79. Силабо-тонічна система віршування.

Силабо-тонічне віршування — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст., витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І. Некрашевича у другій половині 18 ст., але тільки в поемі І. Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пиріхіїв або поява надсхемних наголосів. Силабо-тонічне віршування у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та інші). СТОПА - ритмічна одиниця вірша, яка складається з рівної кількості довгих і коротких голосних — в античному віршуванні, з наголошених і ненаголошених складів — у силабо-тонічному віршуванні. Назва походить від давньої традиції відбивати ногою (стопою) такт вірша. Залежно від кількості складів стопа буває: двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос), подеколи — чотирискладова (пеан). Ямб — це двоскладова стопа із наголосом на другому складі. Село | нена | че по | горі | ло, Нена | че лю | ди по | дурі | ли (Шевченко). Хорей-двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U). Чотиристопний хорей — найпоширеніший розмір у сучасній українській ліриці. Пірихій - заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів. Спондей — (при ямбах та хореях) зводиться до двох наголошених складів (——), виступаючи у віршовому рядку допоміжною стопою. Амфібрахій-трискладова стопа з середнім наголошеним складом (другим). Анапест - стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу. Дактиль - трискладова стопа з наголосом на першому складі. Пеони складаються з одного довгого і трьох коротких. Строфа — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо). У силабо-тонічній системі, крім двовіршів (дистихів), розрізняються тривірші (терцети, терцини), чотиривірші (катрени), п'ятивірші, шестивірші (секстини), восьмивірші (октави), дев'ятивірші (нони), десятивірші (децими) та інші. Існують також «тверді строфічні форми», що мають тільки їм властиву внутрішню конструкцію: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї тощо. Історично можливі зв'язки між строфою та віршовим розміром (александрійський вірш українського шестистопного ямба) або жанром (децима оди) тощо.

84. Проблеми літературознавчої компаративістики.

Компаративістика (літературна компаративістика, порівняння) — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу). К. у фольклористиці, літературознавстві і взагалі у філології складалася впродовж XIX ст. під впливом філософії позитивізму. Лідія Чернець зазначає, що суть компаративістики у особливому предметі і меті, а не тільки прийомами порівняння. За Громяком, це наука, предметом якої є дослідження літературних явищ. За Жирмунським, це розділ історії літератури (не як окрема наука), що вивчає міжнародні літературі зв’язки і відносини, сходження і відмінності між літературними явищами у різних країнах. Завдання компаративістики – проблема інтертекстуальності, вияви чужого слова у тексті (алюзії, ремінісценції), інтермедіальність (порівняння різних видів мистецтва), проблема перекладу, проблема рецепції (сприйняття художнього твору в іншомовному середовищі), створення синтетичного образу літератури. Об’єкта нема, бо не має обмежень щодо порівняння. Компаративістика досліджує історичні процеси диференціації і розходження (дивергенції) літературних явищ, збіжності і конвергенції літературних явищ. Компаративістика у фольклористиці, літературознавстві і взагалі у філології складалася впродовж XIX ст. під впливом філософії позитивізму. Велике значення для її виникнення і розвитку мали праці німецького філолога Т.Бенфея ), зокрема його передмова і коментарі до "Панчатантри" (1859); російського літературознавця О.Веселовського. В Україні засади порівняльного вивчення літератури застосовували М. Драгоманов, М.Дашкевич, І.Франко. Займаються чл.-кор. НАН України, д.філол. н. Наливайко Дмитро, проф. Денисова Тамара (інститут літератури Шевченка),

85. теорія діалогізму

86. текст як літературознавча категорія

87. Романтизм як художній метод і напрямок.

