Тести для самоперевірки:

1. Серед вказаних форм політичної влади визначте ту, яка характеризується пануванням церкви та духовенства:

а) охлократія; б) тимократія; в) теократія; г) плутократія;

д) бюрократія.

2. Визначте тип легітимації влади за часів Володимира Великого (980 – 1015 рр.).

3. Крім вказаних, додайте інші характеристики влади:

   • здатність та можливість проводити свою волю;

   • використання певних засобів (ресурсів) влади;

   • ?

   • ?

Контрольні запитання:

1. Чому суспільство не може обійтись без політичної влади?

2. Яке, на ваш погляд, головне призначення політичної влади в суспільстві?

3. Ваше розуміння понять «суб’єкт» і «об’єкт» влади.

4. В чому полягає сутність поняття «легітимність влади»?

5. Чи завжди легітимна влада буває ефективною, здатною успішно та оперативно вирішувати нагальні питання розвитку суспільства?

Основна використана та рекомендована література:

1. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. посібн. – 4-те вид., перероб. і доп. – Львів: Світ, 2001. – С. 65-80.

2. Піча В. М., Левківський К. М., Хома Н. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. Навчальний посібник для студентів. – К.: Каравела, Л.: Новий Світ – 2000, 2002. – С. 84-88.

3. Политическая наука: Сборник научных трудов. – №1: Власть и демократия в условиях глобализации / РАН ИНИОН; Ред. кол.: Ю. С. Пивоваров (гл. ред.) и др. – М., 2004. – 190 с.

4. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Видав. центр «Академія», 2002. – С. 208-219.

І. 4. Політична еліта та політичне лідерство

Поняття та основні теорії політичних еліт.

Типологія політичних еліт.

Природа, концепції та класифікація політичного лідерства.

Мета лекції: ознайомлення з основними категоріями суб’єктів політичної влади, розуміння їх місця в політичній системі та значення в політичному процесі, вивчення основних концепцій та напрямків розвитку світової політичної спільноти в майбутньому.

Термін elite в перекладі з французької означає – кращий, обраний, до наукового обігу термін введений в кінці XIX – на початку XX століття. Сучасні теорії елітизму пропонують цілий ряд визначень цього поняття, однак більшість сходяться на тому, що індивіди, які формують еліти мають володіти певними якостями, знаннями, підготовкою та політичним досвідом, необхідним для кваліфікованого керування суспільством, своєчасного прийняття правильних рішень. Виходячи з цього, політична еліта – це індивіди, які виділяються серед політичного середовища, так як знаходяться на досить високому ступені розвитку окремих політичних якостей та володіють можливостями і механізмами впливу на суспільство.

Хоча полеміка щодо відкритості чи замкненості сучасної політичної еліти і досі актуальна, безсумнівно, ототожнювати еліту лише з управлінським апаратом не можливо, оскільки існують групи (або субгрупи), які, знаходячись у “тіні”, мають реальну владу та здатні досить активно впливати на політику.

Основи сучасної теорії елітизму були закладені італійським соціологом В. Парето (1848–1923), який визначав еліту як сукупність індивідів, що діють в певній сфері. Вважав неможливим функціонування будь-якого політичного суспільства без еліти, відокремлюючи при цьому правлячу еліту як ту, що безпосередньо чи опосередковано приймає участь у владі та контреліту, що не залучається до керівництва і управління.

В. Парето описав процес циркуляції еліт – обмін індивідами між елітою та масами, що, на його думку, сприяє соціальній та політичній стабільності суспільства. З огляду на політичну історію країн саме цей процес вважав змістом та суттю революцій – правляча еліта замінюється потенційною – контрелітою.

Італійський політолог та соціолог Г. Моска (1853–1911) є представником “організаційного підходу”, пояснював владні стосунки як владу організованої меншості, тобто еліти, над більшістю. Поділ політичної спільноти на еліти та більшість називав однією з необхідних умов існування кожного суспільства. Оперуючи певним історичним досвідом, він вказував на деякі закономірності розвитку політичної еліти. Так, будь-яка еліта намагатиметься зберігати владу найдовший час, передаючи її шляхом наслідування, таку тенденцію автор визначав як аристократичну. Однак, закономірно, що з перегрупуванням соціальних інтересів у суспільстві, появою на політичній арені нових соціальних сил з'являється нарешті сила, яка використовуючи механізм демократичних виборів, прагнутиме до влади. Така тенденція здобула назву демократичної. Для позитивного розвитку суспільства необхідним є поєднання обох тенденцій.

