Глава 3

Особистість в умовах трансформації українського суспільства

Необхідною передумовою визначення сутності, змісту та особливостей соціалізації, спрямованості та механізмів процесу соціалізації особистості постає з’ясування соціальних умов, конкретно-історичного стану суспільства, що мають місце на даному етапі його історичного розвитку.

Сучасний етап життєдіяльності українського суспільства в науковій літературі визначається як етап посттоталітарної трансформації. У дослідженнях науковців знайшли відображення загальні особливості української моделі трансформації суспільства, які найбільш суттєво впливають на процес соціалізації особистості.

Першою особливістю трансформаційної моделі українського суспільства стала відсутність на початковому етапі реформування основ ринкової економіки. До проголошення незалежності в Україні практично повністю була відсутня приватна власність на засоби виробництва, товарно-грошові відносини мали формальний характер, економіка була деформована тотальним державним регулюванням і значною мірою мілітаризована.

Зрівнялівка в оплаті праці, придушення економічної ініціативи, екстремальні умови існування населення, ідеологічне обдурювання і пропаганда аскетичного способу життя сформували особливий тип людей, які у переважній більшості зазнали значних труднощів у процесі адаптації до нових умов соціально-економічного буття. Соціальна дезорганізація, втрата колишнього соціального статусу або відсутність чіткої ідентифікації з новими соціальними умовами породжує соціальну незадоволеність і почуття незатребуваності, які притаманні певній частині населення України.

Друга особливість трансформації українського суспільства полягає в необхідності як демократизації політичного і соціального життя суспільства, так і створення ринкової економіки. Якщо в розвинених країнах світу, наприклад західноєвропейських, спочатку створювалась певна економічна (ринкова) система, а потім на її ґрунті відбувалося формування демократичних політичних структур, то в Україні перехід до демократії почався зі створення нової політичної системи без наявності ринкової економічної системи. Крім того, якщо в країнах розвиненої демократії перехід від абсолютистсько-олігархічних систем до демократичної системи правління мав переважно природно-еволюційний характер і тривав декілька століть, то Україна здійснює такий перехід в історично короткий час.

Третьою особливістю трансформації українського суспільства є те, що в результаті проголошення незалежності тоталітарний механізм був зламаний, частково демонтований, але не знищений. Слід зазначити існування і певної популярності у суспільстві ідей тоталітаризму, що знаходить свій прояв у підтримці на виборах комуністичної партії і політичних партій, створених на її базі. Така стійкість тоталітаризму пояснюється багатошаровістю тоталітарної системи в Україні та її глибокою суспільною вкоріненістю, що в свою чергу можна пояснити відсутністю демократичних традицій, особливостями менталітету українського народу і, головне, значним падінням життєвого рівня населення, зумовленим проведенням псевдореформ.

Четвертою особливістю трансформаційних процесів сучасного українського соціуму є те, що трансформаційна модель реалізовується в умовах перманентної кризи соціальної системи, яку можна охарактеризувати як глибоку і всеосяжну кризу – політичну, економічну, екологічну, соціокультурну тощо (тобто як систему взаємопов’язаних видів кризи). Коріння цієї посттоталітарної трансформаційної кризи, яку деякі дослідники називають кризою перетворень або перехідною кризою криються в кризі старої тоталітарної системи, проростають із сформованих у її надрах соціальних протиріч. Масштаби цієї кризи тоталітаризму, як відзначає С. Живанов, з одного боку, зробили можливим відносно легкий і швидкий крах соціальної системи, що існувала, а з іншого боку, саме ця обставина – найбільш велика перешкода на шляху перетворень.

Крах радянської системи, зміна лідерів, проведення відносно вільних і демократичних виборів лише частково зняли деякі проблеми в політичній сфері і створили початкові передумови для проведення реформ, подолання кризи, що охопила не тільки колишню політичну систему, але й суспільство в цілому.

У сфері економіки криза, пов’язана із транзитом закритої командної системи у відкрите ринкове господарство, не тільки не була подолана, а навіть поглибилась. Як вважають О.Г. Данільян, Л.Д. Кривега та інші це зумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Серед основних з них постали: руйнування єдиного соціального та державного організму, економічної системи (за думкою ряду експертів до 60% падіння рівня виробництва було пов’язане з розірванням кооперативних зв’язків у масштабах СРСР, Ради Економічної Взаємодопомоги; інфляційною кредитно-грошовою політикою держави; грубими помилками і зловживання в період проведення приватизації тощо).

Характерним проявом трансформаційної кризи в Україні, який О.Г. Данільян за значущістю виділяє як одну із загальних рис українського перехідного періоду, є зростання злочинності, частки тіньової економіки в сукупності економічної діяльності, криміналізація суспільства. Як справедливо зазначає С. Глинкіна, масштаби тіньової економіки зростають повсюди на етапі трансформації, незалежно від результатів ходу реформ. На її думку, це пов’язано, з “революційним ламанням” системи державного управління і контролю, швидкою реорганізацією виконавчої влади, слабкою нормативною базою економічних реформ, зниженням життєвого рівня населення, зростанням безробіття.

