64. Лессінг, Франко про специфіку української літератури.

На думку Лессінга, коло життєвих явищ, які змальовує література, постійно розширюється. Але понад усе письменника цікавить людина, її переживання, радощі і страждання ("Лаокоон").І. Франко писав, що найвища мета літератури "є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада". "Мистецтво, — вважав письменник, — повинно охоплювати все, бути відкриттям власного я і цілого світу, як його бачить і розуміє поет". Художня література, за спостереженням І. Франка, "дає нам уявлення про найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася досліджувати з достатньою докладністю". Предмет зображення визначає специфічні особливості художньої літератури. Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Художня література – вид мистецтва, що використовує як єдиний матеріал слова і конструкції природної мови. Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які використовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або наряду з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку – з іншими типами словесного тексту: філософським, публіцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об’єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора. Порівнюючи літературу з наукою, І. Франко підкреслював, що художня література здатна проникнути у такі явища суспільного життя, "де не все може забратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб'". "Ціль поезії, — писав І. Франко, — є — викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу поета в хвилі, коли творив ті образи. Конденсацією, намаганням впорядкувати й дати своїм роздумам наукове підгрунтя стає трактат «Із секретів поетичної творчості» (1898). Тут І. Франко говорить про поетичну творчість як процес, спиняючись на питаннях ролі свідомості й підсвідомості, натхнення, фантазії, законах асоціювання. Найвиразніше свої тодішні позиції він висловив у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", котру радянське літературознавство трактувало не інакше, як маніфест революційно-демократичної критики. Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Основне питання, яке Лессінг піднімає в “Лаокооні”,- це питання про специфічну природу поезії і живопису, а відповідно, про їхні відмінності і границі чи межі між ними. Разом з тим полеміка Лессінга з його численними опонентами в “Лаокооні” виходить за межі одних лише питань поезії і образотворчого мистецтва. Боротьба Лессінга за такий напрямок розвитку німецької літератури і мистецтва, при якому вони могли б об”єднати красу і правду, високу людяність і життєву повнокровність, ширину охоплення життя і глибину ідейного змісту і, завдяки цьому стати засобом духовного підйому і згуртування передової частини німецького народу, - визначила основний зміст “Лаокоона”. Саме завданнями цієї боротьби зумовлена та постановка питання про специфічну природу поезії як мистецтва і про відмінність її законів від законів образотворчих мистецтв, яка становить теоретичний стрижень цього твору Лессінга.

65. ???

66. Автор як літературознавча категорія.

Проблема автора залишається однією з найгостріших і дискусійних у літературознавстві. У 10-х роках ХХ ст.. російські формалісти розпочали боротьбу з «автором» як нелегітимним центром, перевівши увагу з автора на твір. Справжня розправа з автором сталася в структуралізмі. Ролан Барт пере концентрував погляд з автора на твір, з твору на текст і письмо. Валентин Халізєв пропонує вживати цей термін у 3-х значеннях – автор як реальна особа, яка має власну долю, біографію; образ автора як тип автопортрету, форма само присутності у структурі художнього твору; автор як творець, суб’єкт художньої діяльності. Саме перше значення поняття «автор» стало предметом дослідження ініційованого Сент-Бьовом біографічного методу в літературознавстві, з його вимогою шукати у митцеві людину. Образ автора є основним засобом організації художнього тексту і посередником між ним та його творцем. Автор у літературі — митець, який реалізується у літературному творі, організує його, виражає в ньому емоційно-смислову єдність. Форми вияву авторства в літературі - 1) автор біографічний — особа, яка існує в позахудожньому реальному вимірі, 2) автор-митець — майстер слова; особа, яка займається літературною творчістю,пише художні твори, 3) автор як текстовий суб'єкт — вбудований в твір імпліцитний автор,що виявляється в творі, є носієм авторської свідомості. Проблема автора набуває особливої наукової гостроти, коли йдеться про необхідність встановлення адекватного імені митця, що при вірогідній варіативності часто лишається нез'ясованим, як-от у випадку з явищем давньоукраїнської літератури — «Словом про Ігорів похід». У художній практиці неодноразово траплялися випадки, коли певний твір приписувався іншому автору. Наприклад, вірш «Ще не вмерла Україна», котрий став Гімном України, приписувався Тарасові Шевченкові, хоч був написаний Павлом Чубинським. У таких ситуаціях встановленюю авторства може допомогти текстологія.

67 ??

68. . Предмет літературознавчої герменевтики.

