Етнонаціональна політика і та її місце в гармонізації етнонаціональних відносин.

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тисячі етносів, з яких лише 800 досягай стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чоловік, лише 67. Серед найбільших націй світу китайці, які становлять 934,0 млн., хіндустанці - 180,5, американці - 172,2, росіяни - 138,6, араби - 133, японці - 115,7 млн. та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них надто малочисельна.

Україна теж належить до багатонаціональних країн. В Україні у грудні 2001 року проводився Всеукраїнський перепис населення, згідно з яким станом на 5 грудня 2001 року її населення налічувало 48 457 тис. осіб, що становить 94,2% у порівнянні з 1989 роком (51 452 тис. осіб). Склад населення за національною ознакою ілюструє таблиця

Національність	1989	2001	2001 у порівнянні з 1989 (%)
Українці	37 429.4	37 541.7	100.3
Росіяни	11 35 4.7	8 334.1	73,4
Білоруси	439.9	275,8	62.7
Молдавани	324.5	258.8	79.7
Кримські татари	46.8	248.2	в 5,3 рази більше
Болгари	233.8	204.6	87.5
Угорці	183.1	156.8	98
Румуни	134.8	151	112
Поляки	219	144.1	65.8
Євреї	488,4	103.6	21.3
Вірмени	55.5	99.9	в 1, 8 рази більше
Греки	98,4	91,5	96.9
Татари	88.8	73.3	84.4
Цигани	47.9	47.8	99
Азербайжанці	36.9	45.2	122.2
Грузини	23.5	34.2	145.3
Німці	37.8	33.3	33
Гагаузи	31.9	31.9	99.9
Інші	211.1	177.1	83.9

За матеріалами газети „Урядовий Кур'єр”, № 244 за 2002 р.

Зрозуміло, що багатомнітність національностей, що складають населення більшості країн (у тому числі і України) породжує багато проблем, які повинна вирішити етнополітика.

Основними завданнями етно­політики є:

• - оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації й етнічних груп, що її утворюють;

• вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;

• створення умов для забезпечення економічної та полі­тичної самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи кількох етносів;

• забезпечення ефективної взаємодії центральних і місце­вих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму;

• вироблення моделі самоврядування в етногеографічних регіонах;

• забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії (якщо ця вимога висувається) для етно­сів, які складаються з єдинодержавних громадян;

• зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального ста­тусу;

• здійснення заходів щодо збереження середовища про­живання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

До найважливіших з них належать:

• запобігання дестбілізації міжетнічних відносин;

• захист етнічних груп (національних меншин), при чому етнічні групи, які мешкають у кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державно­го утворення.

Ключо­вими принципами етнополітики виступають:

1. безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плю­ралізму;

2. пріоритет загальнолюдських вартостей над національни­ми і класовими, а інтересів особистості - над етнічними;

3. визнання за кожним громадянином незалежно від націо­нальності права вільно користуватися всіма свободами, про­голошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демо­кратичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етнополітика стає важливим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин, а стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером політичної культури, станом істо­ричної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосвідомості.

Ефективність етнополітики визна­чається тим, наскільки адекватно її принципи відображають соціально-економічні та політичні процеси, відповідають інте­ресам і потребам суверенізації етносів, гармонізації відносин між ними.

Українська держава будується як дер­жава української нації, де нація розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Ко­рінна (титульна), нація опікає кількісно невеликі етнічні групи, беручи їх під свій захист. Від неї багато в чому залежить етнокультурний і пра­вовий розвиток національних груп.

Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Дек­ларацію прав національностей України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет України, Акта про незалежність України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, Українська держава гарантує всім етніч­ним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискриміна­ція за національною ознакою забороняється й карається зако­ном. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування на­ціонально-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.

Красномовним свідченням демократичної етнополітики Української держави є Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 га­рантує „громадянам, які належать до національних меншин”, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

До завдань, які реалізуються у сфері етнополітики, належать:

4. 1. неприпустимість виникнення відцентрових тенденцій народів України, всебічний розвиток етносів, що населяють її територію;

5. 2. збереження цілісності України як динамічної багатонаціональної держави;

6. 3. відтворення і забезпечення умов для нормального розвитку національних меншин;

7. 4. неухильне і безумовне забезпечення прав кожної людини незалежно від національності, неприпустимість будь-яких порушень правових норм і законів;

8. 5. розвиток культурних традицій та інтересів усіх етнонаціональних груп населення, які проживають в Україні.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного повернення кримськотатарського народу та пред­ставників інших етнічних груп, яких було незаконно депорто­вано. У 1941 р. з південних районів України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму - 200 тис. крим­ських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських татар, 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців.

В Україні відбувається активний процес створення етно­культурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 р. їх налічувалося 260, а в 2004 році - понад 1 200. Помітно розширилася мережа культурно-освітніх закладів, збільшилася кількість періо­дичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють куль­турні потреби етнічних груп України.