Романтизм — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.Термін «романтизм» упроваджують його перші представники — німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлеґеля). До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово «романтизм» походить від іспанського «романс», що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. На батьківщині романтизму, у Німеччині, існували дві романтичні школи — йєнська (брати Шлегель, Новаліс) та гейдельберзька (брати Ґрімм, К. Брентано). Значним явищем у світовому романтизмі стає його англійський варіант, презентований так званою «озерною школою» (В. Вордсворт, Р. Сауті), а також творчістю Дж. Г. Байрона, Т. Мура, В. Скотта. Представниками французького романтизму були Ж. де Сталь, В. Гюго, Ж. Санд. Розвивається романтизм і в Україні (ранній Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський). Естетичні принципи літератури романтизму відбилися в теоретичних працях та маніфестах представників напряму. Серед найвизначніших — «Фрагменти» Ф. Шлеґеля (1797— 1800 pp.), «Християнство, або Європа» (1799 р.) Новаліса, «Про літературу» та «Про Німеччину» (відповідно — 1800 р. та 1810 р.) Ж. де Сталь, передмова до драми «Кромвель» (1824 р.) В. Гюґо. Культ античності, що панував у класицизмі, не знаходить свого відгуку в романтиків. Особливу увагу романтики приділяють християнським мотивам і образам ( «Марія» Т. Шевченка). Поет, за романтичною концепцією, є провидцем, талант його не підкоряється ніяким законам, встановленим звичайними людьми, — він вищий за них. Основна увага в романтизмі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об'єктивному, а суб'єктивному. Прагнення розкрити й відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями, прослідкувати «логіку почуттів», зробити це «крізь призму серця», — ось одна з найхарактерніших рис романтичного напряму. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. Романтизм взагалі часто вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Іншим засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск. Він розглядається романтиками як один з основних прийомів зображення. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років. Українські митці зацікавлені національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (Μ. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костомаров). Один з піонерів українського романтизму П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах «спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від „Енеїди" Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів». Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Український романтизм висунув геніального Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити „повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».

88. про зміст та форму

89. літ какон

90. Часопросторові ознаки художнього твору. Вчення Бахтіна про хронотоп.

Часопростір або хронотоп ( «час» і «місце») — взаємозв'язок часових і просторових відносин в художньому творі. Час у художньому світі (творі) постає як багатовимірна категорія, в якій розрізняють фабульно-сюжетний час і оповідально-розповідний (нараційний) час. У такий спосіб виявляють розбіжність між тим, коли згадані, описані події відбулись і коли про них повідомив оповідач або розповідач як свідок і учасник цих подій чи тільки інформатор, який певним чином довідався про них. Художній час твору залежить від його наповненості важливими подіями та їх просторової осяжності. Художній простір у творі також не збігається з місцем розгортання подій чи перебування персонажів: локальний інтер'єр, пейзаж розмикаються у широкий світ засобами ретроспекції (згадки, спогади, сни, марення). Характер і особливості X. залежать від родожанрової структури твору, невіддільні від його суб'єктивної системи і є важливим чинником стильової визначеності художнього твору. Термін хронотоп вжитий А.Ухтомським у контексті його фізіологічних досліджень, а після праці М.Бахтіна «Форми часу і хронотопу в романі» став популярним у гуманітарній сфері: «Хронотоп у літературі має суттєве жанрове значення. Можна прямо сказати, що жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, при цьому у літературі провідним началом у хронотопі є час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (суттєво) і образ людини у літературі; цей образ завжди суттєво хронотопічний…». У художньому світі просторові і часові компоненти зливаються в осмислене і прикметне ціле. Час згущується, ущільнюється, стає художньозримим; простір інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється і вимірюється часом. Крім того, М.Бахтін вважав, що часопросторові визначення у мистецтві та літературі завжди емоційно-ціннісно забарвлені. Вчений розглядав хронотопи: ідилічні, містеріальний, карнавальний, а також хронотопи дороги, порогу, замку, вітальні, салону, провінційного міста. М.Бахтін говорив про хронотопічні цінності, сюжетоутворюючу роль хронотопу і називав його категорією формально-змістовою. Він наголошував, що художньо-смислові моменти не піддаються просторово-часовим визначенням, але водночас «усякий вступ у сферу смислів відбувається лише через ворота хронотопів». Також слід додати, що хронотопічне начало літературних творів здатне надавати їм філософський характер, «виводити» словесну тканину на образ буття як цілого, на картину світу, навіть якщо герої і оповідачі не схильні до філософствування.