Масштаби тіньовизації економіки і форми її прояву, криміналізація суспільства в цілому безпосередньо визначаються глибиною “революційних” перетворень у політичній та економічній сферах, ступенем реорганізації виконавчої влади в Україні. Серед притаманних українській державі основних форм тіньової економіки, що здійснюють деструктивний вплив на всі сфери суспільного життя, дослідники виділяють: неофіційну економіку – легальні види економічної діяльності, в рамках яких має місце виробництво товарів і послуг, яке не фіксується офіційною статистикою, а також приховування цієї діяльності від податків; фіктивну економіку – економіку приписування, спекулятивних угод і будь-якого шахрайства, пов’язаних з одержанням і передаванням грошей; підпільну економіку – всі заборонені види економічної діяльності, до яких належать, насамперед, безпосередньо підпорядковані кримінальному світові торгівля зброєю, наркотиками, гральний бізнес, проституція тощо.

Тіньовизація економіки тісно пов’язана з корупцією і криміналізацією керівництва. Так, за інформацією Генерального прокурора України, тільки в січні 2007 року прокуратурою України пред’явлено 116 позовів у сфері адміністрування та відшкодування ПДВ на суму близько 6 млн. грн. З них уже задоволено 37 позовів на суму 2 млн. грн. Крім того, у сфері земельних відносин пред’явлено 850 позовних заяв. При прокурорському втручанні з незаконного володіння повернуте понад 1 тис. га земель, а на користь держави сплачено майже 2 млн. грн. До суду спрямовано понад 1,5 тис. кримінальних справ, з яких майже кожна третя – у сфері економічної діяльності, причому більше 100 – з ознаками корупційної діяльності. Хоча в Україні відзначається тенденція до зниження кількості злочинів (за 10 місяців 2006 року злочинність знизилася на 15%), їх кількість за цей період складає – 53712 фактів, що становить досить значну кількість.

П’ятою особливістю української трансформаційної моделі є конфліктність перехідного процесу, особлива роль і місце соціальних протиріч у характері та особливостях здійснення трансформації перехідного соціуму та її результатах. О.Г. Данільян навіть робить висновок, що сам перехідний процес є гігантським, тектонічним конфліктом (системою конфліктів) між соціально-політичною системою, яка руйнується і між соціально-політичною системою, яка народжується.

Для розуміння специфіки буття особистості в умовах трансформації українського суспільства необхідно визначити не лише загальні особливості української трансформаційної моделі, але й характерні риси сучасного етапу трансформації українського суспільства. До таких характерних рис, які найбільш суттєво впливають на процес соціалізації особистості дослідники відносять: зниження життєвого рівня основної маси населення, його розшарування та маргіналізація; високий ступінь утриманства, пасивності в суспільстві, укорінену звичку до духовної і політичної несвободи; наявність істотних зрушень у духовній сфері життя суспільства, виникнення ціннісно-нормативного вакууму в суспільстві, коли руйнування старого і звичного набагато випереджає зміни в свідомості; особливу роль політичних еліт, армії, чиновництва у перехідному процесі; виникнення у суспільстві соціальних патологій тощо.

Першою характерною рисою сучасного етапу трансформації українського суспільства, яка найбільш суттєво впливає на процес соціалізації особистості постає зниження життєвого рівня основної маси населення, його розшарування та маргіналізація.

На межі століть проблема подолання бідності розглядається світовою спільнотою як ключова у соціально-економічній політиці будь-якої держави, де зазначене явище має істотне розширення. Бідність визначається як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров’я. Бідність – це ще й страх перед майбутнім, обумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Крайнім проявом бідності є злиденність.

Україна належить до країн з досить високим рівнем бідності населення. Бідність не лише залишається в Україні сьогодні, але й загрожує перетворитися на проблему майбутнього. За рейтингом, складеним ООН в 2005 році за рівнем життя (враховувалися тривалість життя, рівень освіти і рівень доходів), Україна посідає 78 місце серед країн світу. Слід зазначити, що бідність з’явилася в Україні не сьогодні і не є наслідком тільки трансформаційної кризи та прорахунків у проведенні реформ. Однак, нині вона перетворилася на один з найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров’я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції. У суспільстві формуються передумови так званої хронічної, “спадкоємної” бідності, коли діти з бідних сімей приречені на таке ж бідування у дорослому житті, не мають можливості належним чином задовольнити необхідні потреби своїх нащадків, які у свою чергу теж будуть бідними.

За міжнародними стандартами Україна належить до держав з високим ступенем нерівності населення за доходами та споживанням, причому ця нерівність істотно посилилася протягом останніх років. Існуючий рівень майнового розшарування у поєднанні з психологічною неготовністю певної частини населення України сприймати у своєму складі багатих людей загрожує породити суттєві соціальні проблеми. Третину дорослого населення країни, за результатами соціологічних досліджень, турбує стрімке розшарування суспільства за рівнем доходів, яке перетворює на реальність перспективу виникнення конфліктів між багатими та бідними.

