворення робочої сили і веде до масових звільнень, якщо в державі виникає проблема з коштами (дефіцит бюджету). Існує також європейська модель. Вона побудована на тому, щоб уводити нові робочі місця, які вимагають високої кваліфікації робітників. Позитивними наслідками тут є: зростання доходів зайнятої частини населення, зростання продуктивності праці. Як негативний наслідок відбувається відносне скорочення зайнятості за рахунок найменш кваліфікованої робочої сили. Цей недолік певною мірою пом'якшується тим, що високі доходи зайнятих дозволяють сформувати потужну систему допомоги з безробіття. Наші вітчизняні економісти здебільшого схиляються до того, що активна участь держави в процесах, що відбуваються на ринку праці, є необхідною в умовах нашої перехідної економіки. Державне регулювання ринку праці є завжди специфічним і залежить від тих умов і факторів, які притаманні конкретній країні. Тож розглянемо державне регулювання ринку праці на прикладі України. Правову основу державного регулювання ринку праці визначає Закон України "Про зайнятість населення" (1991 р.) та інші правові акти. Згідно з цим законом суб'єктом державного регулювання зайнятості є Міністерство праці і соціальної політики. У його безпосередні функції входить розробка нормативних актів, які стосуються трудового законодавства і вирішення тих питань, що пов'язані з проблемою зайнятості. Безпосередню організацію із здійснення розроблених названим міністерством програм зайнятості забезпечує Державна служба зайнятості. Вона складається з національного центру і мережі обласних та міських центрів зайнятості. Основні функціональні обов'язки Державної служби зайнятості можна звести до такого: o працевлаштування не зайнятих громадян на основі аналізу ринку праці і збору інформації про вакантні робочі місця, про професійну, вікову й інші характеристики тих, хто шукає роботу; o підготовка і перепідготовка за державний кошт тих працівників, які звільнені зі своїх робочих місць, але потребують роботи й активно її шукають; o організація методичної, правової й іншої допомоги тим безробітним громадянам, які мають намір розпочати підприємницьку діяльність; o здійснення в межах визначеної законом компетенції соціального захисту безробітних, які зареєстровані в установах Державної служби зайнятості.

Державне регулювання зайнятості включає різноманітні заходи, спрямовані на забезпечення повної зайнятості й підвищення ефективності функціонування ринку праці на основі науково розробленої державної політики зайнятості. Уряд спрямовує свої зусилля на створення додаткових робочих місць, організацію громадських робіт, на допомогу тим громадянам, які прагнуть до самозайнятості. На державі лежить і відповідальність за професійну орієнтацію, підготовку й перепідготовку кадрів. Важливу роль відіграє держава і в підвищенні мобільності робочої сили. Це досягається не тільки за рахунок чітко організованої системи підготовки й перепідготовки кадрів, а й за рахунок формування ринку житла, створення необхідних умов для облаштування тієї робочої сили, яка переміщується з інших регіонів. Проблема державного регулювання зайнятості тісно пов'язана з процесами відтворення робочої сили, що супроводжуються надзвичайно широкою і різноманітною за формою системою виробничих відносин. Вони виникають на всіх фазах виробництва й споживання цього специфічного товару. На фазі формування ("виробництва") робочої сили виникають відносини, пов'язані з дошкільним вихованням дітей, отриманням загальної і професійної освіти. Особливістю цієї фази є те, що більше за 80 % усіх витрат на це бере на себе держава. Лише частково набуття загальних професійних знань здійснюється за рахунок самого виробника. Та частина формування робочої сили, яка відбувається вже в процесі самого виробництва, частіше за все оплачується підприємцем. Державне регулювання процесу відтворення робочої сили на цій фазі полягає в забезпеченні правової бази, яка, конкретизуючи права й свободи людини, зафіксовані в Конституції України, регламентує форми й способи підготовки робочої сили. Це не тільки контроль за забезпеченням рівного і вільного доступу до послуг сфери освіти, науки й культури, але й стандартизація основних параметрів підготовки робочої сили на тих чи інших щаблях її формування. При цьому стандарти підготовки, наприклад, на етапі отримання індивідом вищої освіти, усе більшою мірою адаптуються до загальноприйнятих (частіше до загальноєвропейських) стандартів. Прикладом може бути остаточне запровадження в 2010 р. в Україні Болонської системи. Такий підхід посилює позиції носія робочої сили на ринку праці і розширює межі мобільності робочої сили. Вона вже на фазі формування може без великих зусиль вибирати, скажімо, вищий навчальний заклад не тільки в рамках національної системи освіти, а й за її межами, наприклад, в одній з країн Західної Європи. При цьому доступним стає не тільки навчання за контрактною основою, а й за державні кошти іншої країни. Універсалізація програм навчання, посилення практичної значущості мовної підготовки тощо - усе це сприяє зростанню й територіальній мобільності робочої сили.