83. Поняття текст, дискурс, інтертекст в сучасному літературознавстві.

Текст (лат. textum — тканина, зв'язок, побудова) — відтворені на письмі або друком авторська праця, висловлювання, документи тощо; основна частина друкарського набору — без малюнків, приміток і т.п.; слова до музичного твору (пісні, опери); у поліграфії — шрифт, кегль якого дорівнює 20 пунктам (7,52 мм). Найістотнішими текстовими ознаками є (А.П.Загнітко): 1) цілісність; 2) зв'язність; 3) структурна організованість; 4) завершеність. Текстологія (від лат. textum — тканина, зв'язок і грец. уоі, — слово) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням художніх текстів, щоб донести їх до читача в первісному, задуманому автором вигляді. Особливо неоціненною є її роль при підготовці наукових видань, зокрема для відновлення пропусків, зроблених цензурою чи письменником з певних ідеологічних мотивів. Важлива робота ведеться сучасними текстологами, щоб подати в первісному вигляді художні твори Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Симоненка, В. Стуса. Інколи текстологи допомагають встановити авторство того або іншого твору чи вирішити питання про канонічну редакцію (якщо їх є кілька). Дискурс (лат. міркування, промова, виступ) — сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип дискурсу, а також простір, в якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює. Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл І напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації. Юлія Крістева вводить термін «інтертекст», що стає основною в аналізі творів постмодернізму. В основі Крістєвої – певна увага до стирання меж тексту, де є поєднання певних фрагментів. «Бахтін, слово, діалог, роман» вона зазначає, що будь-який текст будується як мозаїка цитацій, є абсорбцією і трансформацією іншого тексту. Форми інтертекстуальних зв’язків – переклад, переказ, переспів, адаптація, інсценізація, парафраз, запозичення, наслідування, ремінісцеція, алюзія, травестування, пародіювання, цитування.

84. Асоціативність як ознака художнього мислення.

Асоціативність – загальна властивість людського мислення. Асоціації володіють об’єктивним змістом, оскільки відображають становлення творчої особливості до відкриття світу, детермінується ним. Асоціація – кардинальне явище не тільки у поезії, літературі, а й загалом у нашому психічному житті. З її допомогою встановлюються причинно-наслідкові зв’язки між певними нервово-психічними актами (відчуттями, уявленнями, думками). Це вона створює рух у складній психічній системі; вона, зрештою, її організовує. Однією з визначальних ознак творчого мислення письменника є асоціативність. Деякі письменники, як відомо, схильні до ускладненої метафоричності, що базується на відповідній асоціативності, інші – надають перевагу простим засобам образотворення. Проте для виникнення найпростішої асоціації потрібно “зіставити, уподібнити чи протиставити принаймні два об’єкти на цій основі зобразити не схожий ні на перший, ні на другий, але якимось чином споріднений з ними зримо окреслений образ третього об’єкта”. Зрозуміло, що результати асоціативного мислення найкраще ³ найвиразніше закріпилися у художніх творах, проте письменницькі критичні тексти також постають дуже часто розгорнутими асоціаціями. До простих асоціацій відносять ті, що виникають здебільшого в результаті зіставлення чи уподібнення споріднених між собою предметів явищ. Складні асоціації пов’язують в асоціативний ряд явища далекі, несумісні, а то й протилежні. Щодо принципів утворення асоціацій, то їх, як виділяє, наприклад Г. В’язовський, три – зіставлення, уподібнення та протиставлення. Завдання асоціацій полягає в тому, щоб “важливі й характерні ознаки якості зображуваного набували не тільки наочності, а й виявляли змістовну спрямованість як окремої частини, так всього твору”. Для того щоб виникла асоціативна пара, під час творчого процесу письменник-критик повинен знати й чітко уявляти характерні ознаки аналізованого об’єкта, а також уміти побачити його подібність із певними подіями та явищами, “лише після цього на цій основі виникає можливість пов’язати уявлюване шляхом уподібнення, тобто можливість утворити асоціацію, яка й становить собою серцевину художнього образу. Згущення послаблення потоку асоціацій залежить від того, до якого способу відображення дійсності – ліричного чи епічного – виявляє схильність письменник. Зрозуміло, що при ліричній тенденції асоціації набувають напруженості, стають наче густішими, тоді як епічно-розповідний стиль ніби послаблює їх. Мав рацію Г. В’язовський, коли стверджував, що асоціативність творчого мислення письменника “не однакова за своєю напругою під час роботи над ліричними та епічними творами”. Характерною рисою асоціативних утворень у різножанрових критичних виступах є авторська сфера їх вживання, а психологічна напруженість асоціацій виявляється в логіці їх розвитку взаємодії. Зрозуміло, що чим більше образів зберігає пам’ять, тим багатші й ориґінальніші асоціації, що виникають за робочим столом під час акту творчого мислення поета-критика.