- •1. Періодизація ул. Наявні класифікації етапів розвитку ул і їх змістові характеристики у працях с. Єфремова, м. Зерова, д. Чижевського.
- •2. Обрядова пісенність. Календарні цикли пісень.
- •3. Думи та історичні пісні – жанри усної народної творчості. Відображення в них народного героїзму та патріотизму.
- •4. Література кр. Провідні стилі і жанри. Жанр літопису в давній українській літературі.
- •5. Історична основа, тема, ідея «Слова о полку Ігоревім». «Слово…» як літературна пам`ятка світового значення.
- •6. Полемічна література кінця 16-початку 17 ст. Провідні мотиви послань Івана Вишенського.
- •7. Творчість Григорія Сковороди. Збірка «Сад божественних песней». Історія «сродної праці» в байках.
- •8. Проблематика, жанр «Енеїди» Котляревського. «Енеїда» як перший твір літератури нового типу.
- •9. Поети-романтики 20-40-х років хіх століття.
- •10. Квітка-Основяненко як перший український повістяр-«побутописець»
- •11.Т.Шевченко-основоположник нової української літератури. Стан сучасного шевченкознавства.
- •12. Рання творчість Шевченка. Ідейно-художній аналіз поеми «Гайдамаки».
- •13. Лірика та сатира Шевченка 1843-47 років, її стильова своєрідність («Сон», «Кавказ», «і мертвим..»).
- •14. Життя і творчість Шевченка періоду заслання та останніх років життя.
- •15. Місце Марка Вовчка (Марія Олександрівна Вілінська 1833-1907) в українському літературному процесі.
- •16.Проблема інтелігенції в українській романистиці другої половини хіх-початку хх ст. («Хмари» 1874 р. Нечуя-Левицького, «Перехресні стежки» 1900р. Франка).
- •17. Творчість с. Руданського. Лірика. «Співомовки»
- •18. Історичний роман Куліша «Чорна рада». П. Куліш як літературний критик.
- •19. Літературно-критична й публіцистична діяльність Драгоманова (18 вересня 1841-20 червня 1895).
- •20. Історична тема в драматургії Старицького («Маруся Богуславка», «Оборона Буші»). Старицький – поет і перекладач.
- •22. Павло Грабовський. Провідні мотиви лірики.
- •23. Збірка Франка «з вершин і низин». Її ідейно-художнє новаторство.
- •24. Поезія Франка 90-х – 900-х років. Проблематика, жанрова своєрідність, багатство і розмаїття художньої палітри (збірки «Зівяле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Semper tiro»).
- •25. Філософські поеми Франка («Мойсей», «Смерть Каїна»,» Іван Вишенський»)
- •26. Франко як літературний критик і літературознавець.
- •27. Художня своєрідність малої прози Франка 90-х – 900-х років.
- •29. Лірика Лесі Українки. Основні мотиви. Ідейно-естетична своєрідність.
- •30. Проблематика і новаторство драматургії Лесі Українки.
- •31. На зламі століть: лірика кінця хіх-першої третини хх ст. (жанрова різноманітність, естетичне багатство, творча своєрідність поезії в. Самійленка, м. Вороного, о. Олеся)
- •33. М. Коцюбинський-новеліст. Проблематика, характери, особливості психологічного аналізу.
- •34. Проблематика, художня своєрідність повістей м. Коцюбинського «Fata morgana», «Тіні забутих предків».
- •35. Художня своєрідність та новаторство Винниченка як митця хх віку (проза і драматургія).
- •36. Ідейно-художній аналіз повісті Кобилянської «Земля».
- •37. Новаторство в. Стефаника-новеліста. Особливості психологічного аналізу в прозі письменника.
- •38. Особливості психологічного аналізу у творах Черемшини Марка.
- •39. Творчість Тесленка і Васильченка в контексті неореалізму поч. Хх ст.
- •40. Провідні риси неокласицизму і культорологічні образи в поезії неокласиків Рильського, Зерова, Драй-Хмари.
- •41. Поняття про модернізм. Особливості розвитку українського модернізму. Стильові течії українського модернізму.
- •42. Жанрове розмаїття творчої спадщини Хвильового.
- •43. Інтимна лірика і поема «Мазепа» Сосюри.
- •44. Літературна дискусія в Україні 1925-28 років і літературно-художні організації 1920-30-х років.
- •45. Крах романтиків і тріумфання прагматиків у романах і повістях Підмогильного. Художні досягнення митця.
- •46. Незвичайні характери і засоби їхньої романтизації у прозі Яновського, Довженка. Проблема землі і роду в їхній творчості.
- •47. Особливості поетики новел і романів Гончара. Діалог автора із самим собою, з часом, з культурною традицією.
- •48. Полемічна спрямованість історичних романів Загребельного і Іваничука.