Герменевтика (пояснюю, тлумачу) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. Термін „герменевтика" (з грецької – пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського – тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики. Основоположником герменевтики як науки розуміння (зачинателем вважають Ернесті) є німецький релігійний мислитель Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Після нього герменевтику перестають розглядати як частину теології, граматики, риторики, логіки чи філософії. Герменевтика перетворюється в комплексну методологію інтерпретації, філологічну науку, що активно використовувала (і використовує) здобутки філософії, історії, психології, естетики тощо. Шлейєрмахер виділяє два методи інтерпретації: 1) об'єктивно-історичний і 2) суб'єктивно-дивінаторний (інтуїтивний, пророчий). Загалом, інтерпретація у німецького вченого має психологічний характер і рухається по „герменевтичному колу" (від цілого до частини і навпаки). Потенціал попередньої герменевтики дав у XIX cт. поштовх для розвитку цілого ряду літературознавчих напрямів та шкіл (і, відповідно, методів), серед основних – міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльна (компаративістична), психологічна, філологічна та духовно-історична школа (останні три – на межі із XX ст.). На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці виникає міфологічна школа (романтичного типу), котра спирається на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Ними обстоювалась думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Основоположником біографічного методу та школи, що виникла на основі цього методу, був французький вчений Ш. Сент-Бев (1804–1869). Визначальними моментами у творчості стали біографія та особистість письменника. Основним критичним жанром став імпресіоністичний портрет автора. Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, позитивізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера. Ця школа досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником культурно-історичної школи став французький філософ та літературознавець І. Тен. У 60–80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виникає еволюційний метод (від латинського – розвиток). Цей метод, що нехтував іманентними ознаками літератури, заснував Ф. Брунетьєр, автор книги „Еволюція жанрів в історії літератури" (1890). Брунетьєр безпосередньо застосовував методи природознавства (дарвінізму) при вивченні художніх творів (боротьба літературних жанрів „за існування"), згодом цей вчений трактував розвиток літературних напрямів і стилів з погляду впливів та особистих уподобань митців. Компаративістика (порівняльно-історичний метод) (від латинського – порівнюю) розвивалася впродовж усього XIX cт. (згодом – у XX-му) під впливом філософії позитивізму. Вона передбачає порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Велике значення для розвитку компаративістики мали праці Т. Бенфея (1809–1881) та О. Веселовського (1838–1906). Психологічний напрям у літературознавстві склався в середині XIX ст. передусім у працях , В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі є моделлю душі, психіки творця, сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в реципієнта поліфонію змісту, розмаїття вражень і переживань. Основними представниками психологічної школи в українському літературознавстві стали О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко. Особливо великий вплив на подальший розвиток літературознавства (вітчизняного і світового) мала теорія Олександра Потебні (1835–1891), котру І. Фізер охарактеризував як „психолінгвістичну". Уже в 1862 році в роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення". Слово, отже, виступає не лише засобом спілкування, а й засобом створення думки. Відомим є вчення харківського вченого про структуру слова. Ідеться про те, що слово складається із зовнішньої форми (членороздільного звуку), внутрішньої форми (образ того явища, яке виявляється у звучанні) та значення (змісту). Власне, на внутрішній формі базується художня творчість. Філологічна школа, що почала формуватись з середини XIX ст., базувалася на вченні основоположника естетики А. Баумгартена (1714–1762) про естетику як теорію чуттєвого пізнання художніх явищ. Головна ідея філологічного методу полягала в тому, що основним критерієм оцінки твору мистецтва є краса, а не його суспільна корисність. Наприкінці XIX ст. сформувалась духовно-історична (культурно-філософська) школа. Її теоретичною базою стала „філософія життя" (споріднена з українською „філософією серця") та романтична естетика. Основоположником цієї школи став німецький філософ і водночас капітальний герменевт Вільгельм Дільтей.

69 поетика

70 худ світ твору

71. арістотель

72 . Форма твору як вираження авторської індивідуальності.