Високий рівень розшарування населення поєднується в Україні з відсутністю суттєвого прошарку середнього класу, який є гарантом соціальної стабільності і прогресу, утвердження інститутів громадянського суспільства. Представники ряду професійних груп (лікарі, освітяни, науковці, інженери, військовослужбовці тощо), які ще на початку трансформаційного періоду мали середні (за вітчизняними стандартами) прибутки і відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, сьогодні в більшості опинилися серед “нових бідних”. Перехід значної частини людей з високим освітнім рівнем і високими соціальними орієнтирами до групи, яка може забезпечити родині лише мінімальний прожитковий мінімум, має досить хибні наслідки для стабільного розвитку суспільства і негативно впливає на усі фази процесу соціалізації особистості.

Окремо слід зупинитися на феномені суб’єктивної бідності. За даними обстежень, проведених Інститутом соціальних досліджень та Центром “Соціальний моніторинг” упродовж 1994-2000 рр., приблизно три чверті населення оцінює свій рівень життя нижче середнього в Україні. Йдеться про феномен суб’єктивної бідності, який формується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного та існуючого (фактично чи в його власній уяві) майнового розшарування. Велику роль тут також відіграє розрив між реальним рівнем життя в Україні та сформованими життєвими стандартами, в тому числі середнього класу, в США та економічно розвинених країнах Заходу.

У цьому плані доцільно звернутися до рейтингу країн, який був складений експертами журналу Economist в 2006 році на основі інформації про уявлення громадян про рівень комфорту проживання в тій або іншій країні. При цьому підсумковий бал для кожної держави сформувався із цілого ряду показників, із числа яких фахівці виділили 9 головних, що роблять найбільший вплив на оцінку якості життя й ступінь задоволеності нею в тій або іншій країні. Серед таких показників були визначені 1) рівень доходу (або ВВП) на душу населення (головний фактор); 2) ступінь задоволеності системою охорони здоров'я країни; 3) ступінь дотримання різних громадянських свобод; 4) рівень безробіття; 5) комфорт сімейного життя; 6) кліматичні умови; 7) політична стабільність і безпека; 8) ступінь виразності рівності громадян за статевими ознаками; 9) рівень розвитку громадського життя. Всі нечіткі показники були отримані шляхом обліку даних опитувань громадської думки за різними сферами життя, починаючи від загального питання, що задавали жителям країн про те, чи задоволені вони своїм нинішнім життям, із чотирма варіантами відповідей “зовсім задоволений”, “в основному задоволений”, “не дуже задоволений” або “зовсім незадоволений”, і закінчуючи специфічними питаннями більше вузької спрямованості, що стосуються основних сфер життєдіяльності людини. У результаті за сукупність показників на першому місці “краща країна для проживання на планеті на даний момент” виявилася Ірландія – підсумковий бал становить – 8,333. Сполучені Штати Америки, які оголошують себе як “найбільш демократичну державу планети”, виявилися лише на 13-му місці з показником індексу якості життя на рівні в 7,615 бала. Україна в цьому рейтингу виявилася лише на 98-му місці.

Суб’єктивна бідність має надзвичайно важливе значення при аналізі та прогнозуванні результатів окремих фаз процесу соціалізації, соціальної поведінки, оскільки такий прояв бідності безпосередньо пов’язаний з маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями окремих його верств. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну поведінку, знижує трудову і службову активність, ініціативу та бажання пошуку оптимальних рішень у процесі трудової та службової діяльності. Втрачаючи віру у свої власні сили, людина психологічно готова до сприйняття деструктивних ідей і до здійснення протиправних дій. Вона сподівається на чиюсь допомогу, очікує вказівок і починає підкорятися будь-якій політичній силі, що належним чином натискає на “больові точки”. Конструктивний вплив на суб’єктивну бідність потребує не лише економічних заходів, а й різнопланових зусиль щодо активізації поведінки працездатного населення на ринку праці та його адаптації до нових соціально-економічних умов.

Однією з найвиразніших ознак зубожіння є скорочення загальної чисельності населення. Найбільша його чисельність за всю історію була в Україні на початку 1993 року – 52,2 млн. осіб. Однак з цього часу вона неухильно зменшується. У 2000 році чисельність населення України становила 49,7 млн. осіб, а в 2001 році – лише 49 млн. осіб. Актуальною проблемою залишається тривалість життя населення. За рейтингом, складеним у 2002 році ООН за критерієм тривалості життя, Україна посідає лише 80 місце серед країн світу.

Цей процес можна пояснити виключно соціально-економічними негараздами. Сучасна депопуляція бере початок з 60-х років ХІХ століття, коли сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. Результатом є високий рівень старіння населення України (а відповідно і смертності), низький відсоток жінок активного репродуктивного віку (а відповідно і народжуваності).

Процес скорочення народжуваності стрімко прискорився в 1999-2000 роках, що стало результатом випереджаючого зниження рівня життя сімей з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, невпевненості у майбутньому. Протягом останніх років молоді сім’ї все частіше відмовляються від народження не тільки другої або третьої, а навіть і першої дитини. В результаті у 2000 році народжуваність була вдвічі нижчою за ту, яка необхідна для простого відтворення населення.

Негативну тенденцію вдалося пригальмувати лише завдяки прийняттю в 2006 році рішень, спрямованих на збільшення допомоги при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Так, у 2007 році допомога при народженні дитини, яка встановлена у розмірі 8500 гривень, здійснюється одноразово при народженні дитини в сумі 3400 гривень, решта – протягом наступних 12 місяців рівними частинами. Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку – у розмірі, що дорівнює різниці між 50 відсотками прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 90 гривень для незастрахованих осіб та не менше 23-х відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, для застрахованих осіб.

Зниження рівня життя населення позначилося і на погіршенні стану здоров’я. Опосередкованими проявами цього постають погіршення раціону харчування, медичного обслуговування, недоступність для широких верств населення значної частини ліків, відмову для занять спортом, хронічні психологічні та емоційні перевантаження, працю в несприятливих умовах тощо. Важливою ознакою впливу бідності на стан здоров’я населення України є збільшення чисельності хворих на туберкульоз (за ознаками і вперше встановленого діагнозу, і перебування на обліку в медичних закладах). Захворювання на туберкульоз сьогодні в Україні набуло епідеміологічного характеру і перетворилося на загальнодержавну проблему.

Безпосередньою реакцією населення на низький рівень і негаразди життя є його міграція. Так, наприклад, щорічно, протягом 1994-2000 років, внаслідок міграції загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тис. осіб. Україна перетворилася на постачальника дешевої і досить кваліфікованої робочої сили для країн близького і далекого зарубіжжя. Одним з найбільш небезпечних проявів еміграції є так званий “відплив мозків”. Несприятливі умови праці науковців, неможливість реалізувати себе на батьківщині призводять до постійного виїзду певної їх частини за кордон. Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий її сплеск. Так, наприклад, лише у 2000 році до країн з більш привабливими для наукової діяльності умовами виїхали 151 особа з числа докторів і кандидатів наук. Усього ж протягом 1995-2000 років Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть з них – перспективні фахівці молодше 40 років і третина – у віці 41-50 років.

Негативною тенденцією у розвитку суспільства постає зростання частки бідних серед працюючого населення. На відміну від переважної більшості інших країн наявність роботи в Україні не є гарантією хоча б мінімального достатку. Це має своє пояснення: протягом 1991-2000 років в Україні відбувався процес постійного знецінення робочої сили, що є типовою ознакою бідності в суспільстві. Знижувалася питома вага оплати праці у валовому внутрішньому продукті з 53,1% у 1990 році до 44,5% у 1999 році. Заробітна плата скоротилася до рівня, який не забезпечує працівникові обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для розширення відтворення його фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Майже чверть працівників у галузях економіки отримувала заробітну плату нижче межі бідності, а близько 70% – менше прожиткового мінімуму, що оцінювався у 2000 році в середньому на душу населення 270,1 грн, а у 2001 році – 311,3 грн. На початок 2007 року мінімальна заробітна плата становила 400 грн при прожитковому мінімумі 492 грн. Проблеми, що існують у сфері виробництва, у поєднанні з політикою держави в оплаті праці призвели до того, що заробітна плата перестала виконувати свої базові економічні функції – забезпечувати відтворення робочої сили і бути мотивацією та стимулом до праці.

З’ясовуючи механізми процесу соціалізації особистості в сучасних умовах трансформації українського суспільства, доцільно погодитися з думкою деяких філософів про те, що “кожна соціальна система детермінує дії індивідів і груп, які входять до її складу”, і що самі потреби, інтереси, цілі, бажання суб’єктів зумовлені умовами їх життя і відбивають об’єктивну реальність.

Соціально-філософський аналіз проблеми соціалізації особистості потребує з’ясування міри впливу суспільства (соціальної системи) на дії індивідів і соціальних спільностей, груп. Тому суттєвою рисою соціалізації особистості є вираження її визначеності характером тих соціально-економічних, політичних та інших відносин, у які безпосередньо включені їх суб’єкти, специфікою соціальної системи, в якій функціонує особистість. Глибокі протиріччя в економічному, соціальному, політичному і духовному житті виявилися в усіх елементах суспільної системи у вигляді колізій у розвитку соціально-побутової сфери, у порушенні принципу соціальної справедливості, зниженні інтересу до праці, демографічних проблемах тощо. Кризові явища, які тривалий період стали притаманними українському суспільству, не могли не вплинути на особистість.

Своєрідною ланкою, яка пов’язує і опосередковує взаємовідносини особистості і суспільства, постають соціальні спільності і групи. Однак, слід мати на увазі, що відносини в колективі (мікрогрупі) не є прямою проекцією суспільних відносин. Вони формують свої специфічні форми взаємодії і норми спілкування. Деякі соціальні спільності і групи виявляються середовищем, яке ізолює особистість від панівних тенденцій суспільного розвитку, нав’язуючи або пропонуючи їм свої як позитивні, так і негативні норми поведінки та цінності.

Становлення суспільних відносин відбувається в умовах трансформації суспільної й індивідуальної свідомості. Загальне напруження і депресія, що спостерігаються у сучасному українському суспільстві, переносяться на відношення і сприйняття індивідами дійсності, у тому числі, впливають на формування життєвих стратегій, особливо молоді, оскільки саме молоде покоління залишається здебільшого без надійних соціальних орієнтирів, що мали попередні покоління. Зруйнування традиційних форм включення індивідів у соціокультурні відносини, з одного боку, підвищує особисту відповідальність за власну долю, поставивши перед необхідністю вибору, з другого – виявляє неготовність більшості людей до включення у нові соціальні відносини. Перехід до ринкової економіки (в українському варіанті) зумовив значні зміни у соціальному становищі всіх груп населення, в тому числі й таких, які традиційно вважалися гарантами стабільності суспільної свідомості.

