31. На зламі століть: лірика кінця хіх-першої третини хх ст. (жанрова різноманітність, естетичне багатство, творча своєрідність поезії в. Самійленка, м. Вороного, о. Олеся)

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела. Поетична спадщина В. Самійленка містить ліричні й сатиричні вірші, переклади творів з російської та іншої зарубіжної класики. Високі почуття любові до батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка». В ряді віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті («Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія»), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині й людству. Розкриваючи своє кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого» та ін. Роль Т. Шевченка у розвитку української мови поет натхненно розкрив у прекрасній поезії «Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)». Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.). «Вечірня пісня» поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею. Значне місце у творчості митця посідає його філософська лірика, де звучать роздуми про сенс людського буття, про вічність, плин матерії в часі й просторі, про єдність матеріального і духовного начал. З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «У Гайхан-бея» (1897), а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894). Микола Вороний — один з найвизначніших поетів-новаторів, який одним із перших в країні звернувся до складного явища європейського модернізму та французького символізму зокрема. Він творив на зламі двох століть, коли духовна криза усього світового суспільства спонукала шукати нові теми і шляхи втілення вражень від навколишньої дійсності. Проявив ініціативу видати альманах «З-над хмар і долин»( письменство має бути глибоко національним та художньо досконалим). В альманасі М.Вороний прагнув реалізувати ідею колективної збірки творів митців, які головну увагу зосереджують на естетичних та філософських пошуках, уникаючи примітивного наслідування природи та абсолютизованої позитивістами і народниками соціальної заангажованості письменника. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Творчість Олександра Олеся(Кандиба) - автора 11 збірок витонченої лірики - тривалий час була недоступною читачам України. Його ім'я було популярним лише в українській діаспорі. Характер всієї поетичної спадщини митця визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить("З журбою радість обнялася"). Одним із кращих ліричних творів О. Олеся є його вірш "Чари ночі" ("Сміються, плачуть солов'ї..."). У ньому влучно передано піднесений, мажорний настрій ліричного героя, який перебуває під впливом почуття кохання. Тут все складає "хвалу життю". Одухотворена природа перебуває у гармонії до почуттів ліричного героя. Поезія "Айстри" написана у 1905 році. Вона с своєрідним відгуком поета на революційні події. Алегоричний образ айстр, що розцвіли в саду опівночі (ніч - символ суспільного ладу), невіддільний у поезії від мрії про сонце, "вічну весну", "рожевий ранок". У художнє вирішення традиційної для української літератури теми про роль поета і поезії в суспільстві О. Олесь вніс свій вагомий внесок віршами "Рідне слово в рідній школі", "О слово рідне! Орле скутий". Поет глибоко перейнятий долею свого народу. Уміння поета створити настрій, одухотворення (олюднення) природи, використання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порівнянь - забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.

???32. Поети «Молодої Музи» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський), їх філософсько-естетичні шукання.

Михайло Яцків, Петро Карманській, Василь Пачовський, БогданЛепкій, Степан Чарнецькій, Сідір Твердохліб, Остап Луцький. Кажуть, що назва пішла від назви новели М.Яцківа „Доля молоденької музи”. Проголосили своїм гаслом символізм та служіння краси."Молода муза" не була організаціею, яка веде облік своїх членів чи має розроблений статут ч ипрограму. Це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді, що працювала в різних галузях мистецтва. "Молодомузівці" не мали жодного приміщення, де б вони могли збиратися. То й не дивно-гурток становила молодь, вихідці із сіл та провінційних містечок Галичини, вчорашні випусники університету або ті, що його не закінчили, канцеляристи, вчителі гімназій чи "вільні художники". Олімпом "Молодої музи" була кав'ярня "Монополь". Богдана Лепкого називали "професором". Початком цієї групи як мистецької течії можна вважати появу в 1906 р. журналу "Світ", до складу редколегії ввійшли В. Бірчак, П. Карманській, О. Луцький та М. Яцків. Сама ж "Молода муза" була створена роком пізніше - в 1907р (за оновлення літератури). У 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції. І. Франко назвав статтю О. Луцького маніфестом" Молодої музи ":"Коли вже вiдкінемо наразi все царство сучасних сумнiвiв i перехресних клічiв в напрямi нашого пiзнання, а огранічімось лише на обсях людського чуття в сферi письменства i фiлософiї, то вистане назвати лише Нiцше, Iбсена та Метерлiнка, щоб всiм яскраво пригадалося те живе биття сучасного, надмiру, може, вразливого людського серця i щоб пригадались нам всi його притулку там, де могло воно найти своє тепло i спокiй серед бурхливих днiв ". Такi заклики не заперечувамі нi громадянської теми, нi лiтературної традицiї. До того ж притулком для серця оголошувалися не тiльки "метафiзічнi, мiстічнi краї", а й саме життя, все те, де виявляється внутрішня потреба митця, яку не можна замкнути "в нiяк розумовану шухляду ".Молодомузівців об’єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, визволитися від побутового етнографізму і включитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку. Єдине, що об’днувало представників усіх цих груп, було неприйняття побутового реалізму, описовості старої школи епічного письма. Серед цих новаторів у літературі найталановитішим був П.Карманський. Його перша збірка „З теки самовбивці” є певним наслідуванням „Страждання молодого Вертера” Гете. „Моє життя – це життя Гетевого Вертера; Його путь – то моя путь” – каже герой книжки Карманського, а також „Зів’ялого листя” І.Франка з їх прийомом художньої містифікації. Здається, в цього поета в крові був потяг до мандрів. Він, як пізніше засвідчували його побратими, часто розповідав про своє татарське походження, від чого залишився „кар” – чорний, а з Італії приніс він у поезію молодомузівців, замість шуму смерек та хвиль Дністра, аромат кипарисів, хлюпання Тібру. Не вкаладається в молодомузівські рамки і поезія В.Пачовського та Б.Лепкого. Один з основних мотивів лірики Василя Пачовського – „розсипані перли” сліз ліричного героя через нерозділене кохання, його плач за встраченою мило (Марусею, Дзюнею, Стефкою, Вандою, Ганнусею), що поступова зливається в збірний обораз жіночого ідеалу. Фольклорною символікою сповнені й драматичні поеми В.Пачовського – „Сон української ночі”, „Сонце руїни”, „Золоті ворота” в основі яких лежить ідея національного відродження. Головним персонажем драми „Золоті ворота” є міфологічний образ Марка Проклятого, український варіант вічного мандрівника, якого за гріхи не приймає ні рай, ні пекло, і він змушений спокутувати скоєні злочини (вбив матір і сестру), чинячи добро. Образом Марка поет наче „пронизує” всю історію України – від Золотих воріт Києва, які князь Михайлик відніс на списі до Цареграда – і в пролом увійшли татари. Втрата Золотих воріт символізує втрату народом державності, яка має повернутися разом з ним. Поезію Б.Лепкого молодмузівського періоду пронизує меланхолійна туга осені (вірш „Журавлі”). Б.Лепкий – співець села, на яке він дивиться не „крізь якесь рожеве скло”, але й не кличе рвати пута. У нерозривному зв’язку з землею він вбачає здорове ядро народу, запоруку його безсмертя. Це була пам’ять колективної психології селян, посилена іделогією національної державності в христиансько-релігійному дусі. Молодомузівці вписали свою сторінку в історію нашої літератури. Вони шукали нових шляхів, засвоючи ідеї, мотиви, форми тогочасної європейської літератури, намагаючись вивести й українську культуру, загнану у глухий кут російськими колонізаторами, на світові обрії.