Теоретико-методологічні засади дослідження соціалізації особистості в умовах трансформації українського суспільства

Глава 1

Соціалізація як об’єкт соціально-філософського аналізу: сутність і зміст

У сучасній вітчизняній та зарубіжній науковій літературі накопичений значний матеріал з проблем формування та розвитку особистості. Серед категорій, що характеризують багатоплановий і різнобічний процес взаємодії особистості і суспільства, широко використовується поняття “соціалізація”, яке взагалі відображає процес інтеграції індивіда в суспільство.

Для з’ясування сутності і змісту соціалізації як об’єкта соціально-філософського аналізу необхідно визначити місце і роль соціалізації в процесі життєдіяльності суспільства й особистості, фактори соціалізації та її роль в процесі формування і розвитку особистості.

Потреби дослідження предметної сфери соціалізації особистості, багатогранність і поліаспектність соціалізації як соціального явища обумовлюють необхідність звернення до існуючих концепцій, ідей, поглядів і підходів до проблеми соціалізації, які відображені у науковій літературі, з’ясування найсуттєвіших теоретико-методологічних положень, які складають основу сучасної теорії соціального розвитку особистості. Саме такий підхід дозволить забезпечити системний і цілісний підхід до з’ясування сутності соціалізації особистості, сприятиме визначенню сутності і змісту соціалізації як соціального явища, визначити специфіку функціонування в умовах військової служби.

У соціальній філософії поняття соціалізації визначається як процес входження особистості в систему суспільних відносин, результат розвитку особистості як універсального суб’єкта діяльності. Однак, слід зазначити, що таке розуміння проблеми не повністю відображає всі етапи процесу соціалізації особистості.

Поняття соціалізації введене в науковий обіг наприкінці ХІХ століття. Спочатку поняття соціалізація сформувалось в економічній галузі наукового знання і відображало результат усуспільнення засобів виробництва. Вперше термін соціалізація відносно людини застосував американський мислитель Франклін Гіддінгс, який здійснив це в 1897 році в роботі “Теорія соціалізації”. Дослідник доводить, що в процесі спільної життєдіяльності у переселенців на американський континент знищуються або стають незначними споконвічні відмінності мови, віри, звичок, уподобань, чужорідні елементи асимілюються в єдиний (американський) тип, тим самим відбувається процес соціалізації. Даним поняттям автор позначає розвиток соціальної природи або характеру індивіда, його підготовку до соціального життя. Відтоді категорія соціалізація одержала різноманітні суттєві і змістовні інтерпретації, але основне значення, як процесу сприйняття індивідом способу життя суспільства, збереглося.

Досить тривалий період соціалізація як наукова проблема перебувала в центрі уваги виключно представників зарубіжної наукової традиції. Основні теоретико-методологічні підходи в дослідженні соціалізації як соціального явища знайшли відображення в працях М. Вебера, Ф. Гіддінгса, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, Ч. Кулі, Р. Мертона,  Д. Міда, Г. Спенсера, З. Фрейда, Е. Фромма, Ю. Хабермаса та інших. У них зроблені спроби визначення сутнісних характеристик соціалізації, виділені основні структурні компоненти, запропоновані підходи до типології й періодизації процесу соціального розвитку особистості, розглянуті особливості соціалізації окремих професійних категорій, соціальних спільностей та вікових груп.

Разом з тим, кожне визначення соціалізації відрізняється широким спектром змістовно-концептуальних відмінностей, обумовлених перевагами і авторськими позиціями дослідників. Визначення соціалізації, як правило, розглядається в предметній сфері соціологічного, частково соціально-психологічного напрямку. У сфері ж соціально-філософського знання в зарубіжній науковій парадигмі проблема соціалізації ще не одержала достатнього висвітлення.

З’ясовуючи проблему соціалізації військовослужбовця, варто відобразити лише деякі, найбільш суттєві її положення, які складають основу сучасних досліджень у даній сфері. При визначенні суб’єктивно-об’єктивної сторони соціалізації в соціально-філософській літературі використовується декілька понять: людина, індивід, особистість. Поняття людина в загальнофілософському розумінні фіксує, природну, родову сутність в усьому різноманітті проявів її біопсихосоціальної єдності. Поняття індивід, як правило, відображає кількісні характеристики об’єкта. Особистість – найчастіше застосовується для відображення якісних характеристик індивіда, системної сукупності його соціальних якостей. Так, наприклад, В.М. Гасилін зазначає: “Загальним положенням є ствердження про те, що сутність особистості проявляється в своїх істотних властивостях, які безпосередньо її виражають. Тоді правильніше буде вести мову не про сутність, а про систему істотних властивостей”. Крім того, досить часто, особливо в літературі психологічної та культурологічної спрямованості, в монадології, застосовується поняття індивідуальність, яким підкреслюється неповторна своєрідність окремого індивіда.

