Контрольні запитання:

1. Які причини формування політики як сфери суспільного життя?

2. Що виникає швидше в розвитку людства: політика чи держава?

3. Розкрийте зміст відомих вам концепцій сутності політики.

4. Якою є структура політики?

5. Назвіть особливі якості політики, що зумовлюють характер її взаємодії з іншими сферами суспільного життя.

Основна використана та рекомендована література:

1. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – С. 26-37, 333-373.

2. Політологія: Підручник / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. – 2-ге вид., випр. і допов. – К.: Вища школа, 2001. – С. 24-36.

І. 3. Політична влада

Основні концепції розуміння поняття «влада».

Соціальна система влади. Класифікації влади.

Принципи організації та функціонування влади; Ресурси влади.

Мета лекції: з'ясування сутності і видів влади; механізмів здійснення політичної влади; форм політичної влади; характеристика співвідношення ефективності та легітимності політичної влади.

Коли ми говоримо про науку в галузі політики,

ми маємо на увазі науку про владу.

Гарольд Лассуелл.

Влада – це продукування навмисних наслідків.

Бертран Рассел.

Поняття «влада» є початковим і ключовим в політології. Воно має багато сенсів і різноманітних підходів до розуміння. Вітчизняні політологи зосереджують увагу на трьох визначеннях влади. Це:

• відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

• вольовий елемент, який полягає у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам за допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

• інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Поняття «влада» - складне, суперечливе та багатоаспектне, воно відображене комплексне явище, яке передбачає безліч підходів до його дослідження. Як багатогранний об’єкт пізнання, влада аналізується у різних теоретичних площинах.

Звідси – різні концепції влади. Західні дослідники виділяють декілька напрямів тлумачення влади.

Телеологічний напрям, представником якого був Т. Парсонс, інтерпретує владу як досягнення певних цілей і одержання результатів. Згідно з таким тлумаченням, влада існує для того, щоб реалізувати важливу суспільну мету, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби соціальної спільноти; влада як і будь-яка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається в жорстокій конкуренції.

Біхевіористська концепція розглядає владу як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей. Цей підхід ґрунтується на вченнях Ф. Ніцше, Б. Рассела, Б. Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, зате має потребу в контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціалізоване походження.

Інструменталістська концепція тлумачить владу як можливість використання певних засобів (інструментів). На думку О. Тоффлера, основними інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинених механізмів громадського контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.

Структуралістський напрям розглядає владу як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і покарання. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.

Конфліктологічна концепція розглядає владу як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Реляціоністський підхід тлумачить владу як міжособистісні стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Кращим прикладом реалізації владних повноважень є визначення влади, яке дав Роберт Даль: «Влада А над Б є здатністю А домогтися того, аби Б зробив щось таке, чого б він ніколи не зробив без впливу А». Під А і Б слід уявляти не тільки двох осіб, але й різноманітні, включно й великі спільноти – соціальні групи, громади, колективи, партії, нації тощо.

Влада – явище соціальне – вона виникає у суспільстві (короткий історичний огляд – від родоплемінної до публічної). Будучи соціальною по своїй суті влада проходить разом з суспільством складний шлях, при якому змінюються її форми і зміст. вона приймає політичний характер.

Потреба у владі пояснюється такими причинами:

а) необхідність придати діям суспільства деяку доцільність організованість і розумність (створюються загальні правила поведінки);

б) потреба в регулюванні і погодженні не співпадаючих інтересів і потреб людей за допомогою різних засобів (права, авторитета, насильства);

Суспільство багатолике, існує природна і суспільна нерівність, при відсутності регулювання воно може розпадитися.

При цьому влада може користуватися різними засобами, вони не завжди позитивні чи негативні і не співпадають з інтересами усіх.

В загальному виді висновки можливо звести до наступного:

Влада – це відношення господарства і підлеглості (М.Вебер)

Влада – це здатність приймати рішення і добиватися їх обов’язкового виконання (Парсонс)

Влада – це можливість мобілізувати ресурси суспільства для досягнення загальних цілей.

Політична влада це:

а) функціонування певних інститутів (держава, партії)

б) спирається на систему засобів і методів владного впливу (ресурси влади)

в) пов’язана з діяльністю лідерів та еліт

г) їй притаманні зміни

д) про неї судять по результатам

У структурі впливу є шість найбільш розповсюджених компонентів:

1. раціональний – влада інтелекту – вплив на людський розум. Метод впливу – переконування, аргументування;

2. емоційно-психологічний – влада емоцій – вплив на людські почуття, переживання («вплив на серце»). Метод впливу – емоційні стосунки;

3. моральний – влада моралі – вплив на совість, на моральний світ особи. Метод впливу – повчання;

4. прагматичний – влада інтересу – вплив на людські інтереси. Метод впливу – стимулювання (моральне і матеріальне);

5. юридичний – влада закону – комплексний вплив на сукупність гуманістичних якостей людини (інтелект, моральний, духовний, психологічний лад тощо). Метод впливу – роз'яснення, переконування, присилування;

6. силовий – влада сили – вплив на біологічну, соціальну природу людини, її душевний стан, інстинкти. Метод впливу – застосування грубої сили, примусу.