- •49. Художня інтерпретація радянської дійсності у творчості письменників-емігрантів (Самчук, Барка, Осьмачка)
- •50. Людина і війна у творчості українських письменників (Довженко, Гончар, Багряний)
- •51. Діалог поетів з Україною (від «Мойсея» Франка до «Палімпсестів» Стуса)
- •52. Тема України й особливості її художнього трактування у творчості Маланюка
- •53. Проблематика і поетика романів Багряного (на вибір)
- •54. Художня своєрідність драматургії Миколи Куліша ( на вибір)
- •55. Традиції неокласиків і поетична культурологія Ліни Костенко
- •56. Українська поезія «шістдесятників» хх ст.. Провідні мотиви і жанри.
- •57. Усмішки Остапа Вишні – проблематика і поетика комічного.
- •58. Особливості трактування проблеми гуманізму в ул хх ст.. (викриття сталінщини, казарменого соціалізму).
- •59. Тема моральних пошуків у прозі хх ст.. (твори Загребельного, Стельмаха, Руденка).
- •60.Лессінг, Франко про специфіку української літератури.
- •61. Наукове поняття і художній образ, спільне та відмінне між ними.
- •62. Художнє узагальнення в літературі. Форми і види узагальнення.
- •63. Потебнянська теорія художнього образу.
- •64. Лессінг, Франко про специфіку української літератури.
- •79. Силабо-тонічна система віршування.
- •66. Художня література я мистецтво слова.
- •67. Проблема зображення і вираження в художній літературі.
- •74. Класицизм. Трактат н. Буало «Мистецтво поетичне»
- •77. Теорія і практика соцреалізму (на матеріалі дискусій)
- •80. Автор як літературознавча категорія.
- •82. Проблема інтерпретації художнього тексту.
- •83. Поняття текст, дискурс, інтертекст в сучасному літературознавстві.
- •84. Асоціативність як ознака художнього мислення.
- •87. Жанрові особливості роману.
26. Франко як літературний критик і літературознавець.
Літературознавча спадщина І.Франка була предметом ґрунтовних досліджень франкознавців (Р.Гром’яка, І.Денисюка, Л.Скупейка та багатьох інших). Франкова концепція національної літератури, його система поглядів на її самобутність та оригінальність, розгляд національного письменства у широкому світовому контексті з методологічного погляду, безперечно, становлять не лише історичний інтерес, а й дотепер не втратили своєї вартості. В “Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі” (1905) Франко писав про небезпеку для розвитку української ідентичності не лише в заборонах з боку царського уряду Росії, а передусім у тому, що велика частина українців, вихована в ідеях автократичного доктринерства, “сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі встидалася його. Українській інтелігенції, на переконання Франка, потрібно було відчути себе “українцями без офіційних кордонів”. Розвиваючи тему еволюції літературних напрямів у “Теорії і розвої історії літератури” (1909), він зауважує, що історик письменства при аналізі кожної нової течії повинен відрізняти своєрідно національне від загальнолюдського: національний зміст у міжнародній формі і національну форму з міжнародним змістом. У “Теорії і розвої історії літератури” (1909) вчений трактував літературу як найвищий прояв людської цивілізації, її мірило, “збір усіх духовних виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові”.У статті “Метод і задача історії літератури” (написана у 1890–1891 рр.) Франко стверджує, що справді національна література як “духовна діяльність суспільності, котрої виразом є писателі, близькі до своєї публіки, солідарні з нею в основних поглядах національних і суспільних і даючі по-свойому вираз тим поглядам”, – починається після смерті Т.Шевченка з появою “Хати” П.Куліша та “Основи”.В одній із ранніх своїх праць – “Критичних письмах о галицькій інтелігенції” (1878), досліджуючи галицьке відродження та діяльність “Руської трійці”, Франко писав про те, що перш ніж почнеться справжній рух, повинна виникнути його потреба, повинні відбутися зміни у сфері чуття. У статті “Шевченко і критики” (1904) Франко застерігав дослідників від спрощень у проведенні аналогій, які не мали достатніх підстав і доводились до абсурду, коли характеризували творчість письменника як результат впливів. Вчений розглядав проблему “експорту” талантів, що живили чужі культури, насамперед російську та польську. У своїх історико-літературних оглядах він згадував видатних українців при дворах російських царів (Прокоповича, Капніста, Каразіна, Гнідича та ін.). Праці І.Франка, написані у 90-х – 900-х рр. (“Задачі і метод історії літератури”, “Метод і задача історії літератури”, “Етнологія та історія літератури”, “Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних літературах”, “Теорія і розвій історії літератури”) свідчать про постійний інтерес вченого до проблеми методології дослідження українського літературного процесу, серед інших питань, і до з’ясування національних та міжнародних чинників літературної еволюції. У статті “Етнологія та історія літератури” (1894) Франко визнавав заслугу талановитих одиниць, які поєднують традиційну і писемну літературу, творячи справді народне письменство. «Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику». У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія. У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії. У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ, використовуючи тільки ці 5 відчуттів. Хоча їх не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати.