5) Петро Левченко (1856-1917).

Левченко Петро . Фото. 1883.

Цього художника можна поставити на один щабель з прекрасним російським пейзажистом І.Левітаном. Його настроєві пейзажі – це поетизація буденного, повсякденного. Початкову освіту отримав, як і С.Васильківський, у Харківській гімназії у художника і педагога Дмитра Безперчого. У Петербурзькій Академії мистецтв вчився у пейзажистів Володимира Орловського і Михайла Клодта (1878-1888) та через хвороби і нестатки не зміг закінчити навчання. Після повернення в Україну, здебільшого жив у Харкові, часом наїжджаючи до Києва. З 1886 р. – постійний учасник пересувних художніх виставок.

Його тонкі роботи, мініатюрність письма (невеликий формат, часом у розмір листівки), м’яка монохромність, сірувата гама найкраще передавали стан природи, замріяності, смутку. Кожна з них сприймаються як маленькі перлини. “Героями” краєвидів є вітряки, млини.

1890 р. коштом петербурзького мецената барона Штігліца здійснив закордонну поїздку у Францію й Італію. Знайомство з творами імпресіоністів, з полотнами Ренуара, Сіслея, Моне, Піссаро викликало істотні зміни в його мистецтві. Сіренькі, тоскні пейзажі української глухомані, мальовані в дусі “громадської скорботи”, поступаються місцем перед соковитою сонячною палітрою, багато нюансованим колоритом.

Краєвид Харківщини над річкою. 1890-1910.

Хутір. 1890-1910.

Вітрячок. Вечоріє. 1890-1910.

Водний млин. 1910.

Глухомань. 1890-1910.

Святковий стіл. 1890-1900.

За читанням.

У його творчій спадщині багато недатованих робіт, здебільшого це 90-ті ХІХ ст., але є й 1900-х років (“Біля самовара”,“Задвірки Софійського собору у Києві”).

Біля самовара. 1900-ті.

Петро Левченко. Фонтан біля Золотих воріт. 1910.

Задвірки Софійського собору в Києві. 1900-ті.

В цей час художник продовжує вирішувати завдання імпресіоністів, бажання створити випадкові ненав’язливі композиції, гру світла й тіні. Стрімким, рухомим мазком він переносить на свої невеличкі картини все те прекрасне, що бачить навколо себе. Ліризм і тонка поетичність сприйняття природи становлять найхарактерніші ознаки творчості Левченка - пейзажиста. Він також майстер інтер’єру, зігрітого людською присутністю, теплом людського життя. Дуже часто зображував улюблену дружину Матильду. (ХОХМ -- “На веранді”). Крім того, що його твори є досконалими естетично, вони й виконані надзвичайно майстерно.

Картини Петра Левченка зберігаються у Національному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві, Харківському художньому музеї, у приватних колекціях збирачів мистецтва тощо. Картини митця є як в основних фондах, так і запасниках.

6) Сергій Васильківський (1854-1917).

Автопортрет.

Один з найвидатніших українських митців передреволюційної доби, знавець українського орнаменту і народного мистецтва. Закінчив Харківську гімназію, де азам живопису навчався у Дмитра Безперчого, а у 1876 р. всупереч волі батька вступив до Петербурзької академії мистецтв. Вчився у видатних пейзажистів – Володимира Орловського і Михайла Клодта. По успішному закінченні навчання 1885 року як пенсіонер Академії їхав до Європи. Побував у Німеччині, Бельгії, Італії, відвідав Єгипет. Навчаючись у Парижі, захопився барбізонцями. Копіював їхні твори, малював Барбізон. Результатом закордонного відрядження було майже 50 тонких і тендітних творів, що були показані на виставці в Академії і принесли авторові великий успіх (критика їх назвала “мініатюрними перлами”). На них відбилось характерне для барбізонців панорамне зображення простору, неба, срібляста повітряний серпанок “батечка Коро”. Ці риси зберіг Васильківський і в українських пейзажах, емоційних і поетичних. Васильківський залишив по собі майже три тисячі картин, ескізів, замальовок, щоправда більшість їх загинула під час Другої світової війни. Васильківський не був членом Товариства передвижників, проте його роботи виконані цілком у дусі завдань товариства – природа, життя, праця людей. В його творчості знайдемо твори майже всіх жанрів – монументального, побутового, портретного, історичного, проте найціннішими є зображення природи. В пейзажі він досяг вершин майстерності і здобув європейське визнання (“Околиця Кам’яної Балки”, “Ранок”, “Біля вітряка” (ХОХМ), “Козачий пікет” (коней писав М.Самокиш).

Першим після Тараса Шевченка Васильківський звернувся до української давнини і виконав ряд творів на історичну і етнографічну теми. Для будинку Полтавського земства намалював три великі панно: “Чумацький шлях на Ромодан”, “Обрання полк. Пушкаря“, “Бій козака Голоти з татарином”.

Віз.

Село.

Біля вітряка. 1917. ХОХМ.

Козача левада.

С. І. Васильківський. Сторожа запорозьких вольностей. Б.1890.

Козак в степу. Тривожні ознаки.

На варті.

Козачий пікет.

Побачення.

Сергій Васильківський. "А що мати скажуть?".

Колядники.

Разом з художником Миколою Самокишем і відомим українським вченим – істориком Дмитром Яворницьким працював над альбомом “З української старовини”.

7) Олександр Мурашко (1875-1919).

Олександр Олександрович Мурашко. Фото 1905-1906 рр.

Художню освіту здобув у Київській малювальній школі та Петербурзькій академії мистецтв (1894-1900) у Іллі Рєпіна. За порадою вчителя програмну роботу присвятив українській історичній темі, звернувшись до запорізької козацької давнини, “Похорон кошового” (1900).

О.Мурашко. Похорон кошового. 1900.

Портрет старого.

Пенсійне відрядження, отримане після успішного завершення навчання, відкрило йому світ європейської культури. Французький імпресіонізм звільнив його від натуралізму світлотіні на користь виразності гнучких силуетів, навчив вільного широкого живопису, розкрив таємницю кольорів, наче зітканих із сліпучих барв, відблисків світла.

У Парижі Мурашко створив “Портрет дівчини в червоному капелюсі”, побудований на яскравих колірних контрастах. Вишуканий одяг дівчини, врода і молодість не зробили її щасливою. На рум’яному личку і особливо в темних очах застиг сум. У спокійно складених руках можна вгадати покірність долі, легку втому. Ці риси вдачі портретованої художник ще виразніше підкреслив живописними засобами – протиставленням червоного та чорного кольорів.