Соціальна система влади включає ряд підсистем – політичну, економічну, правову, духовну, профспілкову, сімейну тощо. Якщо, наприклад, в економічній сфері базовими умовами реалізації влади виступають матеріальні відносини, то в політичному житті такою умовою є цілий комплекс побудованих на принципі адміністративно-управлінської ієрархії державних, партійних, господарських, суспільних, професійних відносин і відповідних інститутів, де кожна вища ланка у порівнянні з нижчими має більше можливостей для того, щоб примусити або стимулювати останні до виконання прийнятих на даному рівні рішень. Однак соціальна система влади не обмежується цими підсистемами, вона значно ширша і охоплює буквально всі сфери людської діяльності, в яких хоч якось виявляються сутнісні відносини залежності.

Основними формами політичної влади за засобами її здійснення є панування, політичне керівництво й управління. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, тимократія, плутократія, теократія, охлократія, демократія. Сучасні дослідники відокремлюють ще владу партократії, бюрократії, технократії, меритократії, райтократії, геронтократії.

За типом владного суб’єкта влада може бути інституціолізованою, груповою, особистою. Інституціалізація влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютною, необмеженою (східні деспотії та абсолютні монархії) і обмеженою законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізованою (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізованою (розподіл компетенції між центральними органами державної влади й органами самоврядування).

Груповими суб’єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб’єктами залежить від їхнього чисельного складу, організаційних і фінансових можливостей, типу політичного режиму, ідеологічного впливу. За цими критеріями влада поділяється на національну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домінантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.

Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

За способами взаємодії владу поділяють на тоталітарну, авторитарну та демократичну.

За функціями органів влада поділяється на: законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада відповідає за створення й дотримання певної правової системи. Вона розробляє і вдосконалює закони та інші нормативні акти відповідно до очікувань і прагнень громадян. Виконавча влада забезпечує реалізацію ухвалених законодавчих та інших державних рішень, розробляє і здійснює державну політику. Судова влада врегульовує можливі конфлікти, слідкує за дотриманням законів у суспільстві.

За рівнем поширення виокремлюють: мегавладу (ООН, НАТО та ін.); макровладу (центральні органи держави); мезовладу (регіональні органи); мікровладу (малі групи, організації).

Типологізацію влади можна проводити за такими критеріями:

1) характером примусу; 2) типом легітимності; 3) степенем публічності;

4) типом владного суб’єкта; 5) джерелами формування;

Сила влади залежить від ступеня її соціальної організованості. Політична влада здійснюється за допомогою специфічних методів та механізмів, вона організована та функціонує на основі певних принципів. Найбільш високим ступенем соціальної організованості серед суб’єктів політики володіє держава, вплив якої обумовлено наявністю потужного апарату, розгалуженої системи органів та широкого спектру ресурсів.

Головними принципами організації та функціонування влади є суверенітет і легітимність.

Суверенітет:

-це верховенство і незалежність державної влади. Існування сильної влади, діючої в рамках закону;

-громадянське суспільство виступає контролером державної влади.

Легітимність – пов’язана з обґрунтуванням правомірності тих рішень, які приймає влада і добровільності виконання їх населенням, а також правомірності використання тих чи інших засобів, включаючи силу (примус).

Легітимність влади – одна з важливіших характеристик політичної влади. Легітимною є влада з існуванням якої погоджується народ. «Той, хто набуває хоч якусь долю влади іншими шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися…, а відповідно, є не тією особою, на яку дав згоду народ» - писав Дж. Локк.

Дослідники приділяють багато уваги з’ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як «здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства».

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1. Традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархія;

2. Харизматичне панування (від грец. – особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.

3. Легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкованості усіх систем і законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М.Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (напр.., президента). Відповідно Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1. Ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д.Істон називає колишній СРСР.

2. Структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом.

Особиста (персональна) легітимність опирається на віру у особисті якості лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

• легітимізація шляхом застосування сили4 чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимізації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином проблема легітимізації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

Структуру різних видів влади можна представити у формі наступної схеми: : (примус,

				Джерела влади (авторитет, харизма, сила, престиж, закон, багатство, знання, інтерес)
	Суб’єкти влади (політичні інститути, група еліти, лідери)
					Влада
Функції влади (панування, керування, регуляція, контроль, координація та ін.)

Засоби влади (насильство, переконання, заохочення, право, традиції, страх)

Об’єкти влади (суспільство, клас, група, індивід

Всі ресурси політичної влади можна поділити на декілька груп:

• економічні; політичні; соціальні; суб’єктні; силові; інформаційні; демографічні; культурні; правові.

Висновки: влада є необхідною умовою існування будь-якого суспільства. Вона є сполучною ланкою політичної системи, яка визначає її природу і стабільність. Влада є відображенням волі соціальних суб’єктів, а тому здійснюється як обов’язкова, публічна, така, що поширюється на всіх членів суспільства. Завдяки їй забезпечується порядок в суспільстві, тобто приведення поведінки суб’єктів у відповідність до певних суспільно узгоджених норм.