Можна виділити два аспекти впливу соціальної трансформації на тенденції соціального розвитку особистості, формування її життєвих стратегій. З одного боку, умови макросередовища впливають на особливості включення індивіда в соціальну структуру суспільства, що позначається як на формуванні соціального обличчя особистості, так і на ступені розвиненості самої соціальної структури. Важливим фактором, що характеризує якісні зміни в життєвих стратегіях особистості, виступає ступінь сприйняття зовнішніх впливів. Так, наприклад, перехід до ринкових відносин особливо загострив проблему соціальної захищеності у сфері праці. З іншого боку, фактори суспільної трансформації, відображаючись у свідомості людей, впливають на їх потреби, інтереси та ціннісні орієнтації, що в результаті також відображається на соціальному обличчі членів суспільства. Нові пріоритети породжують нові цінності і ціннісні орієнтації, поява яких покликана змінити форми масової поведінки людей.

Процеси, що відбуваються в умовах сучасної економічної та соціокультурної ситуації в Україні, неминуче обумовлюють зміни у духовному світі особистості, зокрема, трансформацію системи цінностей і ціннісних орієнтацій. Однак, незважаючи на те, що сьогодні як на індивідуальному, так і на груповому рівнях виявляється певна полярність системи цінностей і ціннісних орієнтацій окремих людей і соціальних груп, існують цінності, які виконують консолідуючу функцію. Політична нестабільність та економічні негаразди не спроможні повністю зруйнувати гуманістичні цінності, які як і раніше домінують у суспільстві, орієнтуючи людей на прояви терпимості й витримки, на співробітництво і діалог, на вибір прогресивних соціальних реформ, розбудову громадянського суспільства. Саме стійкість фундаментальних (“вищих”) цінностей, пов’язаних з релігією, культурними традиціями і ментальністю народу в поєднанні з відсутністю масових настанов на збереження за будь-яких умов “старих цінностей” та “повернення назад” є, основою стабільного функціонування системи цінностей і ціннісних орієнтацій суспільства.

Найбільшим потенціалом можливостей реалізації ціннісного вибору в сучасних економічних та соціокультурних умовах, найбільшим ступенем рефлексії володіє ціннісна свідомість молоді. Саме молодь відзначається найбільшим усвідомленням необхідності змін аксіологічних підстав своєї діяльності як передумови адекватної інтеграції до середовища, що змінюється.

Особистість, як суб’єкт соціальних відносин, орієнтується як на суспільні цінності, так на цінності групи, до складу якої вона входить. Розрив між цими системами цінностей спричиняє: антисоціальні форми поведінки, якщо групові цінності суперечать суспільним цінностям соціального; конфлікт, якщо особистість орієнтується на суспільні цінності, які є протилежними груповим цінностям.

Отже, можна констатувати, що сутність соціальних протиріч сучасного етапу трансформації українського суспільства полягає у взаємовідносинах соціальних суб’єктів (особистість, соціальні групи і спільності), в процесі яких вони намагаються досягнути задоволення своїх інтересів і потреб у різних сферах життя сучасної соціальної системи. Підкреслюючи існування протиріч інтересів, Е. Дюркгейм писав: “Якщо подивитися глибше, то виявиться, що в будь-якій гармонії інтересів криється прихований і тільки відкладений на час конфлікт. Бо там, де панує тільки інтерес, ніщо не стримує егоїзми, які зіштовхуються, кожне “я” знаходиться щодо іншого “я” на військовому положенні, і будь-яке перемир’я в цьому вічному антагонізмі не може бути довгочасним”.

Відомо, що чим крутіша спіраль суспільного розвитку і чим значніші суспільні перетворення, тим більше соціальних конфліктів супроводжують ці трансформації. Найбільш повно це характерно для сучасного періоду розвитку українського суспільства, сутність якого полягає в подоланні наслідків і залишків колишнього радянського тоталітарного режиму і розбудові на його місці демократичного суспільства. Всеосяжні, фактично тектонічні соціальні зрушення закономірно супроводжуються цілим комплексом масштабних і глибоких конфліктів, які втягують у свою орбіту мільйони людей.

Соціальні конфлікти сучасного українського суспільства обумовлені двома причинами. Перше джерело – зміни, що відбуваються у соціальній структурі суспільства. Структурні зміни, нове становище і соціальний статус окремих соціальних верств порушують зв’язки, що існували раніше, зумовлюють потребу у встановленні нових, що супроводжується соціальними зіткненнями, численними колізіями і конфліктами. Друге джерело соціальних конфліктів – розчарування у досягнутому і зневіра у можливість досягнення кращого життя. Процес швидких соціальних модернізацій, який викликає в суспільстві масову ейфорію з приводу можливих результатів, поступово змінюється глибоким розчаруванням і підвищеною конфліктністю, оскільки реальні досягнення демонструють свою невідповідність первісним надіям.

