Тести для самоперевірки:

1. З ім’ям якого античного мислителя пов’язано розповсюдження поняття «політика»?

а) Солон; б) Платон;

в) Сократ; г) Арістотель.

2. Хто з давньокитайських мислителів висунув концепцію договірного походження держави?

а) Конфуцій; б) Мо Цзи;

в) Лао Цзи; г) Шан Ян.

3. Серед вказаних форм держави визначте ті, які Арістотель вважав доцільними:

а) монархія; б) політія;

в) демократія; г) аристократія.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає неперехідне значення Сократових ідей?

2. У чому полягають позитивні і в чому – негативні риси політичної філософії Платона?

3. Які основні положення вчення Арістотеля про державу?

4. В чому суть юридичної платформи Ціцерона?

5. Чому ідеї Конфуція про державний устрій китайського суспільства були офіційною ідеологією китайської держави на протязі всього Середньовіччя і Нового часу?

Основна використана та рекомендована література:

1. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / В. Г. Графский, Н. М. Золотухина, Л. С. Мамут и др.; Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – 2-е изд. – М.: Норма-Инфра, 2000. – С. 9-62.

2. Классики мировой политико-правовой мысли о государстве, обществе, праве. Уч. пособие./ Составили: Сухотерина Л. И., Мамонтова Э. В. – Одесса: Маяк, 2005. – 160 с.

ІІ. 2. Політичні доктрини Середньовіччя та Нової доби

Політичні погляди Аврелія Августина, Фоми Аквінського. Політичні ідеї Відродження: Марселій Падуанський, Ніколо Макіавеллі.

Політичні концепції Нового часу: Т. Гоббс, Дж. Локк, Ф. Бекон, Ж.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель.

Мета лекції: ознайомлення з суспільно-політичними уявленнями Середньовіччя та Нової доби; розгляд еволюції політичних ідей; з’ясування цінності праць мислителів для історії політичного мислення.

Особливістю розвитку середньовічної політичної думки було те, що осмислення політико-владної проблематики відбувалося в контексті розв’язання питання: якій із двох влад має належати вищий авторитет у суспільстві – духовній, тобто церкві, чи світській, тобто державі. Тон при розв’язанні цих проблем було задано Аврелієм Августином (353–430 рр.), який стверджує примат церкви над державою, підкорення останньої першій.

Аврелій Августин (Блажений), – латинський християнський письменник і релігійний християнський діяч, у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому настільки довершену, що впродовж восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного.

Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші складники вчення А. Августина, яке викладено в його головному та обширному творі «Про град божий». Передусім оригінальна і непересічна цінність ідей Августина полягає в відкритті ним теорії особистості, в центрі якої – становлення «нової людини» та її відношення до Бога й до світу. Тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога – наскрізна в усій його творчості. У безпосередньому зв’язку з теорією особистості перебуває й інша теорія Августина – теорія християнської держави. Не вірячи в моральність земних держав, Августин вважав, що реальна держава – це різновид необхідного зла. І виправдання її – у служінні церкві. Держава – «град земний», церква – «град божій». Зло людства виявляється, на думку А. Августина в тому, що держава (нижче) ставиться вище церкви (вищого).

Фома Аквінський (1225 або 26–1274 рр.) – самий відомий та впливовий філософ – схоластик західноєвропейського Середньовіччя, магістр теології, був причасний до ліку святих.

Первинним джерелом влади, що потім вручається одній або декільком особам, є вся людська співдружність, народ – такий порядок заповідано від бога, і в цьому полягає священна сутність владарювання. Важливим моментом концепції Фоми Аквінського є встановлення важливої кореляції між сутнісною природою влади (визначеної богом і контрольованої церквою) та її практичними аспектами набуття і використання; несправедливий прихід до влади або зловживання нею порушують заповіді божі, що дає право народу на спротив і повалення поганого правителя.

Виходячи з політичного досвіду розвитку численних італійських міст – держав Марселій Падуанський (бл. 1275–бл. 1343 рр.) у трактаті «Захисник миру» розвиває ідею народного суверенітету, за якою вищим законодавцем та єдиним джерелом влади є народ – суверен.

Він перший у власно європейській політичній думці розмежовує законодавчу і виконавчу влади. Важливим моментом у концепції державної влади Марселія падуанського було рішуче заперечення панування над нею католицької церкви. Навпаки, держава має контролювати діяльність церкви.

Політична наука епохи Відродження пов’язана з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Ніколо Макіавеллі (1469–1527 рр.). В його працях «роздуми про першу декаду Тита Лівія» та «Государ» дістає дальший розвиток політична наука. Заслуги Н. Макіавеллі полягають у тому, що він:

• відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

• один з перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу і певною мірою – законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада;

• увів у політичну науку загальне поняття «держава» (stato) як загальний політичний стан суспільства, його певна політична організація (відповідно до сучасного розуміння).

Спираючись на аналіз історичної практики, він дійшов висновку, що стрижнем політичної поведінки людей є не християнська мораль, а вигода й сила. «Доля, – зазначав Макіавеллі, – завжди на тому боці, де краще армія». Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили, відповідно «мета виправдовує засоби».

