Тести для самоперевірки:

1. Хто з вітчизняних мислителів висловив думку, що саме король обирається для держави, а не держава для короля?

а) С. Оріховський – Роксолан; б) П. Могила;

в) І. Вишенський; г) Г. Сковорода.

2. Хто з вітчизняних мислителів значне місце в політичному і правовому житті України відводив громадам?

а) М. Грушевський; б) М. Міхновський;

в) М. Драгоманов; г) В. Липинський.

3. Кого вважають «батьком» українського націоналізму?

а) І. Вишенського; б) М. Костомарова;

в) М. Міхновського; г) В. Липинського.

Контрольні запитання:

1. Кого вважають головними представниками народницького напрямку в українській політичній думці?

2. У чому суть консервативного напрямку становлення національної держави в українській політичній думці?

3. Чия концепція отримала назву «позитивного мілітаризму»? Її суть.

4. Яких мислителів вважають головними представниками національно-державницького напрямку в українській політичній думці?

5. У чому головна відмінність теорій національно-державницького напрямку від теорій націоналістичного напрямку?

Основна використана та рекомендована література:

5. Кухта Б. З історії української політичної думки першої половини ХХ ст..: Навч. посібник. – Львів: Кальварія, 1999. – 202 с.

6. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Видавничій центр “Академія”, 2002. – С. 68-88, 103-122.

7. Політологія: наука про політику / За ред. В. Г. Кременя, М. І. Горлача. – Харків: Єдинорог, 2002. – С.91-124.

ІІ. 4. Основні ідеологічні напрямки сучасності

Політична ідеологія як форма інтегрованої свідомості.

Функції політичної ідеології.

Основні суспільно-політичні течії сучасності: консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм і неолібералізм, радикалізм, політичний екстремізм, анархізм, фашизм і неофашизм, комунізм, соціал-демократія.

Мета лекції: ознайомлення з традиційними політичними ідеологіями та їх трансформацією в сучасних умовах з метою подальшого самостійного вироблення світоглядних і ціннісних критеріїв оцінки політичної дійсності.

Базою для формування політичних уподобань та орієнтацій, політичних ідеалів, відношення до державних інститутів, та, нарешті, до політичної системи в цілому є така важлива складова політичної системи, як політична свідомість. Своєрідною формою інтегрованої свідомості є політична ідеологія, яка виступає в якості “надбудови” над суспільною психологією. У рамках політичної ідеології відбивається не тільки бачення політичної системи, а, насамперед, альтернативні шляхи її розвитку, методи і правила вирішення проблем.

Політична ідеологія – «система ідей, понять, виражена в різних формах суспільної свідомості (у філософії, політичних поглядах, праві, моралі, мистецтві, релігії). Ідеологія є відображенням суспільного буття у свідомості людей і, виникши, у свою чергу активно впливає на розвиток суспільства, сприяючи йому (прогресивна ідеологія) або перешкоджаючи йому (реакційна ідеологія). У класовому суспільстві ідеологія завжди є класовою. Ідеологічна боротьба є однієї з основних форм класової боротьби поряд з боротьбою політичної й економічної.)

Політологи-дослідники, говорячи словами Макіавеллі, виходять із дійсної правди речей, а не уявлюваної. Ідеологи цілком можуть поступитися істиною й віддати пріоритет керівним принципам, поступитися дійсним заради належного.

Термін «ідеологія» з'явився майже двісті років тому. Уперше його ввів у науковий оббіг на початку ХІХ століття французький філософ Дестют де Трасі у своїй праці «Елементи ідеології». У ХІХ столітті переважало негативне відношення до ідеологій. Революційні потрясіння дев'ятнадцятого сторіччя добре показали, як теорія мислителів перетворюються в цінності, а потім і в символи віри, і в політичних битвах відбувається заклання живих людей на вівтарях ідеологічних абстракцій. Трактування ідеологій у той період зв'язувалися з відірваною від дійсності грою думки, умоглядними спекулятивними конструкціями.

К.Маркс і Ф. Энгельс також використовували термін ідеологія для позначення перекрученої свідомості, тобто такої свідомості, коли знання про суспільство й соціальні конфлікти переломлюється крізь призму яких-небудь інтересів. Основоположники марксизму підкреслювали, що для ідеологій типово ілюзорне відображення буття. Створення ілюзій класу про самого себе. Більше того, ці ілюзії перетворюються в ідеологічних конструкціях у самодостатню чинність, первинну стосовно реальних інтересів. У чинність своєї соціальної обмеженості ідеології можуть приводити до глибоких перекручувань у розумінні громадського життя. Але ідеологічна омана претендує на теоретично правильне освоєння соціальності й захищає себе всіма способами, аж до силових коштів. Особливо це властиво ідеологіям тоталітарного типу, як показала практика ідеологічної боротьби двадцятого століття.