Процеси соціальної трансформації українського суспільства, що характеризуються тривалою та всеохоплюючою кризою усіх сфер суспільної життєдіяльності, негативно впливають на особистість, яка постає основою, вихідним елементом суспільства. Насамперед, це знаходить свій прояв у трансформації ціннісних орієнтацій особистості, що постають одним із найважливіших внутрішніх спонукальних факторів до діяльності. Саме ціннісні орієнтації виступають джерелом мотивації і планування вчинків, а також “контрольними еталонами” при їх практичному здійсненні. Досвід свідчить, що соціальні відхилення у поведінці людей, як правило, безпосередньо пов’язані з деформацією ціннісних орієнтацій як окремих осіб, так і певних прошарків і соціальних груп. Цей зв’язок має діалектичний характер – соціальні відхилення, як один із проявів деформації суспільних стосунків, породжуються і супроводжуються спотвореними ціннісними орієнтаціями, які, в свою чергу, сприяють подальшій деформації усієї системи стосунків. За таких умов формуються і розвиваються так звані “антицінності”: корисливість, агресивність, обман, егоїзм, нетерпимість до чужих думок і вчинків тощо.

В умовах трансформації українського суспільства трансформація ціннісних орієнтацій набуває масового характеру і охоплює цілі соціальні прошарки і професійні групи. Слід зазначити, що система ціннісних орієнтацій певної частини українського суспільства набула специфічного характеру, де мають місце культ наживи, нестримне споживацтво, уседозволеність, бездуховність, показуха тощо. Це постало результатом катарсису як виду психологічного захисту, який призводить до змін у системі цінностей з метою послаблення травмуючого впливу процесів, що відбуваються сьогодні в соціально деформованому суспільстві України, і наслідком суттєвої деформації самих соціальних норм.

Обидва ці фактори існують в органічному взаємозв’язку і взаємообумовленості. Так, якщо ціннісні орієнтації постають як результат функціонування суспільної свідомості, що містить політичні, моральні, правові, релігійні та інші погляди і уявлення людей, то зміни в системі цінностей пов’язані, в першу чергу, із змінами у соціальному бутті, що детермінують відповідні зміни у свідомості. Однак, соціальне буття детермінує не лише свідомість, але й обумовлює соціальні норми, які постають регуляторами можливого і допустимого в поведінці людей. Відповідно до цього, в умовах сучасної трансформації українського суспільства видозмінюються і соціальні норми. Перш за все, поглиблюється відрив соціальних норм від конкретної сучасності реальності, тобто деформується не сама норма, а ситуація, на яку вона була розрахована. У результаті усталені раніше норми перестають виконувати свої функції, але оскільки вони все ж існують, то починають гальмувати процес суспільного розвитку. Виникає аномія, яка значною мірою притаманна сучасному українському суспільству. За таких умов у ціннісному світі утворюється пустота, одним із наслідків якої є заповнення соціального простору девіантними цінностями. Аномія знаходить прояв у існуванні цілого спектра девіацій: зростанні злочинності, соціальному хаосі, невизначеності життєвих стратегій, зростанні значущості орієнтацій на матеріальні цінності, різкому зниженні передбачуваності поведінки особистості, соціальних груп і спільностей в умовах загострення кризових явищ.

До ознак аномії сучасного українського суспільства можна додати ще одну досить суттєву ознаку, яка полягає у тому, що суспільство, яке знаходиться в стані аномії, це, як правило, – маргінальне суспільство, в якому індивід перебуває на межі двох різних життєвих укладів, культур. “Бути маргіналом, – відзначав А. Хаурані, – значить жити в двох або більше світах одночасно, не належачи ні до одного з них. Це означає не мати більше власної системи цінностей, а тільки імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, оскільки така імітація передбачає певну оригінальність. Це значить не належати ні до якого суспільства і не мати нічого спільного із суспільством”.

Отже, нова соціальна структура, що викристалізовується в процесі соціальної трансформації надає активний вплив на процес функціонування та розвитку системи цінностей і ціннісних орієнтацій суспільства. Аналізуючи його прояви, слід мати на увазі особливості цього впливу на представників різних вікових груп. Старші покоління мають можливість використовувати свій досвід і знання про попередній стан суспільства, застосовуючи свою ціннісно-нормативну систему. Більш того, вони схильні до наділення нової структури властивостями її попереднього стану. В той же час вони відпрацьовують критерії оцінки, виходячи зі змін у суспільстві і в самих собі.

Сучасна ж молодь виявилась поставленою на грань двох культурних систем – попередньої “радянської” (носіями ідеології якої є представники старших поколінь) і нової культури незалежної України, що формується або відроджується. Як реальна соціальна група суспільства молодь функціонує у кожної з цих культурних систем і в той же час досить слабко ідентифікує себе з ними. У зв’язку з цим здебільшого і виникає феномен маргінальності.

Відомо, що основа всякої ідентифікації – це знання про її об’єкт-мету, тобто про платформу, на основі якої відбувається ототожнення й віднесення себе особистістю до тієї чи іншої соціальної спільності. Знання може бути набуте через самостійне усвідомлення своєї соціальної належності або може бути одержане в процесі соціалізації особистості від інших членів суспільства у вигляді певних нормативних настанов. У процесі значних соціальних змін особистість опиняється в нових умовах існування, в нових соціальних структурах і системах відносин. Як справедливо вважає О.М. Свинаренко, через відсутність достатніх критеріїв, зв’язків і (головне) знань про нові об’єкти соціальної ідентифікації, в силу малої їх привабливості за причини кризового стану суспільства, суб’єкти досить слабко ідентифікують себе саме з цими новими об’єктами або з тими, що існували раніше, але такими, що набули нового сенсу, що призводить до виникнення феномену соціально-статусної маргінальності.