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. „Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин України” всеукраїнські дер­жавні видавництва „Каменяр” у Львові (польською мовою), „Карпати” в Ужгороді (угорською, чеською, словацькою), „Маяк” в Одесі (єврейською, болгарською, гагаузькою), „Дон­бас” у Донецьку (мовою греків Приазов'я), „Січ” у Дні­пропетровську (німецькою), „Таврія” у Сімферополі (крим­ськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій побачили світ понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.

Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністер­ством освіти спільно з Міністерством у справах національ­ностей та міграції розроблено і затверджено Державну про­граму відродження й розвитку освіти етнічних груп в Україні на період 1994-2000 рр.

У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку культур етнічних груп. Було створено Центр циганської куль­тури в Києві та болгарський культурний центр у Болграді Оде­ської області. Прийнято низку постанов про заходи щодо розв’язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем кримськотатарського населення в Автономній Республіці Крим.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних змін в етнополітичних спільнотах. Головні з них – етнічна консолідація та етнічна асиміляція. Причинами етнічної консолідації можна вважати: 1) господарський розвиток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію та, відповідно, ослаблення почуття етнічної належності; 3) розширення соціально-економічних, політичних і культурних зв’язків між народами; 4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами. Чисельність одних етносів збільшується (наприклад росіян), інших – зменшується (карелів, мордви тощо).

З етнічного розуміння нації випливає, що спільною з назвою «Україна» є українці, решта ж (не-українці) може бути визнана як «національні меншини». Формула за цього встановлюється така: народ України = українська нація + національні меншини. Політична ж концепція уможливлює тлумачення української нації як усіх без винятку громадян України, різних за своїм етнічним походженням, проте об’єднаних інститутом громадянства, територією, економікою, історичною долею, згуртованих навколо титульного українського етносу, що дав назву державі, мові. Формула тут така: українська нація = всі етнічні спільноти, що проживають на території України і вважають її своєю батьківщиною. Другий підхід є цивілізованим. Визначальними націєтворчими чинниками і головною ознакою національної ідентичності є не кров, а самосвідомість та політична воля. Тоді з повним правом можна називати українцями й українця М. Грушевського, і росіянина М. Хвильового (Фітільова), і єврея Й. Гермайзе, і поляка В. Липинського. Це шлях до громадянської і національної злагоди.

Постає питання про розрізнення таких термінів, як «народ України» та «український народ». Вживання кожного з них для означення одного й того самого феномена (сукупності людей, що належать до різних етносів, але становлять єдину націю) є правомірним, проте перше з них фіксує увагу на населенні території України, а друге – на українській нації як поліетнічній спільноті людей, які мають свою державу, усвідомлюють свою національну та громадянську незалежність. Ключовою проблемою українського державотворення є розробка української національної ідеї, яка пов’язана перш за все з духовним світом людини.

Аналіз розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії в багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності й розбіжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. З огляду на це так зване національне питання не підлягає остаточному розв’язанню. Поліетнічне суспільство є внутрішньо менш стабільним, ніж етнічно однорідне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій – до інтеграції чи до дезінтеграції – виявиться панівною на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

Ефективність етнополітики визначається тим, наскільки адекватно відображають її принципи соціально-економічні та політичні процеси, наскільки точно вони відповідають інтересам та потребам суверенізації етносів, гармонізації відносин між ними. Принципи ці обумовлені спрямованістю етнополітики, її основними рисами – демократизмом та гуманізмом. Ключовими принципами виступають:

1. безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плюралізму;

2. верховенство загальнолюдських цінностей над національними і класовими, а інтересів особистості – над етнічними;

3. визнання за кожним громадянином незалежно від його етнічного походження права вільно користуватися всіма свободами, проголошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація цих принципів можлива лише за умови здійснення в суспільстві демократичних перетворень, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етнополітика стає дійовим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних і соціальних відносин.

За даними ЮНЕСКО, в світі налічується 4 тис. етносів, з яких лише 800 досягли стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чол., лише 67. Серед найбільших націй світу китайці (934 млн.), хіндустанці (180,5 млн.), американці (172,2 млн.), росіяни (138,6 млн.), араби (133 млн.), японці (115,7 млн.).

Для посттоталітарних країн, а Україна є саме такою, характерна жорстка етнічна стратифікація, що охоплює всі сфери життя суспільства, напівприкрите ранжування етнічних груп у соціальній, політичній та культурній сферах.

Висновки: сучасні етнонаціональні процеси характеризуються геополітичними масштабами, значним зростанням етнічної та національної свідомості, змаганнями за суверенізацію, складними міжетнічними консолідаційними та дезінтеграційними тенденціями, суперечливістю, а подекуди й конфліктністю. Це актуалізує необхідність їх врахування в системі демократичної етнополітики.