Маркс і Энгельс не вважали своє вчення ідеологією. Марксистське вчення характеризувалося ними як наука, а не ідеологія. Своє завдання вони бачили у звільненні пізнання соціального буття від ідеологічних установок. В.И.Ленін видозмінив підхід до марксизму. Він показав, що марксизм теж є ідеологією - ідеологією пролетаріату. Ленін ввів термін «наукова ідеологія», тобто марксизм. Тим самим був поставлений знак рівності між соціальною наукою, марксизмом і пролетарською ідеологією й була видана індульгенція на політичну непогрішність всім прихильникам марксизму. «Наукова ідеологія» стала зручним інструментом захисту й виправдання будь-яких політичних рішень.

В ідеологіях фіксуються ті суспільно значимі ситуації, які виникають у житті й вимагають свідомого вибору. У процесі вироблення активного рішення і його послідовного втілення, оформляються й соціальні ідеали як стратегічні устремління тої або іншої верстви.

Ідеологія – це соціально значима, теоретичні оформлена система ідей, у якій відображаються інтереси певних верств і яка служить закріпленню або зміні суспільних відносин. Ідеологія є об'єднуючий систематизований спосіб соціально-групового мислення.

Але ідеологія - це не просто теоретично оформлене усвідомлення соціальною верствою свого буття й тенденцій його розвитку. Система цінностей, які закріплюються в ідеології, створює орієнтири для соціальної дії. Ці орієнтири мобілізують людей, керують їхньою суспільною активністю й визначають її.

Відображаючи соціальні конфлікти й доводячи їх до кінця в ідеальній, теоретичній формі, будь-яка ідеологія виходить на людину як на суспільну істоту, сприяючи його соціальної, політичної, національної самоідентифікації. Ідеологічні цінності надають зміст соціальній дії й виправдують його.

Основним змістом політичної ідеології є:

а) політична влада, його трактування;

б) відношення до різних політичних інститутів;

в) уявлення про найкращий державний устрій;

г) методи соціальних перетворень інш.

У політичній ідеології фіксується відношення до партій, масових рухіх, установлюються орієнтири в сфері міжнародних відносин, визначаються принципи рішення національного питання. Політична ідеологія формує суспільні ідеали й обґрунтовує їх як значимі для всього суспільства.

Політичні ідеології конкретизуються в політичних доктринах, у програмних документах партій, у заявах різних політичних течій. У політичних програмах і заявах ідеології набувають чіткість, яскраво виражену спрямованість на конкретну ситуацію, у них уточнюються заходи, найбільш ефективні в досягненні певних цілей, робиться безпосередній вихід на владні механізми перетворень.

Особливу роль ідеології набувають бувають у період революційних потрясінь, коли в масову політичну дію включаються величезні верстви населення. Рух реформації в ХVI столітті, Англійська ( 1642-1649 рр.) і Французька ( 1789-1794 рр.), буржуазні революції розкрив роль ідеології як детермінанти політики. Саме сучасна політична історія показала, як ідеологічні уявлення мобілізують, направляють і активізують діяльність людей. Ідеологічні принципи надають значення як колективної, так і індивідуальної діяльності. Вони сприяють перетворенню соціальних верств, етнічних спільнот у самостійних суб'єктів історичної дії. Тому політичні чинники своїм найважливішим завданням вважають вироблення ідеологічних концепцій, здатних стати оріентаціоно -мотиваціонною моделлю соціальної поведінки.

Багато дослідників бачать в ідеології не тільки соціально значимі, теоретично оформлені погляди, але й вірування. Англійський історик А.Тойнбі зазначав, що лібералізм, соціалізм, націоналізм - це є особливий вид вірувань, своєрідні світські релігії. Розуміння ідеології як эрзацрелігії зв'язують із особливостями масової свідомості. У порівнянні з ідеологами-теоретиками, маси дійсно не мають у своєму розпорядженні необхідні теоретичні знання й культурні навички, і їм важко засвоювати ідеологію інакше, чим віру. Ідеологія виступає як специфічний різновид переконань, що мають чинність віри. Тому так складно відмовитися від старих ідеологічних принципів.

Найважливішими функціями політичної ідеології є:

1) Легітимація влади певних політичних сил і режимів. Контрідеології також виконують цю функцію, тому що вони легітимізують право на державну владу опозиційних сил.