При ідентифікації себе з попередніми об’єктами (соціальними групами та спільностями), які набули у процесі трансформації суспільства нових смислів і значень, у старших поколінь виникають, як підкреслювалося, прагнення наділяти їх властивостями їхніх попередніх станів, тими властивостями, які їм добре відомі і дозволяють уникнути стану невизначеності і вакууму соціальних зв’язків і значень.

На відміну від старших поколінь, молодь не володіє як достатніми власними знаннями про нові об’єкти соціальної ідентифікації, так і достатньою кількістю соціальних зв’язків, які існували раніше, що ускладнює визначення своєї належності до нових соціальних спільностей. Тому, для відокремлення себе від тих чи інших спільностей, які не мають для неї актуального значення у реальності сьогодення, молоді необхідно спиратися на знання, набуті досвідом старших поколінь.

Таким чином, аномія на особистісному рівні означає типовий маргінальний комплекс у свідомості, зумовлений обривом соціальних зв’язків і відсутністю самоідентифікації особистості з будь-якою соціально-культурною спільністю, що призводить до виникнення в індивіда відчуття відчуженості, стану незадоволеності, турботи, тривоги, пошуку свого місця в соціальній структурі, почуття прав без обов’язків, орієнтації на споживання і задоволення. Крім того, поряд з явищем аномії, посилюються внутрішні протиріччя системи соціальних норм: через неспівпадіння нормативних вимог з реальними умовами життя індивідів і соціальних груп формується так звана “подвійна мораль”, за якою одні й ті ж самі норми використовуються однією й тією ж особистістю чи соціальною групою, в залежності від ситуації, в протилежних значеннях. У результаті виникає і активно розвивається, як зазначив В.М. Кудрявцев, “тіньова нормотворчість” – формування правил поведінки, якими керуються значні групи населення або цілі соціальні прошарки. Ці заново створені норми активно впливають на систему цінностей і ціннісних орієнтацій, розповсюджуючи соціальні деформації в площину особистісних деформацій, усе більш поглиблюючі і загострюючі існуючі проблеми.

На сучасному етапі трансформації українського суспільства, внаслідок об’єктивних і суб’єктивних факторів, склалась ситуація, яку за всіма параметрами можна визначити як нестабільну, що може отримати різні вектори свого розвитку. Однак, сьогодні в Україні існують і фактори утримання соціального вибуху, сукупний потенціал яких дозволяє розраховувати, що в найближчі роки в суспільстві може зберігатися відносний спокій. Є.І. Головаха, наприклад, вважає, що серед таких факторів насамперед слід виділити внутрішньополітичний курс влади, яка спромоглась використати досвід тоталітарного управління суспільством в нових умовах, створивши специфічну “українську модель” посткомуністичного розвитку. Цю модель можна охарактеризувати як прагнення владних структур утримати соціальну рівновагу шляхом збереження старих структур і механізмів соціального управління і тим самим відвернути масову соціальну непотрібність, яка є неминучим наслідком докорінного злому соціальних порядків.

Другий важливий фактор відвернення апокаліптичного сценарію розвитку української трансформаційної моделі пов’язаний з так званою “народною економікою”, що виникла на противагу державно-колгоспній економіці, що руйнується. Така “народна економіка” здебільшого забезпечує прожитковий мінімум для більшості населення в умовах, коли державної заробітної платні, пенсії і стипендії не вистачає навіть на фізичне виживання. Під “народною економікою” розуміємо дрібне приватне підприємництво, натуральне особисте господарство і “гастарбайтарство”.

Особливу стабілізуючу функцію у сучасних умовах виконує дрібне підприємництво, яке, з одного боку, відволікає від деструктивних соціально-політичних дій найбільш активну і мобільну частину населення, а з іншого – дозволяє уникати дефіциту і “голодних черг”, які є потенційним джерелом концентрації і стихійного вираження масового незадоволення. Найбільшою мірою в дрібний бізнес включена молодь, більшість якої, на відміну від старших поколінь, зі схваленням сприймає ідею остаточної відмови від соціалістичного патерналізму і переходу до економіки, що заснована на приватній власності.

Сучасний стан розвитку українського суспільства дає певні підстави припустити, що в Україні формуються передумови відродження і суспільного прогресу. Вже сьогодні починають з’являтися можливості для поступового, еволюційного переходу суспільства до становища, що забезпечуватиме найбільш повні можливості для саморозвитку людини, розгортання її біологічної, соціальної та духовної природи. Українське суспільство вже в сучасних умовах має певні зачатки для забезпечення умов щодо всебічного, гармонійного та цілісного розвитку особистості, реалізації її сутнісних сил, фізичних та духовних потенцій у житті та діяльності. При цьому мова йде про умови для розвитку кожної людини, кожного громадянина суспільства, а не людини взагалі. Справа не в тому, якою мірою, або буде чи не буде кожна людина реалізовувати ці можливості, а в тому, що в українському суспільстві з’являються можливості для реального їх надання.