Зміст і форма твору – нерозривно зв’язані і взаємозумовлені категорії, що визначають основні сторони літературного твору як результату образного мислення. Зміст — це сукупність елементів і процесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідношення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними. Художній зміст – це відображена у творі з позицій певних світоглядних та суспільно-естетичних ідеалів дійсність, ідейно й естетично освоєна письменником. У змісті поєднуються факти об’єктивної реальності, факти і образи, створені уявою митця, ставлення до них персонажів та автора. Основні елементи змісту – тема, проблематика, тенденція, художня ідея, конфлікт, характери – зумовлюють відповідну їм художню форму твору, тобто внутрішню його структуру як спосіб існування змісту. Форма – спосіб існування змісту. У формі виділяють внутрішні і зовнішні аспекти. Жанр, сюжет, композиція зумовлюючись обсягом художньо типізованого життєвого матеріалу, безпосередньо реалізують зміст і становлять внутрішню фору твору. Зображально-виражальні засоби, втілюють авторський задум, остаточно формують його зміст, доносять його до читача, тому їх умовно вважають зовнішньою формою. Враховуючи вчення українського вченого Олександра Потебні, виділяють ще внутрішню (художні образи) та зовнішню форму (засоби зображення і вираження) літературного твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і в той же час стає змістом стосовно зовнішньої словесної форми. Художня форма сприяє розкриттю змісту твору, вона являє собою складну організацію і містить такі елементи, як композиція, сюжет, зображувально-виражальні засоби, тісно пов’язана з матеріалом, має два рівні — «зовнішній» і «внутрішній»; форма дозволяє зрозуміти мистецький твір, правильно розкрити його зміст. Внутрішня форма художнього твору — це той його рівень, який вбирає в себе сукупність засобів предметного зображення у творі, на відміну від рівня словесного зображення (сукупності словесних прийомів) та структурно-організуючого рівня — композиції, що зв'язує в єдину цілість усі рівні форми твору та їхні окремі компоненти. В художньому творі цей рівень форми постає у вигляді динамічної картини зображуваного життя, даної з усіма її індивідуальними подробицями — образами твору, що, розгортаючись у ньому, певним чином між собою взаємодіють. З огляду на це говорять про двокомпонентну структуру внутрішньої форми твору, до якої включають, з одного боку, систему образів, даних у творі, з іншого — динамічну послідовність їх розгортання у творі, яку називають сюжетом. Зовнішня форма — система матеріальних засобів організації мовної тканини, які дозволяють добитися активізації звукової сторони тексту (у вірші — це рими, асонанси, алітерація; фоника ) і які здійснюють його ритмічну, стилістичну і композиційну впорядкованість (архітектоніка твору, послідовний або інверсійний розвиток дії, принципи сполучення описів, діалогу персонажів, прямої авторської мови і т.д.; композиція ) , що і робить текст носієм нової, надсемантичної, художньої інформації, що знаходиться в підтексті твору.

73. 70. Епос як рід літератури, його жанри і жанрові різновиди.

Рід — це спосіб вираження художнього змісту або сукупність «принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення». Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо. Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною. Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.Епос (грец. — слово, мова, розповідь) — один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми. Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арістотелем, Лессінґом, Шеллінґом, Гегелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об'єктивну картину навколишньої дійсності. В його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. Одним із джерел героїчного народного епосу українців є «Слово о полку Ігоревім» —- пам'ятка літератури доби Київської Русі. Інші жанри героїчного епосу українського народу — думи та історичні пісні — з'явилися орієнтовно в середині XV століття. Сучасний літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів, співвідносних з епічним родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципах їх розподілу: за часом виникнення, особливостями мовної організації (прозаїчної чи віршової) і т. д. Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх — повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка. Кожна літературна епоха позначається на розвитку жанрів. Межі між ними є досить рухливими, кожен літературний твір вносить щось своє в жанрову еволюцію. Епопея, або героїчна чи епічна (на відміну від пізнішої романтичної чи ліро-епічної) поема— значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь («Іліада» та «Одіссея»). Окремі дослідники називали епопеєю «Прапороносці» О. Гончара. Роман— великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. Український роман зароджується в XIX столітті. Романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється». Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри. У сучасному розумінні повість існує з першої половини XIX століття («Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка). Подальша жанрова еволюція повісті пов'язана з творчістю Марка Вовчка («Інститутка»), Т. Шевченка («Художник», «Музикант»). Майстрами цього жанру виявили себе І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря»), Б. Грінченко («Серед темної ночі», «Під тихими вербами»), І. Франко («Захар Беркут»), М. Коцюбинський («Fata morgana»), О. Кобилянська («Земля»). Новела — малий епічний жанр художньої літератури, іноді новелу ототожнюють з оповіданням, оповідання про реальні або правдоподібні події. Майстрами новели в українській літературі виявили себе М. Коцюбинський, В. Стефаник, Л. Мартович, Г. Косинка, Μ. Хвильовий, Ю. Яновський, О. Гончар, П. Загребельний, Григір Тютюнник, Є. Гуцало. Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Майстрами оповідного жанру виявили себе Марко Вовчок, О. Стороженко, І. Нечуй-Левицький, 1. Франко, Б. Грінченко, А. Тесленко, В. Винниченко. Есе́, есе́й (фр. essai — спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. В українській літературі до цього жанру зверталися Ю. Смолич, О. Гончар, I. Муратов, Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч. Нарис — малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник. У класичній українській прозі нариси писали [ Нечуй-Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний («Подо-ріжжя од Полтави до Гадячого»), М. Коцюбинський («На крилах пісні»). Фейлетон— невеликий за обсягом твір художньо-публіцистичного характеру, написаний на злободенну тему, що розкривається в гумористичному плані. В українській літературі до цього жанру зверталися Остап Вишня, С Олійник. Памфлет — художньо-публіцистичний твір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя. В українській літературі відомі памфлети Лесі Українки («Голос однієї російської ув'язненої»), І. Франка («Воскресіння чи по-гребіння»). Міф— невеликий твір розповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної (переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження та систему взаємозв'язків значущих елементів світобудови. До міфологічних образів та мотивів зверталися у своїй творчості Г. Сковорода, І. Котляревський, Леся Українка, І. Франко. Легенда -фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. Притча— короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчаль­ного характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття. В українській літературі притчу як основу фабульного розгортання сюжету або й окремий жанр використовували І. Франко (притчі зі збірки поезії «Мій Ізмарагд»), В. Яворівський («Оглянися з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Б. Олійник (поема «Сім») та ін. Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло. Долучилися до цього жанру й українські письменники, передусім Марко Вовчок («Кар-мелюк», «Невільничка», «Лимерівна», «Ведмідь», «Дев'ять братів та сестриця Галя»), І. Франко («Фарбований Лис», «Лис і Дрозд», «Осел і Лев», «Заєць і їжак», «Вовк війтом»), Панас Мирний («Казка про Правду та Кривду»), М. Коцюбинський («Хо»).