При соціально-філософському аналізі процесу соціалізації застосовуються лише поняття особистість та індивід як тотожні в даному контексті, оскільки якісно-кількісні характеристики об’єкта даного дослідження приймаються як єдине ціле. Соціалізація людини в такому контексті постає філогенетичним становленням її соціальності в процесі історичного розвитку, а саме як трансформація соціальної складової її сутності в різних формах колективності. Людина за таким підходом сприймається як все людство в цілому, як особливий біологічний вид.

Процес входження людини в суспільство, її включення в соціальні зв’язки та інтеграція в різні типи соціальних спільностей відображає становлення соціальності людини, тобто соціалізацію. У процесі соціалізації формуються соціальні якості, властивості, знання, навички та вміння людини і вона стає дієздатним учасником суспільних відносин. Здійснюється перетворення суспільством природних людських сил і потенцій, їх окультурення. Разом з тим, з позиції статичного визначення особистості, саме поняття соціалізація особистості може виявитися досить суперечливим (не досить коректним), оскільки особистість, як така, вже зумовлює наявність деякого рівня соціалізованості, а процес соціалізації розглядається як такий, що формує особистість. Таким чином, поняттям соціалізація особистості може позначатись як процес вторинної соціалізації (ресоціалізації) індивіда, так і процес формування особистості. У такому випадку процес соціалізації обумовлюється певними часовими, віковими межами. Тому, в існуючих підходах до проблеми соціалізації це й було зафіксовано через обмеження періоду соціалізації дитинством (концепція психоаналізу) або юністю (західні соціально-психологічні школи). Динамічна ж концепція особистості зумовлює необхідність розгляду її соціального розвитку як перманентно притаманного протягом всієї життєдіяльності індивіда.

Особистість є поняттям, яке застосовується найчастіше. Нерідко (особливо це притаманно радянському періоду вітчизняної наукової думки) поняття особистості ототожнюється з певною сукупністю, насамперед, моральних якостей виключно суспільнокорисної спрямованості, яка виражається у високому рівні соціальної активності. Відповідно до цього, якщо людина відповідає соціально-типовим вимогам суспільства, то вона – особистість, а якщо не відповідає – то не може претендувати на це “високе звання”. Однак, введення таких етичних критеріїв не відповідає вимогам соціально-філософського аналізу, оскільки для нього важлива не індивідуальна своєрідність окремих людей, а соціальні типи осіб, які виступають узагальненими характеристиками тих чи інших соціальних утворень. Разом з тим, зведення особистості виключно до соціальних якостей, без урахування їх спрямованості, також не є зовсім правомірним.

У сучасній соціальній філософії навряд чи знайдеться поняття, визначення якого було б більш багатозначним, а спроби чіткого визначення – більш численними, аніж поняття особистість. Вже стало тривіальним, що автори фундаментальних наукових праць, публікацій і спеціальних видань вказують на різноманітність підходів, відзначених Г. Оллпортом, який навів понад 50 різних визначень особистості і підкреслив, що “особистість як така загублюється в тумані методів”. У сучасній науковій літературі нараховується більше 70 таких визначень. Як відзначає Р. Мейлі, така різноманітність стосується не стільки самого об’єкта дослідження, скільки його концептуалізації і відображає, таким чином, теоретичні розбіжності авторів.

У дійсності ж, на нашу думку, має місце певне співвідношення між суспільно-модельованими зразками особистості, науковими теоріями про особистість та конкретною особистістю. З одного боку, відповідно до суспільно-модельованих зразків, відбувається соціалізація та формування конкретного індивіда у певному соціальному утворенні, а з іншого – створювані філософами, психологами, педагогами, соціологами концепції про особистість імпліцитно чи експліцитно слідують за вже усталеними зразками, науково їх узагальнюють і концептуалізують. Д. Макклеланд з цього приводу відзначав, що “... особистість є адекватною концептуалізацією поведінки будь-якого індивіда в усіх тих одиницях, які може використовувати дослідник у певний період часу”. Тим самим забезпечується функціонування таких зразків та існуючих положень сучасної державної ідеології.

Однак, слід відзначити, що такого роду визначення не є абсолютним і жорстким. Конкретна особистість ніколи не буває пасивним і дзеркальним відображенням існуючого соціального зразка, а теоретичні побудови даного поняття не повністю відтворюють моделі особистісного буття. Тому завжди мають місце певні розбіжності між суспільними зразками, теоретичними побудовами і реальним буттям конкретної особистості, що є вираженням процесів динаміки персоналізації людської природи.

Сучасна соціальна філософія трактує особистість як субстанцію, що визначає людський індивід як суб’єкт відносин і свідомої самостійної активної діяльності, а також як стійку систему соціально-значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або соціальної спільноти. Проблема особистості у соціальній філософії – це перш за все питання про те, яке місце займає людина у світі та соціумі, ким вона практично є і як вона ставиться до себе і до соціуму.

Відправною точкою філософсько-соціологічних досліджень особистості є соціальна система, до якої включена особистість і ті соціальні функції і ролі, які вона виконує у тому чи іншому суспільному утворенні. Отже, особистість у філософсько-соціологічному аспекті постає як сукупність функціональних, рольових, діяльнісних відносин, що зв’язують окремо взятого індивіда із суспільною системою, соціумом, а в більш вузькому розумінні – із соціальною групою (спільністю). Особистість – це сукупна якісна характеристика прояву біопсихосоціальної єдності сутності людини в усій її різноманітності, стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства. Це деяка цілісність, зумовлена взаємодією, взаємопроникненням її складових елементів: соціальних, біологічних і психологічних, які є значущими для суспільства. Особистість є діалектичною єдністю загального (як представник суспільства), особливого (як представник певних соціальних спільностей) і одиничного (індивідуального). Загальне й особливе є відображенням соціально-типологічного в структурі особистості, а одиничне – індивідуально-особистісного.

Аналізуючи теоретико-методологічні засади дослідження проблеми соціалізації особистості, слід зазначити, що серед надзвичайно великої кількості теорій і концепцій соціалізації особливої уваги заслуговують декілька теоретичних положень і наукових гіпотез.

1. Визначення дуалістичної сутності людської природи як єдності її біологічного і соціального компонентів. Прихильники такого підходу (М. Рьюіз, Ч. Меррей, Р. Хернстейн та ін.) посилаються на дані сучасної соціобіології, яка посилено розвивається на Заході з 1975 року, коли її засновник Е. Уілсон опублікував книгу “Соціобіологія: новий синтез”. Відмінності у визначенні співвідношення зазначених компонентів і субстанціальної пріоритетності визначили як напрямки досліджень, так і виділення змістовно-суттєвих характеристик соціалізації.

2. Концепція соціальної і діяльнісної сутності людини, її визначення комплексом суспільних відносин (К. Маркс, Ф. Енгельс). За цією концепцією, люди в процесі діяльності і через неї змінюють як зовнішні умови свого буття, так і самих себе. Соціальне середовище, що формує людину, одночасно виступає й умовою, і результатом її діяльності. Свідомість людини та її діяльність перебувають у взаємообумовленій єдності. “Сутність людини, – стверджував Маркс, – не є абстракт, притаманний окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупністю усіх суспільних відносин”. Для К. Маркса “людська сутність і є істинна спільність людей”, що включає в себе невичерпну багатоманітність конкретних типів соціальності і способів спілкування. У подальшому розвитку зарубіжної філософської думки сутність особистості та процес її соціалізації стали предметом аналізу у багатьох концепціях.

3. Психоаналітична концепція тримірності структури особистості, зв’язана із структурою психіки: “Ід” (несвідомі, ірраціональні реакції та імпульси), “Его” – розумовий рівень, організаційне начало особистості, “Супер-его” (продукт культури, комплекс моральних рис і норм поведінки). Становлення особистості постає результатом вирішення протиріч “Ід” і “Супер-его” (З. Фрейд). У рамках цього досліджуються системи психофізіологічних і соціальних механізмів соціалізаційного процесу (П. Бергер, Т. Лукман – інтерналізація, об’єктивація, екстерналізація; Т. Парсонс – інтеріоризація, соціальна адаптація; Г. Тард – наслідування, опозиція, адаптація; З. Фрейд, Е. Фромм – ідентифікація, витіснення, сублімація, регресія, проекція, раціоналізація, реактивна освіта тощо).

4. Характеристика соціалізації як процесу передавання соціально-культурного досвіду від покоління до покоління, забезпечення соціальної рівноваги, необхідної передумови відтворення суспільного життя. Найбільш характерними є виділення у цьому процесі “розвитку свідомого життя і створення людської особистості” як основної функції суспільства (Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Г. Спенсер); розгляд соціалізації як безупинного процесу і результату взаємодії індивіда і навколишнього соціального середовища (П. Сорокін); пояснення соціального розвитку за допомогою освоєння соціальних ролей (Р. Лінтон, Дж. Мід, Т. Парсонс, Н. Смелзер).

5. Виділення певних соціальних інститутів як основних елементів соціалізації, що забезпечують “стилізацію”, трансляцію і контроль форм людської поведінки, їх характеристика: сім’ї (Е. Дюркгейм, О. Конт, П. Сорокін), економіки (М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс), виховання і освіти (П. Бергер, Т. Лукман), професійного середовища (Е. Дюркгейм, П. Сорокін) тощо. Зазначені інститути, на думку Г. Спенсера, як механізми самоорганізації спільної діяльності людей, забезпечують перетворення асоціальної за своєю природою людини в соціальну істоту. Розглядаються проблеми результативності соціалізації: концепції соціального “нормального типу” (Г. Зіммель), аномії (Е. Дюркгейм, Р. Мертон), десоціалізації (Н. Смелзер). Так, соціалізована особистість, за визначенням Е. Дюркгейма, це особистість, яка наділена вмінням придушувати індивідуальні інтереси в ім’я суспільних, а виховання є методичною соціалізацією молодого покоління.

6. Характеристика соціалізації з позиції тривалості і стадійності протікання, виділення її основних етапів, “життєвих циклів” (Р. Бенедикт, Дж. Мід, З. Фрейд, Е. Еріксон) та на підставі концепцій соціальної стратифікації, соціальної мобільності і соціокультурної динаміки (П. Сорокін); виділення й дослідження ряду факторів, що впливають на особистість у процесі соціалізації (Ф. Гіддінгс – природно-біологічні, П. Сорокін – космічно-географічні, біо-фізіологічні, психологічні).

7. Концепція поведінки людини як “суспільно орієнтованих дій”, яка розкривається через: а) осмислену орієнтованість на чекання, б) цілераціональність, в) суб’єктивно цілеспрямовану смислову орієнтацію індивідів (М. Вебер) та виділення основних форм поведінки, притаманних людині – дозволені, потрібні, рекомендовані (П. Сорокін).

8. Визначення суперечливості характеру функціонування процесу соціалізації як форми і способу соціального розвитку індивіда, регулювання і примушення, обмеження особистісного розвитку (Е. Дюркгейм, З. Фрейд, Е. Фромм) на підставі положень про необхідну взаємообумовленість змісту, засобів, форм і методів соціалізаційного впливу та рівня психофізіологічного розвитку особистості. Так, наприклад, за ствердженням Г. Спенсера, “ніяке вчення і ніяка політика не можуть прискорити процес соціального розвитку вище відомої норми, яка обмежена швидкістю органічних змін людських істот”.

Аналіз концепцій і теорій соціалізації особистості дає можливість відзначити, що концептуальні положення, підходи та ідеї зарубіжних дослідників внесли певний вагомий внесок у розробку й дослідження проблем соціалізації, сприяли їх становленню як самостійного наукового напрямку у соціальній філософії. Однак, дефіцит уваги до сфери соціалізації особистості з боку представників філософського знання, відсутність праць з узагальнення та інтеграції наявних соціологічних і соціально-психологічних доробок щодо вивчення процесу соціального розвитку особистості, виступає перешкодою на шляху формування цілісної теорії соціалізації. Досвід дослідження проблем соціального розвитку особистості у вітчизняній науковій традиції¹ має свої глибокі корені. Вони пов’язані з іменами М.М. Бахтіна, М.О. Бердяєва, В.М. Бехтєрева, П.П. Блонського, Л.С. Виготського, М.Я. Данилевського, П.Л. Лаврова, О.М. Леонтьєва, А.С. Макаренка, В.В. Розанова, В.С. Соловйова, К.Д. Ушинського, С.Т. Шацького та інших вчених.

В основу соціального пізнання дослідниками був покладений принцип антропологізму, оскільки людина пізнає себе і знання не може бути безвідносним до особистості. Поряд з виділенням загальнотеоретичних, методологічних позицій і закономірностей процесу становлення особистості, в працях дослідників зроблені спроби охарактеризувати зміст слов’янського (українського, російського) типу особистості, особливості її менталітету. Суттєвий інтерес становлять ідеї “Боголюдства” (В.С. Соловйов), теорія “нового християнства” (М.О. Бердяєв), концепція культурно-історичних типів (М.Я. Данилевський), ідея народного виховання (К.Д. Ушинський), теорія виховання у колективі (А.С. Макаренко).

Варто відзначити, що проблема формування всебічно розвиненої особистості, її місце і роль у суспільних відносинах особливо привертає увагу дослідників у період корінних змін у соціальній, політичній, економічній і духовній сферах у суспільствах з різними соціально-економічними та політичними системами. З початку 30-х років минулого століття у вітчизняній науково-соціальній парадигмі стверджується абсолютизація марксистсько-ленінського філософського вчення, зокрема, положень історичного матеріалізму про виключно домінуючу роль суспільних відносин у соціальному розвитку особистості. Наслідком стало формування обстановки нетерпимості до інакомислення, різке дистанціювання від зарубіжних соціологічних концепцій. В оцінках досягнень зарубіжної соціально-філософської та соціологічної традиції, яка характеризувалась як буржуазно-фальсифікуюча та псевдонаукова, домінував класовий принцип. Це безпосередньо відобразилось і на дослідженнях процесу соціалізації особистості. Поняття “соціалізація” тривалий період взагалі застосовується лише з метою критики західних концепцій теорії соціалізації. При цьому зміст соціалізації, як правило, ототожнюється з “усуспільненням”, а поняття “соціалізований” виступає як синонім понять “усуспільнений”, “колективний”.

Разом з тим, у межах історичного матеріалізму проблеми формування особистості розглядались здебільшого однобоко на основі абсолютизації ролі соціального середовища, ідеалізації соціалістичного способу життя. Вважалося, що для формування певного типу особистості необхідне лише створення відповідних соціальних умов. При цьому декларативно стверджувалась наявність усіх умов в країні (СРСР) для формування ідеалізованої соціалістичної людини. Пріоритет віддавався педагогічним концепціям, які відпрацьовували конкретні методики формування радянської людини (нового типу особистості), що значно звузило у вітчизняній науці радянського періоду поле для формування цілісної теорії розвитку особистості.

Становлення проблеми соціалізації як самостійної, формування її статусу у соціальній філософії відбувається лише з середини 60-х років ХХ століття. Відтоді починають розглядатися питання категоріального статусу поняття соціалізація, формування теорії соціалізації, її методологічні та методичні основи, розробляються практичні рекомендації. В сучасних умовах поняття соціалізація зайняло належне місце у соціально-філософській, соціологічній, соціально-психологічній та педагогічній літературі (праці С.Н. Жевакіна, Р.А. Логуа, А.В. Прокопа, Н.О. Люрья, В.М. Іванова та ін.) у якій аналіз розвитку суспільства пов’язується з дослідженнями його діяльності щодо створення і відтворення людини, її становлення, виховання і розвитку. У зв’язку з радикальним характером трансформації суспільного життя в Україні, суттєвими змінами соціальної структури, крахом попередньої системи ціннісних орієнтацій і переорієнтацією на пріоритет індивідуалістичних рис і якостей особистості, відзначається значна актуалізація уваги до досліджень проблем соціалізації. Численні дослідження 90-х років минулого століття в основному присвячені розгляду впливу певних соціальних інститутів, соціальних факторів на процес розвитку особистості, особливостей функціонування даного процесу стосовно різних вікових та професійних категорій людей тощо. Ряд досліджень мають військову спрямованість. З урахуванням великого досвіду і теоретичного матеріалу, накопиченого військовими вченими в попередній період, вони становлять серйозні методологічні доробки, що розглядають усе різноманіття соціальних зв’язків особистості і військової служби як цілісного явища. Предметом цих досліджень переважно виступали закономірності і тенденції процесу формування особистості військовослужбовця, принципи і методи дослідження та оптимізації процесу соціалізації особистості в умовах військової діяльності. Частина досліджень містить теоретичні розробки окремих сфер, етапів та умов становлення і розвитку особистості в різних дисциплінарних аспектах і напрямках: соціально-філософському, соціологічному, політологічному, педагогічному, соціально-психологічному. Особливе місце належить працям, що безпосередньо розглядають соціалізацію як предметну сферу дослідження. Поряд з визначенням специфіки й особливостей соціалізації особистості в умовах військової служби, основна їх увага зосереджена на вивченні соціального розвитку окремих категорій військовослужбовців, різних аспектів даного процесу.

Разом з тим, проблема соціалізації особистості військовослужбовця ще не знайшла належного висвітлення в рамках сучасної соціально-філософської традиції, в тому числі і у сфері військово-соціальних досліджень. Слід зазначити, що наукові праці В.С. Баруліна, К.Х. Делокарова, К.Х. Момджяна, О.В. Єжова, В.Д. Зотова, В.Є. Кемерова, О.Ю. Панфілова та інших, які присвячені філософському осмисленню соціалізації як соціального явища, – це лише перші кроки на шляху узагальнення наявних доробок і створення цілісної теорії соціалізації.

Існуюча у вітчизняній науковій літературі поліфонія концепцій і підходів у визначенні сутності соціалізації дає можливість їх класифікації за різними ознаками.

Соціологізаторський підхід, сутність якого полягає в абсолютизації соціальної природи людини. Декларується теза про повне пригнічення біологічної, природної сутності людини в процесі її соціального розвитку (С.С. Батенін, Л.І. Спиридонов, В.А. Ядов). Такий підхід не тільки позбавляє індивіда біологічного субстрату, але й виключає можливість його розгляду як складової природи людини.

Соціально-психологічний підхід оснований на розгляді соціалізації як процесу засвоєння індивідом досвіду соціального життя в результаті його суб’єктивації і відпрацювання настанов поведінки на підставі певних нормативів, шляхом засвоєння соціальних норм і цінностей тощо (Б.Г. Ананьєв, В.М. Куніцина, М.М. Обозов).

Біосоціальний підхід визнає співіснування біологічного і соціального в людині як деяких самостійних начал (Г.М. Андреєва, Н.В. Андреєнкова, Л.П. Буєва). Відбувається розрив інтегральної єдності сутнісних якостей людини, протиставлення біологічного і соціального, як внутрішнього (притаманного людині попередньо) і зовнішнього (привнесеного) боків. Визнання окремого існування двох аспектів сутності людини (біологічного і соціального) не дозволяє адекватно відобразити природу соціалізації, оскільки в результаті соціальне не просто додається до біологічного, а суттєво перетворює саме біологічне, що, в свою чергу, стає соціально зрощеним.

Біологізаторський підхід полягає в ствердженні пріоритетності біологічного в людині, абсолютизації його ролі і значення (Д.І. Дубровський, Д.Н. Узнадзе, П.М. Шихирєв). Людина розглядається як істота з деякою незмінною і сталою сукупністю потреб і бажань (пристрастей), властивості і здібності якої закладені і сконцентровані в генах. Рівень їх розвитку обумовлений наявним фатально-природним фондом можливостей. Соціальне середовище лише створює певні умови для прояву здібностей людини, потребуючи їх. Поведінку кожного індивіда визначає людська натура, тобто сукупність генетичних схильностей і тенденцій. Такий підхід найширше представлений у соціальній психології, у тому числі в біхевіористських і постфрейдистських концепціях.

Різноманітність підходів до розуміння процесу соціалізації обумовили наявність неоднозначності у тлумаченні її сутності. Соціалізація визначається як процес становлення особистості, навчання і засвоєння індивідом цінностей, норм, настанов і зразків поведінки, притаманних суспільству, соціальній спільності та групі (Б.Г. Ананьєв, Л.Г. Здравомислов); розвиток в індивіді людських задатків (С.С. Батенін); входження людини в соціальне середовище (Л.П. Буєва); включення індивіда в систему суспільних відносин (Г.М. Андрєєва); засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого створюється конкретна особистість, як процес засвоєння певної системи соціальних ролей і культури (І.С. Кон); “як процес засвоєння і подальшого розвитку індивідом соціокультурного досвіду”; як “складний багатогранний процес включення людини в соціальну практику, надбання нею соціальних якостей, засвоєння суспільного досвіду і реалізації власної сутності через виконання певної ролі в практичній діяльності”.

Безумовно, такі підходи до визначення сутності соціалізації мають сенс у вузьких межах розгляду тієї чи іншої конкретної науки. Однак, з точки зору соціальної філософії, такі підходи не враховують усього комплексу визначень процесу соціалізації. Головне полягає у тому, що особистість і суспільство, в контексті соціалізації, необхідно розглядати як органічну єдність, а саму соціалізацію – як процес взаємоперетворення як суспільства, так і особистості на основі їх прагнення до задоволення своїх потреб у розвитку та вдосконаленні.

Незважаючи на термінологічні розбіжності в змістовній характеристиці визначення сутності соціалізації, переважна більшість підходів відрізняється відданням пріоритету одній із сторін даного процесу – суспільству або індивіду. Це, в свою чергу, знаходить вираження, насамперед, у визначенні специфіки суб’єктивно-об’єктивної сфери соціалізації. В одному випадку соціальний досвід транслюється від суспільства до особистості, в іншому – особистість засвоює життєвий і діяльнісний досвід. Обидва ці підходи ні в якому разі не суперечать один одному, навпаки, взаємодоповнюють, відображаючи лише різні аспекти взаємодії суспільства й особистості в процесі соціалізації. Нерідко розбіжності в підходах до визначення сутності соціалізації обумовлені специфікою предметного розгляду соціалізації в межах певної галузі наукового знання – соціології, соціальної психології, культурології тощо. Так, у соціології цим поняттям визначається “процес взаємодії індивіда з соціальним середовищем, у ході якого відбувається засвоєння ним суспільних норм, ідеалів і цінностей. Завдяки такій взаємодії індивід (дитина, підліток) перетворюється в соціальну істоту”. Соціальне середовище визначається суб’єктом, а об’єктом виступає індивід. Процес соціалізації структурно поділяється на дві складові: первинна і вторинна соціалізація. У процесі первинної соціалізації особистості, завдяки спілкуванню з оточуючими її людьми, засвоєння соціальних норм і цінностей, відбувається формування мови, мислення, свідомості й самосвідомості. Вторинна соціалізація (ресоціалізація) – це повторна соціалізація дорослих, яка здійснюється з метою опанування новими соціальними ролями (професійними знаннями, вміннями) і статусами.

Необхідною передумовою визначення сутності соціалізації особистості постає з’ясування її сутнісних рис. Сутнісні ознаки соціалізації виводяться, насамперед, з усвідомлення мети процесу соціалізації (“формування особистості”, “набуття соціально-значущих якостей”), механізму соціалізації (“через засвоєння норм, вимог суспільства”, “опанування соціальних ролей”), особливості рефлексування соціальних норм, їх становлення як внутрішніх регуляторів поведінки (“через виховання, активну діяльність і спілкування”).

Філософський підхід до проблеми соціалізації особистості В.В. Москаленко відзначається тим, що вона визначає поняття соціалізації особистості як процес взаємодії індивіда і суспільства на підставі предметно-перетворювальної діяльності індивіда, наслідком якого є конкретно-історична форма його соціальності. Представник філософської школи Х.В. Сабіров зазначає, що соціалізація людини виступає як процес утворення її зв’язків з дійсністю, які збагачуються та поглиблюються внаслідок нагромадження в мозку потенціалу дій та переживань. Представник соціологічної думки Ян Щепаньський визначає соціалізацію як цілісність усіх впливів соціального та культурного середовища, що спонтанно вчать індивіда адаптуватися до структури певних конкретних соціальних груп та звичаїв, зразків поведінки.

Окремими дослідниками робляться спроби інтегративного визначення сутності людини як вихідного методологічного положення дослідження соціалізації. Зокрема, В.І. Стекольніков пропонує розгляд людини не як біологічного чи біосоціального, а як деякої інтегральної соціальної істоти, що є якісно новим утворенням у процесі розвитку матерії, оскільки в снові генезису соціального лежить взаємодія соціальних одиниць. Л.С. Ях’яєва також виходить із визнання цілісності людини. Біологічне і соціальне, на її думку, є не самостійними сутностями, а різними якісними характеристиками єдиного цілого.

Виходячи з цього, неможливо вести мову про взаємодію біологічного і соціального, оскільки вони є властивостями одного і того ж суб’єкта, що розглядається з різних точок зору. Слід також відзначити, що визначення сутності людини як біосоціальної істоти, на якому базується більшість концепцій соціалізації, є дещо “звуженим”. Сучасна система поглядів виходить з того, що соціальне не суперечить біологічному і не випливає з нього. Від народження людина отримує тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльнісного розвитку (маємо на увазі генетичну обумовленість фізіологічної побудови людини з точки зору наявності потенцій психічного і соціального). Соціальне життя не створює в кожному новому поколінні і в кожній людині заново людську природу. Воно розвиває соціалізовані в антропогенезі специфічно людські біологічні якості.

У науковій літературі, насамперед соціально-філософській, вихідним положенням постає уявлення про біопсихосоціальну природу людини. За своїм значенням уявлення про природу людини має право претендувати, певною мірою, на парадигмальність. Відносна новизна цього положення полягає не стільки у включенні психічного компоненту до природи людини, скільки у визначенні субстанціальної інтегральної єдності, рівнозначності всіх елементів.

Виходячи з цього, будь-які спроби виявлення субординаційних відносин, їх співпідлеглості виявляються безпідставними. Стає можливим і необхідним розгляд взаємообумовленості, взаємопроникнення, виділення кардинальних зв’язків між суттєвими структурними компонентами людини. У зв’язку з цим вважається доцільним звернутися до точки зору К.Ф. Весселя, який відзначає, що “орієнтація на вивчення проблеми людина-універсум у його індивідуальному існуванні включає в себе два суттєві аспекти: один аспект спрямований на розгляд структур, тобто взаємозв’язків елементів і сторін, які складають індивідуум, інший – пов’язаний з розвитком індивідуума у часі і охоплює загальний час його існування. Ця комплексна орієнтація включає в себе два нерозривно пов’язані аспекти, тобто “біопсихосоціальна єдність – людина” розуміється як динамічний процес. Вихідним методологічним моментом у пізнанні людини повинен стати “перехід до понять комплексності й темпоральності і пов’язане з ними твердження про те, що комплексні стани можуть бути зрозумілими лише в межах відповідних їм інтервалів часу”.

Особливе значення в дослідженні соціалізації має суб’єктивно-об’єктивна визначеність її процесуальної сторони. Людина є одним із факторів, що продукує умови і обставини як свого власного, так і суспільного життя в цілому. Дії людини органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем. Особистість (індивід) виступає одночасно і як об’єкт, і як суб’єкт соціальної взаємодії, що носить діалектичний характер.

На підставі аналізу різних підходів до визначення сутності і змісту процесу соціалізації можна зробити висновок, що соціалізація особистості – процес не однонаправленого впливу суспільства на індивіда, а взаємодія їх як двох структурних елементів людської природи, яка розгортається за декількома напрямками.

По-перше, це трансляція соціального досвіду від суспільства до індивіда, що виражається в сукупності представлених знань про норми, цінності, типи поведінки різної орієнтації, як соціально важливих в межах окремих соціальних груп, суспільства в цілому, так і таких, що суперечать соціальним нормам. Вона включає в себе не тільки усвідомлені і цілеспрямовані впливи, що контролюються (виховання в широкому розумінні), але й стихійні і спонтанні процеси, що мають безпосередній та опосередкований вплив на розвиток особистості.

По-друге, це суб’єктивування, тобто рефлексія соціального досвіду безпосередньо самим індивідом (інтеріоризація). На цьому рівні індивід постає суб’єктивно-об’єктивною єдністю. Здійснюється співставлення сприйнятого із соціального середовища досвіду з власними особистісними ціннісними орієнтирами, своєрідна його фільтрація. У результаті деяка частина набутого знання, перетворюючись, трансформується у внутрішні регулятиви свідомості і поведінки, а дещо може бути відхиленим або залишеним без уваги.