Українське суспільство рухається до ринку, що передбачає і зумовлює суттєві зміни ролі людини в суспільстві. Людина одержує більший ступінь свободи, стає більш вільною і автономною. У суспільстві з’явились і розвиваються паростки демократизації, яскравий приклад цьому – підвищення політичної активності та інтересу населення в період підготовки і проведення президентських виборів і виборів народних депутатів.

Наступний фактор запобігання можливої соціальної катастрофи зумовлений парадоксальним феноменом “соціальної захищеності від держави”. Мова йде про повну неспроможність держави зажадати від громадян виконання неефективних, суперечливих і не підкріплених механізмами реалізації законодавчих актів. На сьогоднішній день держава створила таку систему соціального захисту населення, коли громадяни захищають себе самі, опираючись не стільки на недіючі закони, скільки на досить дієве беззаконня.

Таким чином, можна стверджувати, що в сучасних умовах трансформації українського суспільства взаємодія особистості й соціуму має досить напружений і суперечливий характер. Людині складно встигати за часом, адаптуватися до стрімкого перебігу соціальних процесів, розібратися в безладній боротьбі інтересів і жити в тимчасових соціальних структурах. У системі цінностей і ціннісних орієнтацій особистості виникає динамічний хаос. Такий стан – це не просто безладдя, ентропія та розпад. За сприятливих умов (при правильному виборі шляхів і напрямків оптимізації впливу на особистість) саме з нього може виникнути нова і більш ефективна система.

Слід зазначити, що саме від особистості, від змін у її фундаментальних соціальних настановах здебільшого залежать історична спрямованість і соціальний смисл (“соціальна ціна”) періоду трансформації суспільства та його тривалість. Радикальні зовнішні зміни обов’язково обертаються жорсткою перевіркою потенціалу і резервів особистості. Час змін потребує від суспільства, кожного його інституту відкритого, гнучкого і разом з тим стратегічного відношення до суспільних змін, процесів інтеграції індивіда в суспільство.

Успішне включення до нової системи суспільних відносин обумовлює необхідність відповідних трансформацій у системі цінностей і ціннісних орієнтацій значної кількості громадян. Вже усталені ціннісні структури зможуть тією чи іншою мірою й далі регулювати поведінку лише за умов їх максимальної адаптації до нових реалій життєдіяльності соціуму. Однак зростаючої значущості набувають нові мотиви, що пов’язані, насамперед, з новими суспільними відносинами.

Таким чином, у зв’язку з тим, що сучасне українське суспільство знаходиться на зламі двох соціальних систем, виникає тотальна аномія, наслідком якої постає феномен маргінальності. Слід констатувати, що маргіналізація охоплює не лише молодь, але й інші вікові групи, які забезпечують спадкоємність поколінь. Тому, активна побудова адаптивної системи впливу на сучасну особистість стає необхідним фактором для забезпечення успішної інтеграції особистості в перехідні соціальні структури, збереження свободи життєвого вибору в особливих умовах трансформаційної невизначеності.

Підсумовуючи розгляд теоретико-методологічних проблем дослідження соціалізації особистості в сучасних умовах трансформації українського суспільства, можна зробити декілька узагальнюючих висновків.

1. Існуючі реалії суспільного розвитку, домінуючі в ньому тенденції та високий рівень їх динамізму наполегливо вимагають формування цілісної соціально-філософської концепції соціалізації, як методологічної основи подальших досліджень процесів соціального становлення особистості.

2. Соціально-філософський аспект дослідження соціалізації зумовлює розгляд природи людини в єдності її біопсихосоціальних компонентів; виявлення багаторівневості суб’єктно-об’єктних і суб’єктно-суб’єктних стосунків у взаємодії суспільства й особистості; визначення співвідношення об’єктивних і суб’єктивних факторів детермінації процесу соціалізації особистості.

3. Соціалізація – це процес і результат інтеграції індивіда у суспільство шляхом його багаторівневої взаємодії з конкретно-історичним типом суспільства на підставі формування соціально-типових якостей, що виступають внутрішніми регулятивами свідомості, поведінки і діяльності. Соціалізація є способом взаємозв’язку людини і суспільства, процесом соціального розвитку в індивіді родових суттєвих сил людини, а також відтворення конкретно-історичного способу суспільного життя.

4. Особливості застосування засобів і способів соціалізаційного впливу на індивіда визначаються специфікою соціальної організації суспільства, що знаходять відображення в типі особистості, який визначається як домінуючий.

5. Реалізація української моделі посттоталітарної трансформації суспільства призвела до значного зниження життєвого рівня населення, криміналізації суспільства, виникнення чисельних соціальних патологій, що негативно впливає на процеси соціалізації особистості.

Аналіз загальних підходів соціально-філософського дослідження соціалізації, сучасних умов трансформації українського суспільства постає теоретико-методологічним підґрунтям дослідження сутності, змісту та особливостей соціалізаційного впливу на особистість військовослужбовця Збройних Сил України.

РОЗДІЛ ІІ

Особливості соціалізації особистості військовослужбовця в умовах соціальних трансформацій