Засновником авторитарного напрямку новочасної політичної думки є видатний англійський мислитель Томас Гоббс (1588–1679 рр.). Свої політичні погляди він виклав у трактаті «Про громадянина» та книзі під назвою «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської». Вони полягають у наступному:

• На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока «війна всіх проти всіх».

• Влада повинна бути абсолютною, єдиною і неподільною. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх підданців, крім права на їхнє життя.

• Верховна влада ніякою угодою зі своїм народом не пов’язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними.

• Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства.

• Смисл концепції Гоббса полягає у теоретичній розробці сценарію авторитарної модернізації, яка передбачає жорстоке обмеження політичної свободи при збереженні й гарантуванні свободи економічної.

• У моделі авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда «платнею» за економічну та особисту безпеку, яку гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави.

Англійський філософ Джон Локк (1632–1704 рр.) розробив ліберально-демократичну альтернативу курсу авторитарної модернізації «залізом і кров’ю». Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воїн, «модернізації без революції» теоретично обґрунтована Локком у «Двох трактатах про правління» – його основній політичній праці. Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. На відмінну від Гоббса, у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах. Дж. Локк виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Права людини переважають над будь-якими державними правами, сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи.

Дж. Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу – королю або кабінету міністрів.

Екстраординарним і крайнім заходом проти узурпації влади у Локка є право народу (більшості) на повстання та повалення зарозумілих правителя або правителів.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в теоріях Нового часу виразно прозвучала теза про те, що «соціального миру» можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

Френсіс Бекон (1561–1626 рр.) – англійський філософ і державний діяч. Написав ряд фундаментальних праць – «Досліди, або настанови моральні та політичні», «Новий Органон», «Нова Атлантида» та ін.

За Ф. Беконом, закон, а не абсолютна влада монарха, повинен регулювати відносини між королем і підданими. Вчений наголошував, що головним обов’язком суддів у їхній діяльності є мудре застосування законів, а найвищим законом для них має бути благо людей. Народ, зазначав Ф. Бекон, внаслідок злиденності свого існування є постійним джерелом смути – воєн і соціальних зворушень.

У законодавчій та судовій діяльності Ф. Бекон вбачав засіб юридичного забезпечення господарчої діяльності. Він виправдовував (морально) збагачення і пропагував шляхи його досягнення (підприємництво, колоніальну експансію, лихварство, торгівлю і мореплавство, монополію), характерні для епохи первісного нагромадження капіталу.

Концепція розподілу влади одержала дальший розвиток у творчості французького філософа – просвітителя Шарля-Луі Монтеск’є (1689– 1755 рр.). У своїй основній праці «Про дух законів» він стверджує тезу про те, що гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Проект Монтеск’є полягав у тому, щоб законодавчою владою наділити парламент, який складається з двох палат – верхньої та нижньої, аристократичної та народної. Виконавча влада має бути зосереджена в руках короля.

Загальний зміст ліберальної конституційної програми Монтеск’є полягає у пошуках компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою. Механізм розподілу влади, запропонований Монтеск’є, не тільки приборкував політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував прийнятне їхнє сполучення, яке забезпечувало безконфронтаційну модернізацію «за загальною згодою».

Видатний мислитель епохи Просвітительства Жан-Жак Руссо (1712– 1778 рр.) при розв’язанні проблеми співвіднесеності особи, суспільства і держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси і потреби. У своїй праці «Про суспільний договір або принципи політичного права» Руссо запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави.

Руссо спирався на ідею народного суверенітету, що знаходила своє відображення у творчості Марселія Падуанського, Джона Лільберна та ін. Руссо не просто відтворив цю ідею, а перетворив її у цілісну політичну концепцію, парадигму радикального демократизму. Народний суверенітет для Руссо стає виразом колективної (загальної) волі. Руссо рішуче відкидає принцип розподілу влади. Альтернативу системі ліберальної державності має становити система послідовного народоправства. Прийняття законів повинно спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту).

Політично-філософські вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу у працях І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля.

І. Кант (1724–1804 рр.) найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму і є, так само, як і Дж. Локк, одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. «Верховною» він називає владу, яка продукує закони і належить «колективній волі народу». Виконавча влада має підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом була конституційна монархія. Благо і призначення держави, за Кантом, полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Й. Фіхте (1762–1814 рр.) підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспотизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Г. Гегель (1771–1830 рр.) був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке розумів як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні. Державу він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв’язує суперечності між його членами.

Висновки: Авторитарна, ліберальна і радикально-демократична парадигми влади стали загальною концептуальною основою процесу європейської та світової модернізації. Значну частину ключових пунктів цих вчень було безпосередньо використано (у різні часи й різною мірою) в конституційній практиці XVIII – XIX ст. Вже у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789), першій американській (1787) та французькій конституції (1791 р.) у тому чи іншому вигляді закріплюються ідеї розподілу влади та верховного суверенітету народу.