2) мобілізуючі й інтеграційна функції, що поєднують людей у соціальне ціле. Вони піднімають, направляють соціальних верств і класи на певні дії, надихають на боротьбу за свої інтереси.

3) критична функція – має критичний заряд осмислення дійсності й повалення інших ідеологічних кумирів.

4) когнітивна функція політичної ідеології пов'язана з тим, що, будучи відбиттям її суспільства, що породило, ідеологія неминуче несе в собі реальні протиріччя життя, проблеми, пов'язані з характером соціальної структури, рівнем економічного розвитку, соціокультурною традицією. Ідеологія несе знання про суспільство і його конфлікти.

5)Конструктивна функція політичної ідеології проявляється найбільше чітко при прийнятті політичної програми дій, що реалізується на практиці. Конструктивна функція може проявлятися й опосередковано, коли політичні ідеали мотивують дію окремих індивідів, соціальних груп, надихають їх на активну участь у політичному процесі. Республіка, казав у свій час Дантон, жила в розумах людей за двадцять років до її проголошення.

Політична ідеологія (виконує) 6) нормативну функцію. У ній фіксується певний політико-ідеологічний імператив, з яким звіряються практичні проекти, утримуються політичні орієнтири-норми, яких варто дотримуватися. У перехідні періоди реформ, революцій нормативний компонент несе особливе навантаження. Різними ідеологічними течіями створюється цілий спектр таких нормативних орієнтирів, що несуть повинність.

Політичні ідеології не тільки наділяють дії змістом, надають їм соціальну значимість, але виконують 7) компенсаторну функцію, вселяючи надію на благополучну зміну соціального буття, як би компенсуючи соціальну незадоволеність, дискомфорт у наявному бутті.

Політичні ідеології мають великий потенціал, за допомогою якого можна маніпулювати суспільною свідомістю. Вони полегшують комунікаційний вплив, тому що певні соціальні верстви, по образний вислів американського політолога Р.Макрідіса, дивляться на світ як би в однакові біноклі.

Таким чином, поки існує глибоко соціально-стратифіковане суспільство, збережуться й ідеології як систематизований, теоретично оформлений спосіб соціально-групового мислення. І в політику ідеології залишаться елементом власті відносин, легітимізуючи владу певних соціальних чинностей і гарантуючи соціальну й державну єдність на основі ідеологічної ідентичності.

Сучасна політологія виділяє кілька рівнів функціонування політичної ідеології:

1) теоретичний або елітарний, на якому розробляються політичні теорії, принципи, догми;

2) пропагандистсько-просвітницький, де ідеологія стає політичною програмою, спрямованою на маси;

3) актуалізований, на цьому рівні відбувається вплив ідеології на свідомість, що знаходить вираз у різних формах політичної участі.

Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій.

Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів. Традиційні течії мають багато різновидів. Основними суспільно-політичними течіями, або ідеологічними напрямами є:

• Консерватизм – (від лат. conservo – зберігаю) політична ідеологія та практика суспільно-політичного життя, орієнтована на збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей та морально-правових норм. Виникає як реакція на політичну і соціальну післяреволюційну кризу (Франція, 1789 р.). Засновником консерватизму вважається Е. Берк, хоча сам термін було введено Ф. Шатобріаном. Класичний консерватизм постулює такі політичні принципи: стабільність, рівновага, поступове оновлення, засноване, насамперед, на традиціях, звичаях, релігії, моральних та матеріальних цінностях, здобутках попередніх поколінь. Так, В. Липинський, представник українського консерватизму, вважав, що тільки на принципах правопорядку, авторитету, політичної культури можна побудувати українську державність, а остання ґрунтується на шляхетсько-гетьманських традиціях.

• Неоконсерватизм – реакция з боку середнього класу 70-80-х рр. XX ст., які виступили проти інфляції, неефективного втручання держави в економіку, бюрократизацію життя тощо. Для неоконсерватизму останніх десятиліть у політичній сфері характерно: переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, функцій і прерогатив держави, бюрократії у бік посилення егалітарних тенденцій та антибюрократичних настроїв. Ставиться завдання функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів до створення більш гнучких структур влади, зміцнення законності і порядку.

Нові консерватори – Р. Рейган, Дж. Буш у США, М. Тетчер, Дж. Мейджор у Великій Британії, Г. Коль, Л. Шпет у Німеччині, Ж. Ширак у Франції та ін.