74. Драма як рід літератури Жанри драматичних творів.

Драма (від грец. — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, т. зв. «арістотелівська», або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Ознаками «закритої» драми є:Введення в історію події та персонажів, Однозначна зав'язка, Тісний змістовий зв'язок між сценами, Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами, Лінійна дія, як правило, 5 актів, відсутність зміни місця дії, або незначна зміна, лінійна часова послідовність, коротка тривалість дії, наявність протагоніста та антагоніста. Розвивалась у літературі XIX століття (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Островський, Карпенко-Карий, Франко). Іншим жанровим типом драми є так звана «неарістотелівська», або «відкрита» драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого, так і для сучасної драматичної творчості (М. Куліш, Ю. Яновський). Ознаками відкритої драми є:відсутність введення,відсутність однозначної зав'язки, відсутність зв'язку або неясний зв'язок між сценами, сцени пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць, нелінійна дія, відсутність формально визначених відрізків дії, часта зміна місця дії, перервна часова послідовність. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри: Трагедія-це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. В українській літературі зародження трагедії припадає на XVIII століття, твори М. Костомарова («Переяславська ніч»), І. Карпенка-Карого («Сава Чалий»), М. Старицького («Оборона Буші»). Комедія-це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкри­вається смішне в навколишній дійсності чи людині. І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'я-ненка («Сватання на Гончарівці»). Фарс - малий комічний жанр західноєвропейського середньовічного театру. Водевіль - жанр легкої комедійної п'єси, в якій драматична дія поєднується з музикою, піснею-куплетом, танцями («Москаль-чарівник» Котляревського). Мелодрама - жанр п'єси з гострою інтригою, перебільшеною емоційністю, різким протиставленням добра і зла, морально-дидактичною тенденцією. В українській літературі траплялися п'єси з мелодраматичними рисами у драматургії М. Старицького («Циганка Аза», «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»). Трагікомедія-драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і комедії. Це відрізняє її від драми як жанру, що є проміжним між трагедією та комедією. В основі трагікомедії лежить трагікомічне світосприйняття драматурга (М. Куліша «Народний Малахій»). У минулому побутували Містерія - жанр релігійної драми, інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Міракль - жанр середньовічної віршованої драми, заснованої на житті, діяннях і чудесах святих або Богородиці. Мораліте - жанр повчальної алегоричної, переважно віршованої драми. Інтермедія - жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Драма— це п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій (Винниченко «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).

75. Лірика як рід літератури.

Лірика (від грец. — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм. Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус. Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну). У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини («Заповіт» Т. Шевченка, «Заспів» П. Куліша, «В вигнанні дні течуть, як сльози» О. Олеся, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Старенька жінко, Магда чи Луїза» Л. Костенко). У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства («Похорон друга» П. Тичини, «Ну як це можна пояснити» І. Муратов, «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка, «Як добре те, що смерті не боюсь я» В. Стуса). Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи («Озеро» Я. Щоголева, «Гаї шумлять» П. Тичини, «Важкі вітри не випили роси» А. Малишка). Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особистим життям («Зів'яле листя» І. Франка, «О, панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса). Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної — твори, в яких основний акцент робиться на передаванні емоційних станів. Жанровий поділ лірики - гімн, дифірамб (урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу), псалми (жанр духовної лірики), пеани (хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона), ода (хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб), власне пісні, сонети, станси, канцони (пісня на тему лицарського кохання.), елегії(вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії), послання (звернення до певної реально існуючої особи), сатири, епіталаму (весільна пісня на честь молодого подружжя), панегірик (урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах), мадригал (невеличкий від 2 до 12 рядків вірш на любовну тему, за характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій), епітафію (вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми), думку, романс, ліричний портрет, медитацію (вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми).

