Глава 2

Фактори та механізми соціалізації особистості

Соціалізація – процес впливу соціальних умов на життєдіяльність особистості. Основним фактором соціалізації особистості виступає соціальне середовище, з яким взаємодіє людина: 1) сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині; 2) сукупність соціальних інститутів, суспільних організацій і соціальних спільностей, у межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набуває бажаних соціальних статусів; 3) сукупність існуючих соціальних норм, якостей, цінностей, звичок, знань, навиків та умінь, яких людина набуває, щоб відповідно з потребами суспільства виконувати відповідні ролі і підтримувати набутий статус; 4) сукупність соціальних інститутів і соціальних технологій виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків, цінностей і норм.

Спілкування з людьми, повсякденна соціальна діяльність і є тим середовищем, де існує людина, особистість. У процесі історичної практики індивід проявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, засвоює певну систему цінностей та формує власні ціннісні орієнтації. Трудова діяльність – основна сфера становлення людини. Праця становить основу соціального буття людини і спосіб власного вираження як суспільного індивіду.

Саме фактори трудової, особливо творчої діяльності активно впливають на процес формування особистості. Сучасний характер праці, її предметний зміст, форми колективної організації, суспільна значущість результатів, технологічний процес праці відкривають широкі можливості для розгортання і прояву самостійності, ініціативи і творчості. Широкі можливості в цьому плані відкриваються в умовах сучасного етапу реформування та розвитку Збройних Сил України.

Кожна конкретна особистість, у тому числі й особистість військовослужбовця, має свої індивідуальні властивості, які відрізняються за своїм змістом на різних етапах її розвитку. Наскільки більш розвинута особистість, настільки більшою мірою проявляються її соціальні властивості. Особливе місце серед них посідають самосвідомість і самооцінка особистості. Ступінь їх розвитку у різних людей далеко не однакові. Вони залежать від спадкоємності і від конкретних умов розвитку людини.

Самосвідомість і самооцінка утворюють головний стрижень особистості, навколо якого формуються риси характеру, мотиви й інтереси, переконання й ціннісні орієнтації, світогляд і соціальні почуття: почуття обов’язку і відповідальності, власної гідності й совісті, моралі й естетичності. Трансформаційні процеси, що відбуваються в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства, обумовлюють появу нових соціальних ролей і статусів, що пропонуються суспільством індивіду. Розширення спектра духовних цінностей, соціальних вимог, поява таких якостей, як ініціативність і діловитість набувають особливого значення для особистості військовослужбовця, захисника Батьківщини.

Соціальне та культурне середовище, надаючи вплив на особистість, формує певні особистісно-характерологічні стереотипи для ефективного упорядкування досвіду комунікативних зв’язків, колективного співіснування та індивідуальних вчинків, а також для ефективного управління діяльністю окремих членів суспільства, які мають важливе значення для життєдіяльності соціуму. Однак, соціум не задовольняється лише створенням стереотипів. Соціум прагне, щоб кожний член колективу відтворював і особисто здійснював у своїй життєдіяльності та вчинках ці стереотипи. Прагнення соціуму, щоб вказані стереотипи суспільної свідомості були не тільки просто інкорпоровані в індивідуальній свідомості, але й відтворені у реальній дійсності конкретних індивідів, обумовлена тенденціями самопідтримання і самозбереження. Реалізація зазначених тенденцій передбачає їх реальне функціонування, що забезпечується завдяки постійному відтворенню конкретними особами у своїх вчинках тих образів і алгоритмів, які зафіксовані у тих чи інших стереотипах.

Відтворення образів та алгоритмів з боку індивіда постає як здійснений факт або як об’єкт прагнення, тоді як з боку соціуму (колективу, особливо військового) такий тип індивідуального відтворення подається як вимога, а у деяких випадках навіть як спонукання. Колектив (соціум) за допомогою соціальних норм здійснює різноманітний соціальний вплив на особистість з метою визначення особистістю лінії своєї поведінки за тим зразком, який зафіксований у системі вказаних стереотипів.

Соціальні норми – обумовлені суспільним буттям вимоги, що ставляться суспільством (колективом) до особистості у її взаємовідносинах з тими чи іншими соціальними структурами та іншими людьми, які постають одним із головних інструментів практичного регулювання поведінки людей у колективі (соціумі). Соціальна норма програмує певну спрямованість, рамки суспільної поведінки особистості, а також мотиви та оціночні критерії тих чи інших дій та вчинків людей. З іншого боку, вона визначає зобов’язання суспільства, колективу по відношенню до особистості і певною мірою гарантує її права.