Заперечував можливість прямої демократії та безпосередньої участі мас в політиці німецький дослідник Р. Міхельс (1876–1936). Закономірним явищем він вважав інтенсифікацію та ускладнення суспільних процесів, що неминуче спричиняє ускладнення також і суспільних структур (партій, профспілок). Їх функціонування протікає за власними законами, а отже, поступово виділяється група людей (еліта), незалежна від суспільства та орієнтована лише на керування суспільно-політичними інститутами та процесами. Тенденція формування спеціалізованого управлінського прошарку в будь-якому суспільстві – є, за Р. Міхельсом, “залізним законом олігархії”.

Сучасна політична наука пропонує одразу кілька підходів: від технократичних теорій з розумінням особливого домінуючого положення технократії в майбутньому до “революції менеджерів” (Дж. Бернхейм), яка призведе до переходу влади з рук власників до професіоналів-менеджерів. Взагалі обидва напрямки вважають формування еліти результатом так званого “природного добору” суспільством найбільш активних, продуктивних та цінних членів суспільства, а сам принцип елітарності обумовлений нерівністю здібностей окремих індивідів.

Ведуться суперечки щодо характеру та специфічних рис правлячої еліти. Ряд дослідників вважають, що економічна, політична, військова еліта складає єдину групу – а саме, керуючу моноеліту. На противагу прихильники плюралістичної концепції дійшли висновку, що в кожному суспільстві можуть співіснувати одночасно кілька елітних груп, які домінують кожна у власній сфері.

У науковій літературі існує багато типологій політичних еліт, в основі визначення яких є різні ознаки і дослідницькі підходи. Виділяють елітні групи, які різняться:

• за функціональною ознакою: політична, економічна, культурно-інформаційна;

• за структурою, тобто характером внутрішніх відносин. Виділяють інтегровані елітні групи та з низьким ступенем інтеграції. Перші мають досить стійкі зв’язки, незначні або зовсім безконфліктні, вони об'єднані ідеологічно або консенсусно. Другий вид характеризує низький ступінь узгодженості елітних груп;

• за ступенем представництва – з високим та низьким ступенем представництва, різниця між ними в тому, наскільки представлені інтереси різних соціальних груп;

• за інтенсивністю циркуляції та способами рекрутування: відкриті та закриті. Для відкритої характерна досить динамічна циркуляція та формально рівні, з незначними обмеженнями, можливості доступу до неї не-елітних груп. Закрита прагне до самовідтворення, доступ до неї для не-елітних груп обмежено, вона слабко реагує на потреби суспільства та поступово вироджується (див. табл.1).

Таблиця 1.

Типи правлячих еліт

	«Відкрита» в демократичному режимі	«Закрита»
Характер формування	Допускається спонтанний прилив нових членів. Піддаються остракізму порушники встановленого порядку	Виключається спонтанність у формуванні та остракізм щодо порушників встановленого порядку
Вирішальні критерії добору	Особисті досягнення в бізнесі, політиці та в інших сферах, популярність	Особисті досягнення теж ціняться, але головне – відданість системі чи лідерові (вождю)
Спосіб добору	Конкурсний, на основі змагання	Кадрова політика правлячої партії. Рішення вище стоячого органу
Головна посадова вимога	Професіоналізм, компетентність, ініціативність	Абсолютно некритичне сприйняття директив зверху («ініціатива карається»)
Ставлення до громадської думки	Вивчається громадською думкою, чутлива до її оцінок	Закрита до вивчення, байдужа до громадської думки
Характер відтворення	Саморегулювання	Адміністративно-командне регулювання

Типологія політичних еліт визначається за доступом до влади, за результатами, за стилем правління (див. табл.2).

Таблиця 2.