• Лібералізм – від слова вільний, політико-правове вчення, яке поєднує прихильників парламентаризму, вільного підприємництва, обмеження сфери впливу держави, демократичних прав і свобод. Прихильниками і ідеологами лібералізму вважаються Б. Констант, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтескье, І. Кант, Г. Гегель, І. Бентам, Т. Джефферсон, М. Дюверже, Ф. Рузвельт. Ідеологія лібералізму виникла в XVII ст., вона захищає свободу від будь-яких соціальних обмежень, як-то станові привілеї, провідником концепції став новий клас, що зароджувався – буржуазія. Ідеологія з моменту зародження являла собою своєрідний план-“проект” розвитку суспільства.

Центральне місце серед ідей лібералізму займає ідея індивідуальної волі. Лібералізм відстоював самоцінність людської особистості і її право на самостійне переслідування особистого інтересу. Індивідуалізм у розумінні епохи Просвітництва - це здатність затвердити себе як носія розуму, здатність перетворити реальність згідно з вимогами розуму, зробити її гідної природи людини.

Ліберальна доктрина природних прав людини на життя, волю, власність жадала від суспільства надання особистості максимальної волі для самореалізації.

В економічній області ліберали захищали принцип вільного ринкового обміну, особистої підприємницької ініціативи, конкуренції, засуджували протекціонізм, політичне втручання в економіку. Основну функцію держави ліберали того часу бачили в охороні приватної власності, установленні загальних рамок вільної конкуренції, охороні порядку й контролі за законослухняними громадян, а також у захисті зовнішньополітичного суверенітету країни. Держава - це всього лише «нічний сторож». Гасло "Анархія плюс констебль" добре відображав суть цієї точки зору.

Найбільш послідовну концепцію ліберальної демократії й конституціоналізму сформулював один із провідних ідеологів американської буржуазної революції Т. Пейн. Він вважав державу необхідним злом: чим воно менше, тим краще для суспільства. Наділені невід'ємними правами, вільні й рівні від природи індивіди передують державі, як у минулому, так і в сьогоденні й майбутньому. Держава вважається законним і цивілізованим лише в тому випадку, якщо воно утворено на основі активної згоди громадян, конституційно оформлена й зафіксоване за допомогою представницьких парламентських механізмів. Таке представництво й такий уряд не мають яких-небудь особливих прав, вони мають тільки обов'язку перед своїми громадянами.

Засновником українського лібералізму був М. Драгоманов, у своїх трудах він намагався поєднати ліберально-демократичний напрям з ідеями українського націоналізму.

Лібералізм зіграв величезну роль у руйнуванні страх ідеологічних цінностей традиційного суспільства. Він затвердив новий демократичний символ віри:

1. індивідуалізм, що бачить основне завдання суспільства й держави в забезпеченні кожному індивідові можливостей для розвитку його здатностей;

2. воля, що повинна забезпечуватися в рамках закону в максимально можливих межах для кожного індивіда;

3. рівність, як затвердження того, що всі люди рівні від природи й маю рівні права й можливості;

4. братерство, що розуміється як співробітництво людей у створенні благополучного суспільства й відмова від використання своєї волі в зло іншим.

Ідеологія лібералізму істотно змінилася з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час виникли концепції «нового лібералізму» – неолібералізм (Дж. Гобсон, Ф. Науманн, Дж. Дьюї, Дж. Джеліотті та ін.).

• Неолібералізм – це етатиський вид лібералізму, постулює принцип втручання держави в економіку. Так, наприклад, політика Ф.Рузвельта привела до збільшення капіталовкладень до невиробничої сфери – освіти, охорони здоров'я та ін. Класичною вважається концепція Р. Дюверже, в рамках якої політична влада є результатом вільної гри інтересів різних груп, а роль держави – вирішення спірних питань між ними, дотримання “правил гри”, нормувати доступ до влади окремих груп.

• Радикалізм (від лат. radikalis – докорінний) – політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу. Відомий крайній радикалізм Й. Сталіна, можна говорити про радикалізм М. Хрущова, який прагнув випередити історичний процес. Радикалізм не слід плутати з екстремізмом.

• Політичний екстремізм (від лат. extremus – крайній) – це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології. Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм – ультрареакційні позиції, які поділяють устремління фашистів, неофашистів. Лівий екстремізм виявляється у теоретичних платформах, діяльності псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та ін.

• Анархізм – (від грец. anarchia – безвладдя) – це суспільно-політичний рух, його основний принцип – заперечення держави і будь-якої форми влади, програмними вимогами є звільнення особистості від всіх форм політичної, економічної та духовної залежності. В Європі анархізм пов'язується з іменами П.-Ж. Прудона, М. Штірнера. В Росії ідеї анархізму поширюються в 70-90-х рр. XIX ст. завдяки роботам М. Бакуніна та П. Кропоткіна, останній створив концепцію анархо-комунізму.