По-третє, це об’єктивування особистістю індивідуального досвіду соціальних дій. Незалежно від наявності мети, ступеня соціальної активності та соціального положення кожний індивід виконує певні функції суб’єкта соціалізаційного впливу на оточуючих людей, на різні соціальні групи, до складу яких входить людина, суспільство в цілому.

По-четверте, це суперечливість процесу соціалізації особистості, обумовлена суперечливістю системи суб’єктно-об’єктних стосунків, що обумовлено цілісністю і суспільства, їх прагненнями до збереження відносної самостійності і незалежності. У практичній життєдіяльності ці зв’язки є певною єдністю і їх реалізація знаходить свій вираз у достатньо складному сплетінні, взаємодоповненні та взаємообумовленості.

Виділені концептуальні положення загальної теорії соціалізації постають теоретико-методологічною основою для визначення сутності і змісту соціалізації особистості в цілому й особистості військовослужбовця в умовах трансформації суспільства.

Культурологічна концепція розглядає соціалізацію як процес засвоєння індивідом культури. При цьому культура виступає передумовою, кінцевою метою і результатом соціалізації, являючи собою механізм трансляції духовної культури від покоління до покоління. Кожний конкретно-історичний тип суспільства віддає пріоритет певним якостям особистості, склад яких і визначає конкретні методи соціалізації. У змістовному плані соціалізація визначається як процес засвоєння знань і навичок, необхідних людині для того, щоб стати членом суспільства, адекватно діяти і взаємодіяти зі своїм соціокультурним оточенням, сформувати свій спосіб життя. Процес соціалізації продовжується протягом усього індивідуального життєвого циклу. За таким підходом, соціалізація фактично ототожнюється з інкультурацією – процесом, у ході якого індивід освоює традиційні способи мислення і дії, характерні для культури, до якої він належить.

У соціальній психології соціалізація особистості практично ототожнюється із соціальною адаптацією в широкому її розумінні. Соціальна адаптація виступає як інтегративний показник стану людини, який віддзеркалює її можливості виконувати певні біосоціальні функції: адекватне сприйняття оточуючої дійсності і власного організму; адекватна система відношень і стосунків з оточенням; спроможність до праці, навчання, дозвілля; здатність до самообслуговування і взаємообслуговування в сім’ї та колективі; адаптивність поведінки згідно з рольовими очікуваннями інших.

Педагогічні концепції, як правило, визначають соціалізацію як елемент процесу виховання та його механізмів, що визначають зміст і методи виховання. Соціалізація забезпечує входження людини у соціальні спільності і колективи, життя в них, усуспільнення її діяльності, способу життя і думок, що забезпечує формування особистості як представника певних соціальних спільностей і груп, соціальних прошарків.

Аналіз існуючих тлумачень сутності соціалізації, що наводяться в концепціях і теоріях соціалізації (соціологічна, культурологічна, соціально-психологічна, педагогічна концепції) свідчить, що сутнісними ознаками соціалізації виділяються: процес впливу соціального середовища на індивіда, передавання культурного досвіду, адаптація до соціальних умов, цілеспрямоване формування колективістських якостей. Наведені розбіжності певною мірою обумовлено предметною специфікою кожної із галузей наукового знання. Разом з тим, дисциплінарні визначення соціалізації окремими науками не дають загального уявлення про сутність і зміст соціалізації як багатогранного, багатопланового і багаторівневого процесу інтеграції індивіда в суспільне життя.

У ряді досліджень зустрічаються спроби інтеграції, синтезування особливостей дослідження соціалізації представниками різних наук, подолання однобокості у визначенні соціалізації як соціального явища. Один із таких підходів представлений Б.Д. Паригіним, який співвідносить соціалізацію з усім ходом історичного розвитку людства, вказуючи, що не лише виникнення людини, виокремлення її зі світу тварин, але й загальний хід розвитку людства був процесом соціалізації. З його точки зору, соціалізація визначається як “багатогранний процес, що включає в себе як біологічні передумови, так і безпосередньо саме входження індивіда в соціальне середовище, і передбачає соціальне пізнання, соціальне спілкування, оволодіння навичками практичної діяльності, включаючи як предметний світ речей, так і всю сукупність соціальних функцій, ролей, норм, обов’язків та ін., активну перебудову навколишнього (як предметного, так і соціального) світу”.

Таким чином, із соціально-філософського аналізу проблеми соціалізації видно, що особистість – це не людина взагалі, а завжди конкретна людина, в суперечливій єдності загального, особливого і одиничного. Саме тому для розкриття сутності й змісту соціалізації військовослужбовця в умовах трансформації українського суспільства, реформування та розвитку Збройних Сил слід розглядати проблему формування особистості на підставі загальних принципів. Звідси, сутність соціалізації може бути визначеною як процес входження особистості в систему суспільних відносин, результат розвитку особистості як універсального суб’єкта діяльності шляхом його багаторівневої взаємодії із суспільством на підставі формування соціально-типових якостей, які виступають внутрішніми регулятивами свідомості, поведінки і діяльності.