Різноманітні соціальні норми (правові, моральні, політичні, професійні, естетичні тощо) визначають не тільки сферу їх розповсюдження, а й міру обов’язковості виконання. Найбільш жорсткий регулюючий вплив на особистість здійснюють правові норми, які базуються на діючих нормативно-правових актах. До цієї категорії норм належать вимоги військових статутів, які регламентують відносини військовослужбовців. У сучасних умовах життєдіяльності українського суспільства процес формування єдиної системи нормативно-правового регулювання суспільних відносин, яка у майбутньому має всебічно відобразити інтереси усіх соціальних прошарків, соціальних груп та особистості, ще не отримав свого остаточного завершення. Таке положення, у свою чергу, істотно ускладнює процес соціалізації особистості, спонукає до пошуку адекватних напрямків та шляхів такого процесу.

Суттєвою особливістю соціальних норм є їх безособистісний характер, зверненість до усіх членів суспільства, колективу, інших соціальний груп. Тому норма, що визначає загальну лінію поведінки, не може передбачити усіх варіантів конкретних життєвих ситуацій, які можуть вимагати від людини тих чи інших дій або вчинків. Однак, усякий раз, приймаючи рішення стосовно своєї поведінки, людина повинна співвіднести свій намір із загальними нормативними вимогами, проаналізувати його соціальні наслідки. Соціальна норма, таким чином, постає у декількох іпостасях: як ідеальна модель дії, що планується; як мотив рішення, що приймається; як оціночний критерій допустимості вчинку (дій) з точки зору суспільних інтересів. Отже, соціальна норма служить відправною точкою для кваліфікації й оцінки будь-якого вчинку або дії людини, які розглядаються у співвідношенні із соціальними (у тому числі етичними та правовими) нормами, що існують у суспільстві.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково. Сформована в особистості власна система цінностей і набуті соціальні якості виступають своєрідним фільтром, який пропускає імпульси соціального середовища. Отже, індивідуальність особистості, її потенціальні можливості освоїти культурний пласт суспільства, її потреби та інтереси, спрямованість її соціальної активності – важливіші фактори її соціалізації.

Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми та цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноцінному і повноправному члену суспільства. Зміст соціалізації особистості охоплює засвоєння особистістю мови соціальної спільності; відповідних способів і методів мислення, властивих культурі особистості; форм раціональності і почуттів; соціальних норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і методів діяльності тощо.

Соціалізація індивіду відбувається в процесі його включення у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоєння характерних для них соціальних ролей. Людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси і свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує власні потреби і цінності, розвиває свої здібності. Тому соціалізація не існує без індивідуалізації. Процес поєднання факторів, що характеризують умови соціального середовища, з особистими факторами здійснюється через механізм соціалізації.

Важливе місце в процесі соціалізації особистості посідає політична соціалізація. Наявність розвиненої політичної свідомості і політичної культури служить гарантією стабільної участі особистості у політичному житті, чіткої ідейної орієнтації, без яких немислима сучасна людина. Тому кожне суспільство, забезпечуючи входження нових поколінь до активної суспільної життєдіяльності, сприяє усвідомленню особистістю своєї соціальної ролі.

На формування соціальної ролі здійснює вплив велика сукупність різноманітних факторів. Перш за все, модель поведінки особистості, у тому числі й особистості військовослужбовця у певній ролі регламентується діючою нормативно-правовою базою (статути, накази, інструкції тощо). По-друге, на загальний характер ролі впливають громадська думка і традиції, що існують у конкретному колективі; досвід (позитивний та негативний) членів колективу, які виконували цю роль; морально-психологічний стан колективу. По-третє, відомий вплив на особливості рольової поведінки особистості здійснює й індивідуальний досвід її конкретного виконавця. Більше того, особистість не тільки постійно відчуває на собі вплив вказаних вище факторів, але й сама, як відзначають філософи-екзистенціалісти, є “можливістю свого здійснення”, постійно знаходиться у процесі становлення.

Соціальна роль, таким чином, постає продуктом колективної творчості, на процес оволодіння якої здійснюють вплив як усі члени колективу, так і сама особистість. Колектив, пропонуючи особистості певну роль, виступає по відношенню до суспільства гарантом виконання, а по відношенню до особистості – безпосереднім виразником суспільного інтересу. Це покладає на спільноту, колектив відповідальну функцію регулятора суспільної поведінки особистості, її відносин з іншими членами спільноти, колективу.