• Фашизм – (від лат. fascio – пучок, об'єднання) – ідеологічний напрямок, що поєднує поняття “нація” як найвищої точки розвитку суспільства та задогматизований принцип соціальної справедливості, спочатку виникає як політичний рух в 20-х рр. в Італії (Дж. Джентіле, Б. Муссоліні). Ідеї фашизму розвивалися в Німеччині після I світової війни, німецький фашизм отримав назву нацизму, поєднав ідеї шовінізму, расизму, елітизму, пропагував домінування арійської раси. Основними постулатами фашизму є: повне заперечення принципів лібералізму (особливо індивідуалізму) як ідеології, що руйнує націю; заміна поняття “клас”, “класова боротьба” на поняття “раса”, “нація”; всеосяжний контроль держави над усіма сферами життя (економікою, культурою та ін.), ідеальною вважається держава без “помилок лібералізму”; агресивна зовнішня політика, постійні війни, необхідні для розширення життєвого простору. За сучасних умов фашизм набуває вигляду неофашизму.

• Неофашизм має два основні напрями: 1) традиційний фашистський рух, який трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності. Неофашистські організації діють більш як у 80 країнах світу. Серед найвідоміших можна назвати Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську партію в Німеччині, Італійський соціальний рух – Національні праві сили.

Для сучасного світу залишається характерним зв'язок політики і релігії.

• Клерикалізм (від лат. clericalis – церковний) – суспільно-політична течія, представники якої виступають за посилення позицій церкви в політиці і духовному житті суспільства. Клерикалізм має такі різновиди: католицький, іудейський, ісламський. Усі вони відображають взаємозв’язок політики і релігії.

• Комунізм (від лат. communis – загальний, всезагальний) – суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ «за потребами». Першими проповідниками комунізму були кабетисти – представники французьких пролетаріїв, прихильники Етьєна Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т. Дезамі. Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.) та розвинуто В. Леніним. У ХХ ст. ідею комунізму було використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в інших країнах.

• Соціал-демократія – суспільно-політичний рух, спрямований на формування суспільства на принципах рівності, справедливості, існування соціального захисту з боку держави та суспільства. Відомими соціалістами були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, К. Маркс, Ф. Енгельс. Соціал-демократія як політичний рух піку розвитку набула в Німеччині в XIX ст., спочатку ідеологія співпадала з ідеологією комунізму, єдина загальнонаціональна власність, власність на засоби виробництва та розподіл ресурсів, державне планування, самоврядування, рівність та ін. Після перемоги більшовиків в Росії європейська соціал-демократія розвивається іншим шляхом – концепція “народного дому”, програма соціальних реформ через перерозподіл податків на користь малозабезпечених верств населення та стимулювання ринку за рахунок державного планування. Пріоритетними стали пошуки консенсусу з іншими політичними програмами, заперечення будь-якої форми диктатури. Серед лідерів соціал-демократії відомі такі видатні політики, як В. Брандт (Німеччина), У. Пальме (Швеція), Ф. Міттеран (Франція), Ф. Гонсалес (Іспанія), Б. Краксі (Італія), Р. Хоук (Австралія) та ін.

Висновки: множинність політичних течій розкриває зміст політичного життя, засвідчує розширення впливу політики на суспільство, суперечливий характер політичної діяльності, активне включення у політику дедалі ширших мас, потребу в осмисленні суспільно-політичних процесів, систематизації політичних знань; доводить неправомірність будь-якої монополії на істину, необхідність широкого діалогу і синтетичної взаємодії суспільно-політичних поглядів, програм і рухів.

Тести для самоперевірки:

1. Систематизовану сукупність ідейних поглядів, що виражають та захищають інтереси певних соціальних груп, називають:

а) релігією; б) політичною свідомістю;

в) політичною доктриною; г) політичною культурою.

2. Якої ідеологічної концепції дотримується політик, якщо пропонує тезу: “Допуск до політичної влади – тільки для представників еліти”?

а) консерватизм; б) соціалізм;

в) лібералізм; г) комунізм.

3. Головними філософськими принципами цієї політичної доктрини є розуміння індивідуальної особистості як вищої цінності, визнання індивідуальних свобод важливішими за суспільні потреби, це:

а) консерватизм; б) комунізм;

в) соціалізм; г) лібералізм.

Контрольні запитання:

1. Які функції виконує політична ідеологія в суспільстві?

2. За якими ознаками розрізняють політичні ідеології?

3. Чим відрізняються ліві ідеології від правих?

4. Як уявляють собі розвиток суспільства центристи?

5. Яка ідея могла б об’єднати українське суспільство на шляху до прогресу? Аргументуйте свою відповідь.