76. Літературознавчі дослідження філологічного факультету ОНУ.

Шляхова Нонна Михайлівна, доктор філологічних наук, професор

У 1959 р. закінчила з відзнакою філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка за спеціальністю «українська мова та література». Кандидатську дисертацію «Емоції у творчому процесі письменника і художньому творі» захистила у спеціалізованій вченій раді при філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова  у 1971 р. Докторську дисертацію «Духовний світ особистості у радянській багатонаціональній прозі 60-70-х років» захистила в Інституті світової літератури ім. М.Горького АН СРСР у 1986 р. Автор монографій «Емоції і художня творчість» (1981), «Духовний світ сучасника: Морально-етичні пошуки в сучасній радянській багатонаціональній літературі» (1982), «Хїудожній тип: Соціальна і духовна характерність» (1990), збірника  «Життя порізнені листочки» (2003), навчального посібника «Еволюція форм художнього узагальнення» (2011). Основні наукові інтереси: теорія і психологія художньої творчості, проблеми літературознавчої антропології та герменевтики. Останні 5 років члени кафедри працювали над виконанням планової наукової теми «Проблеми рецепції та інтерпретації художнього тексту». За результатами розробки теми підготовлено до друку колективну монографію «Автор-твір-читач», опублікована монографія М.В.Пащенка «Метафорична природа новели: структура, рецепція, концептуалізація» (2009), збірники наукових статей «Автор і авторство у словесній творчості» (2007) і «Методологічні аспекти літературознавчого синтезу» (2008).

З 1997 р. при кафедрі видається збірник наукових праць «Проблеми сучасного літературознавства» (вийшло 15 випусків)

77. Внесок Вязовського у вивчення психології творчої праці.

В’язовський Григорій Андрійович – літературознавець, теоретик літератури, дослідник психології художньої творчості. Народився 2 лютого 1919 р. у с. Баштанка Миколаївської обл. У періодичній пресі виступав як поет та друкувався як літературний і театральний критик. Був головним редактором альманаху “Літературна Одеса” (1950) та збірника “Горизонт” (1970). Очолював створену ним в ОДУ кафедру теорії і методики викладання літератури (1967). Був проректором університету з навчальної роботи у 60-х роках. Захистив докторську дисертацію в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1967). У кінці 50-х років в Одеському університеті Григорій В’язовський починає читати спецкурс «Специфіка творчого мислення письменника». Підсумки багаторічних досліджень творчої праці письменника знайшли своє відображення у книгах Г.А.В’язовського «Орбіти художнього слова» (1969), «Від життя до художнього твору» (1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури» (1987). Залученням досягнень філософії, психології та фізіології до з’ясування секретів поетичної творчості він продовжив започатковану свого часу Іваном Франком далекосяжну (а тому й сьогодні актуальну) ідею комплексного вивчення природи і специфіки мистецтва. Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Г.А.В’язовський і його колеги творчо розвивали висунуту свого часу Іваном Франком ідею комплексного вивчення природи мистецтва. «Творче мислення письменника» - Три принципи утворення асоціацій: зіставлення, уподібнення та протиставлення. Завдання асоціацій – важливі і характерні якості ознаки і якості зображуваного набували не тільки наочності, а й виявляли змістову спрямованість як окремої частини, так і всього твору. Г. В’язовського («письменник мислить образами»).  Г. В’язовський інтерпретував когнітивний процес  «як органічне злиття образного й дискурсивного,  чуттєвого й раціонального»,  говорив про скерованість образно-асоціативного потоку думки письменника на вибір  «з хаосу вражень та переживань» матеріалу,  відповідного задумові. На цій же ж тезі акцентувала Н. Шляхова,  узагальнивши суть ідей Г. В’язовського про художню творчість:  у його працях наскрізно проходить думка щодо основної тенденції художнього мислення митця – органічної сполуки в ньому емоційного та раціонального,  завдяки чому  «думка стає чуттєво вираженою,  почуття набуває розумової визначеності». «Абстрактне і образно-художнє  (мислення. – Г. В.)  є єдністю протилежностей одного й того ж процесу пізнання», «художній образ утворюється як синтез окремих образів-зліпків,  як їх узагальнення» Шляхова: Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Значним і обнадійливим фактом відродження наукового підходу до питань психології творчості Борис Мейлах назвав автореферат його докторської дисертації («Проблема специфічних закономірностей творчої праці письменника») Як визначний дослідник психології творчості і художнього сприйняття Г. В’язовський увійшов до  «Краткой литературной энциклопедии».

