Типологія політичної еліти

За доступом до влади	За результатами	За стилем правління
Правляча еліта	Еліта	Ліберальна
Контреліта	Псевдоеліта	Авторитарна
		Демократична

Ці типи можуть поєднуватись у різноманітних варіантах. Так, характеризуючи еліту радянського періоду, використовують термін “номенклатура”, зазначають її ідеологічну інтегрованість, тісний зв’язок політичної (партійної) еліти з іншими – економічною, військовою, чітку сувору ієрархію, низький рівень конкуренції і конфліктності.

Розрізняють традиційні еліти, сучасні, вищі, середні, маргінальні та адміністративні (П. Шаран).

Політичне лідерство є досить специфічним суб’єктом влади. Політичними лідерами виступають найбільш впливові люди, здатні мобілізувати суспільство (або значну його частину) для досягнення певних цілей. Існує визначення політичного лідерства як певного способу взаємодії лідера та мас.

Як і стосовно визначення поняття, так і стосовно витоків політичного лідерства існує ціла низка теорій, які можна звести до кількох напрямків. Прихильники теорії “особистих якостей” дійшли висновку, що лідерами стають лише особи, що володіють певними якостями, як то: моральна зрілість, здатність впливати на аудиторію, цілісність характеру, соціальна сміливість, винахідливість та ін., на противагу, автори ситуативної теорії більшу увагу приділяють вивченню соціально-політичної ситуації, адже саме вона моделює набір рис та необхідних якостей для лідера.

Значущим внеском є психологічні теорії, в рамках психобіографічного методу (Г. Лассуелл, В. Булліт), акцент робиться на розумінні психологічних мотивацій політичної поведінки лідера. Психоісторичний аналіз (Е. Еріксон) дозволяє стверджувати, що поява лідера є результатом взаємодій двох чинників – особистих та суспільних. Так, лідер-харизматик – представник нового світосприйняття, є виразником ідей, яких потребує суспільство для виходу з власної кризи.

Лідерство є важливим компонентом політичної системи, найважливішими функціями якого є:

• визначення та формулювання інтересів соціальних груп, виявлення способів та методів реалізації цих інтересів;

• процес виробки та прийняття рішень;

• розподілення соціальний ролей;

• мобілізація та інтеграція суспільства для досягнення політичних цілей, об'єднання мас, забезпечення національної єдності;

• комунікація влади та мас, тобто організація зв’язку між суспільством і владою;

• легітимація влади, забезпечення підтримки на основі особистого авторитету та впливу на маси.

Для досконалого вивчення феномену лідерства політична наука пропонує кілька класифікацій:

1. Типологія за характером владних стосунків (М. Вебер):

• традиційне лідерство, засноване на звичці підчинятись;

харизматичний тип лідерства, який базується на вірі в лідера;

• раціонально-легальне (бюрократичне) лідерство, засноване на вірі у законність.

2. Типологія за Т. Херманном, іміджевий поділ на:

   • «прапороносців» – це ті, що намагаються досягнути великої мрії, цілі – зміни політичної системи;

   • «служників», подібний імідж формується у політика, який виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників;

   • «торговців», що вирізняються здатністю переконувати людей, пропонувати свої ідеї;

   • «пожежних», останній тип з'являється в екстремальних ситуаціях, подіях.

В реальному житті ці типи можуть співпадати та змінювати один одного в різних порядках.

Можна поділяти політичних лідерів за стилем лідерства (методами та звичками діяльності лідера): авторитарний, демократичний, з політикою невтручання; за ідеологічною спрямованістю та методами: консервативний, ліберальний, поміркований та інші.

Висновки: проблема політичного лідерства та елітизму є однією з найскладніших і найважливіших проблем політичної теорії й практики політичного життя. Недаремно у політології лідерство та елітизм характеризується як нервовий вузол усіх політичних процесів. Методологічний аспект проблеми політичного лідерства та елітизму характеризується багатомірністю підходів – філософських (діалектичного, екзистенціалістського, прагматичного), загальнонаукових (системного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного, дедуктивно-індуктивного), спеціальних (дисперсного, ситуаційного, конкретно-соціологічного). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані політичного лідерства та елітизму.