78. Жанр новели у науковій інтерпретації В. Фащенка. студії

До феномену жанру Фащенко підходив із позицій загально естетичних ( жанр - це особлива міра об’єктно-субєктивних відношень, зв’язків між речами світу та між ними і автором), а відтак зосереджував свою увагу на специфіці новелістичного мислення. Жанрові модифікації новели розглядає в чітких параметрах погодженості автора-тексту-читача. Вважаючи природою жанру програму розгортання художньої думки, уточнював і природу метаморфози жанру. За Фащенком, новела – це короткий епічний твір, в якому здійснюється композиційно стисле відкриття цілого світу в «зосереджуючій миті» життя, тобто в невеликому колі зв’язків, які в певному вузлі утворюють один, на відміну від роману чи повісті, епіцентр настрою чи думки, важливої і значної для осягнення протиріч дійсності. Структуру новели мислив як взаємодію різних рівнів. До законів, за якими новела компонується в нерозривну цілість , вчений відносив вибір «променя зору» , з якими пов’язана діалогічна чи монологічна форма розповіді; генеральний метод зіставлення-протиставлення-зіткнення (від фраз до розділів, від малих образів до великих). Фащенко зазначав, що відкриваючи нову людину, молоді новелісти водночас виявляли і свою особистість. Ознаками новелістичного мислення вважав вміння малювати кількома влучними рисами явища, людей, характери, ситуації, своєчасне висування деталей. Функція новелістичної новели визначена так – в новелі деталь обов’язково підлягає фокусуванню. Талант новеліста, за Фащенко, це передовсім вміння зібрати всі промені в один пучок і сумістити в одному предметі різні функції. Новелістами за обдарованням, природою таланту вважав Дрозда, Гуцала, Григора Тютюнника, Анатолія Колісниченко. Силу новели Гончара «Соняшники» він вбачав в тому, що увібравши в себе кращі риси сюжетно-описових діалогів попередніх новел письменника, діалоги цієї новели стали «характеристичними». У новелі, як і у поезії, кожна образна одиниця викликає більше асоціацій і уявлень, ніж є ти слів, які створюють образ. А згодом десь від XIX ст. література заслужено вважається «королевою мистецтв», її «будівельним матеріалом» є слово, за допомогою якого можна описати звук («будівельний матеріал» музики), колір і фарбу («будівельний матеріал» живопису), мармур («будівельний матеріал» скульптури). Проблемам новелістики присвячує ґрунтовні монографії В.Фащенко ("Новела і новелісти: Жанрово-стильові питання" (1917 – 1967), 1968, "Із студій про новелу: Жанрово-стильові питання", 1971)., В.Фащенко зауважив, що визначальною рисою сучасної новелістики є, зокрема, тенденція відокремлення етюду від новели. На думку В.Фащенка, на відміну від роману і повісті, новела охоплює невелике коло зв´язків, епіцентром якого є образ-характер, котрий концентрує лейтмотивний настрій новели і часто є прив´язкою власне самого новелістичного пуанту. Саме в в композиції, “в якій здійснюється розгортання теми і яка надає світу, відбитому в слові, естетичної завершеності”, на думку В.Фащенка, “найбільш зримо виступає”, “природа будь-якого художнього жанру” . Важливими в аспекті аналізу особливостей поетики жанру новели є роздуми В.Фащенка про повтор, що дозволяє ідентифікувати її як акцентну прикмету новелістичного мислення, і один із жанророзподільчих чинників у системі новела- оповідання. «Новела і новелісти». Перший розділ «Відкриття особистості» - герой укр.новели 20х років і самі новелісти (Яновський, Ірчан, Довженко). Висновок: сам тип героя значною мірою сприяє тому, що «історія укр.новелістики – це постійний процес спадковості і оновлення жанру». Новелістичний текст не відірваний від особи митця – «автор стає поруч з героями», «він за них каже те, що вони не встигли сказати чи зрозуміти», «митець міркує за них і за себе». Має бути наявний автор-творець і розумний критик-інтерпретатор. Природу новелістичного змісту складають суперечності, що обов’язково мають бути гострими, злободенними і не відірваними від конкретного життєвого матеріалу. Головнішими ознаками форми новели, в якій конденсується її зміст, є функціональність законів новелістичної композиції: “зіставлення – протиставлення – зіткнення”, “промінь зору” та “фокус” (В.Фащенко), що лише у своїй сукупності забезпечують необхідний для передачі новелістичних суперечностей ефект. 

79. Теорія літературного процесу.

Поняття літературного процесу в підручниках. Літературний процес — складна система літературних взаємодій. Він є картиною формування, функціонування і зміни різних літературних напрямів(класицизму, романтизму, реалізму і інших), що виникають в ту або іншу епоху як вираження соціальних, естетичних потреб певних сил суспільства і що сходять з історичної арени при зміні обстановки (за Гуляєвим). Декілька строгішим представляється визначення літературного процесу, пропоноване українським підручником теорії літератури (під редакцією В. Ф. Воробйова і Г. А. Вязовського): “Під літературним процесом слід розуміти внутрішньо закономірний, безперервний, складний, а інколи і суперечливий характер літературного розвитку, прогресивно-поступальний по своїй сущності”. Гідністю цього визначення є перерахування властивостей літературного процесу (закономірність, безперервність, складність, суперечність), проте і в нім таїться неясність. Літературний процес в даному трактуванні — це не сам розвиток, а характер розвитку літератури. Поняття літературного процесу в довідкових виданнях. Стаття про літературний процес з'явилася в корпусі українського “Словника термінів” літературознавств В. М. Лесина і А. С. Пулінца, де літературний процес трактується тут як “складний, а в класово-антагоністичному суспільстві і дуже суперечливий розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури і літературною критикою. Літературний процес включає такі поняття, як художні методи, напрями, стилі, жанри і так далі. Отже, літературний процес є розвиток літератури. Поняття “Літературний процес” в наукових збірниках. Літературний процес є фундаментальною категорією літературознавства, без чіткого визначення вмісту якої ми не зможемо визначити і зрозуміти вміст таких похідних від неї понять, як “художній метод”, “літературний напрям”, “течія”, “стиль”, “епоха”, “етап” і ряду інших. Поняття “Літературний процес”: пошук визначення. Літературний процес є необоротна, направлена, закономірна зміна художньо-літературної свідомості, властивостей і функцій літературних творів, складу літератури, в результаті якого література переходить з одного свого якісного стану в інше; період перебування літератури в одному якісному стані є найбільша одиниця розчленовування (стадія) літературного процесу. Історико-літературне дослідження літературного процесу — це в основі своїй емпіричне дослідження “живого” процесу розвитку літератури: російською, українською, англійською, європейською, світовою. Завдання ж теорії літератури — переважно теоретичне дослідження ідеальної моделі літературного процесу з метою виявлення закономірностей розвитку світової літератури; причому “світова література” для теорії літератури — це не “сукупність всіх національних літератур” (так розуміє світову літературу історія літератури), а якась ідеальна “література взагалі”, “література як така”. Черноїваненко Є. «Літературний процес в історико-культурному контексті. Розвиток і зміна типів літератури і типів літературно-художньої свідомості в російській словесності ХІ-ХХ вв.» (Литературный процесс в историко-культурном контексте. Развитие и смена типов литературы и типов литературно-художественного сознания в русской словесности ХІ-ХХ вв.)

80. літ. Крит думка????

81. Реалізм. Історичні форми реалізму.

Реалізм (франц.— матеріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Вважається, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі в Новий час, був Д. Дідро. Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); •правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; •принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; •характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; •конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; •вільна побудова творів; •превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; •розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Серед українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський. Реалізм XIX століття за радянських часів прийнято було називати «критичним». Термін «критичний реалізм» належить М. Горькому, який запропонував його для розмежування літератури дореволюційної доби та післяреволюційної («соціалістичний реалізм»). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму: адже далеко не всі твори письменників-реалістів XIX століття були спрямовані на критику певних життєвих й суспільних явищ. Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Свій доробок у реалізм нашого століття внесли українські автори: С. Васильченко і О. Кобилянська, О. Гончар і П. Загребельний, О. Довженко і М. Стельмах, В. Винниченко і М. Хвильовий, В. Дрозд і Є. Гуцало. Реалізм спирається на філософію матеріалістичного позитивізму, а романтизм на ідеалізм класичний,німецький. Античний реалізм – середньовічний – новий – класичний – просвітницький – сентиментальний – етнографічний - критичний. «Античний реалізм» якому притаманні три основні риси: 1) універсальність у зображенні людини, 2) соціальний і психологічний детермінізм, 3) історична точка зору на життя. В Середньовіччі реалізмом називали напрям думки, протилежний номіналізму щодо питання про універсалії. Реалісти стверджували що загальні, родові поняття існують насправді, а не є лише знаками чи іменами. Вони поділялися на два табори: крайні реалісти притримувалися поглядів Платона про те, що загальні поняття, форми, універсалії існують незалежно від речей і до речей, помірковані реалісти слідом за Аристотелем вважали, що універсалії існують в речах. “Новий реалізм” виник на початку 60-х рр. минулого століття у Франції як результат іманентної логіки розвитку мистецтва та мистецької критики, а також як результат взаємодії цієї сфери із загальносуспільними процесами. Естетика класичного реалізму — не просто етап зрілості реалізму, а явище усвідомлення естетичною теорією законів суспільного життя, відносин особи і суспільства, законів психічного життя людини, становився і розвивався під впливом суперечностей соціального життя. Він зосереджував увагу на аналізі закономірностей взаємин особи і суспільства та відносин людини з собою самою в умовах руйнації цілісності життя. Просвітницький реалізм склався у XVIII ст. - мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу, в художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, навіть нижчих. Провідним жанром стає соціально-побутовий роман. Сентиментальний реалізм — творам притаманні духовність, віра. Критичний реалізм – літературний напрям, який став у XIX ст. конкретно історичним втіленням реалізму. Центральним є дійсність. Головний жанр-роман. Характер людини художньо осмислюється в її соціальній обумовленості, розкривається в ретельно досліджених, достовірно зображених суспільних обставинах; дійсність піддається критичному аналізу.

82. Тропи як мовно-образні форми мислення( поетична семантика)

Троп — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми» (Олександр Потебня). Основні різновиди тропів – Алегорія, Метафора, Метонімія, Синекдоха, Оксюморон, Епітет, Гіпербола, Літота, Іронія, Сарказм. Алегорія — зображення абстрактної ідеї (поняття) за допомогою образу. Значення алегорії, на відміну від багатозначного символу, однозначне і відділене від образу; зв'язок між значенням і образом встановлюється за подібністю (наприклад, лев — сила, влада чи царювання). Метафора (перенесення) — певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю («золоте волосся», «сонячна посмішка»). Уособлення або Персоніфікація — вид метафори — вираз, що дає уявлення про яке-небудь поняття або явище шляхом зображення його у вигляді живої особи, наділеного властивостями даного поняття (Вишня пишається білим цвітом). Метонімія – (гр.”перейменування”) – це образний вислів, в якому предмет або явище змальовується способом заміни назвою іншого предмета чи явища, звязаного з першим зовнішнім чи внутрішнім зв,язком («весь театр аплодував» глядачі). Синекдоха (співвіднесення) — один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового тощо ("Покупець вибирає якісні товари" -"покупець" замінює усіх можливих покупців. Словосполучення "Червона шапочка" замінює образ "дівчинка в червоній шапочці".) Оксюморон або оксиморон ( «дотепно-безглузде») — літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрастних понять, що спільно дають нове уявлення (живий труп, палючий холод, страшенно вродливий). Перифраз – це такий образний вислів, в якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак (замість Шевченко можна сказати – автор поеми “Наймичка”). Епітет (прикладка) — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом (карі очі, біле личко, ясні зорі, тихі води). Гіпербола (— перебільшення) — стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки («я говорив це тисячу разів» або «він ходить з черепашачою швидкістю»). Літота (простота, помірність) — троп, різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), в якому міститься художнє поменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища. (хлопчик — мізинчик). Іронія (— лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення (Еней, таку уздрівши цяцю, не знав зі страху, де стояв). Сарказм — зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що мається на увазі і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що мається на увазі (Якщо хворий дуже хоче жити, лікарі є безсилими). Дисфемізм — це троп, протилежний евфемізмові, який полягає у вживанні замість емоційно і стилістично нейтрального слова чи виразу більш грубого, вульгарного (пика замість лице або жирний замість товстий). Евфемізм — заміна грубих або різких слів і виразів м'якшими, а також деяких власних імен — умовними позначеннями («померти» → «піти у краще місце»). Мейозис (зменшення, обмеження) - троп, що полягає в навмисному зменшенні інтенсивності вияву ознаки або перебігу дії, розміру та кількості предметів, значущості чого-небудь (пристойно, гріх скаржитися замість добре). Порівняння — троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників (дівчина, як зоря). Синестезія (одночасне відчуття) — художній прийом, поєднання в одній тропі різних, іноді далеких асоціацій. Випливає із природної властивості людини переживати водночас враження, одержані від кількох органів чуття, що приводить до синтезу кількох відчуттів.

83. Системи віршування.

Віршування, або Версифікація — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на 2 групи: квантативну ( метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції. Верлібр (вільний), який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту. Система віршування визначає відповідний розмір і в квантативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: — довгий склад, ∪ короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, V лейма. Рядок у вірші — основна ритмічна одиниця в усіх системах віршування. Він відділяється від інших рядків графічно. Тому віршована мова, розбита на віршові рядки, й своїм виглядом не подібна до прози. Строфа — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо). Двовірш, або Дистих — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Терцет — тривірш, самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель). Терцина— строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Вперше застосована у "Божественній комедії" Дайте Аліг'єрі. Катрен — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул (заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу). Секстина — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії. Октава — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Нона) — рідкісна строфа з дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки). Децима або Еспінела (за прізвищем іспанського поета XVI cm. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: аббааггддг. Александрі́йський ві́рш — римований 12-складник із цезурою посередині, обов'язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Бíлий ві́рш — неримовані вірші; в усьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і неналоголошених закінчень тощо) мало чим відрізняється від римовваних. Рима — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. У межах чоти вірша буває: парне (суміжне) – перший рядок римується з другим, третій з четвертим; перехресне – перший з третім, другий з четвертим; кільцеве (оповите) – перший з четвертим, другий з третім. Сонет) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п.