Зрозуміло, що регулятивна функція здійснюється не тільки колективом, але й іншими соціальними структурами – державними органами, установами, суспільними організаціями, засобами масової інформації. Однак, їх вплив на особистість так чи інакше опосередковується колективною свідомістю і отримує свій вираз у волі колективу. Для здійснення функції регулювання життєдіяльності людей суспільство має певний арсенал методів та засобів, які забезпечують орієнтування особистості у системі суспільних відносин. Визначну роль тут відіграє національна ідея, яка формулює ідеали та цілі суспільного розвитку, принципи соціальних відносин. Важливе місце у системі регулювання посідають право, мораль, література, мистецтво, традиції та звичаї, громадська думка.

У сучасній літературі соціальні ролі аналізуються у тісному взаємозв’язку з поняттям статусів. Соціальний статус відображає узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер і специфіку трудової діяльності, посаду, матеріальне положення, ділові стосунки, політичну чи громадсько-суспільну діяльність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв’язки тощо. Звичайно, соціальна активність особистості – системна соціальна якість, в якій відображається і реалізується рівень її соціальності, а саме повнота зв’язків особистості із соціумом і конкретною соціальною спільністю, перетворення особистості в суб’єкт суспільних відносин. Соціальна активність не зводиться до якогось одного моменту свідомості або діяльності особистості, а є висхідною, початковою якістю, що виражає цілісність особистості, її стійке та активне ставлення до суспільства, його проблем і шляхів їх вирішення, визначає якісні особливості свідомості, діяльності і загального стану розвитку особистості в суспільстві.

Під розвитком у контексті соціалізації особистості слід розуміти процес незворотних, якісних і суттєвих змін, яких зазнає особистість. Ця категорія найбільш рельєфно відображає сутність соціалізації як явища, перманентно притаманного всій життєдіяльності особистості, на відміну від понять формування, становлення та виховання.

Формування особистості постає складовою процесу поняття формування людини, який включає у свій зміст і процеси, у результаті яких відбуваються зміни тілесної організації людини, її біологічних властивостей. Формування особистості – це широкий і багатогранний процес, що включає в себе як формування знань, вмінь, навичок і розвиток здатностей людини, так і формування переконань, ціннісних орієнтацій, ідеалів – оцінних форм індивідуальної свідомості. Процес формування особистості містить у собі як цілеспрямовані впливи (навчання, освіта й виховання), так і впливи соціального середовища, предметно-речового світу.

Розвиток особистості – це нескінченний процес удосконалення усіх її сторін і якостей на підставі і під впливом змін суспільного буття і суспільної свідомості, діяльності соціальних груп, спільностей і прошарків суспільства, соціальних інститутів і суспільства у цілому за активною творчою участю самої людини.

Центральне місце в процесі формування особистості займає виховання особистості – цілеспрямований процес впливу на особистість із метою формування в неї певних якостей. Структурними компонентами процесу виховання постають: духовно-практична діяльність; створення об’єктивних умов для життєдіяльності людини за допомогою перетворення соціального середовища відповідно до програмної мети та настанов виховання; цілеспрямована організація безпосередньо-предметної діяльності індивіда й соціально-практичних аспектів спілкування. У сучасних умовах життєдіяльності українського суспільства виховання – це єдність соціалізації й індивідуалізації, цілеспрямована передача, освоєння і творче використання досвіду попередніх поколінь, продовження культурно-історичних традицій народу, творення людини сучасної епохи, оволодіння системою загальнолюдських і національно-історичних цінностей.

Отже розвиток, формування і виховання особистості співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне, органічно взаємопов’язані і взаємообумовлені. Системоутворюючим елементом цього взаємозв’язку постає соціалізація особистості, яка постає невід’ємним компонентом розвитку, формування і виховання особистості. Розвиток здійснюється через її виховання, через формування як окремих, так і усієї сукупності якостей певного соціального типу. У свою чергу, формування людських, соціальних якостей, тих чи інших форм свідомості і поведінки особистості є не що інше, як її розвиток. Формування, виховання та розвиток особистості соціально визначені, обумовлені впливом цілого ряду об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Під соціальною визначеністю слід розуміти розкриття суспільної обумовленості формування, виховання та розвитку особистості. Обумовленість розвитку особистості зовнішніми соціальними умовами, як вже підкреслювалося, знаходить свій прояв у стихійному або цілеспрямованому впливі. Разом з тим, поведінка та діяльність особистості обумовлені і рядом внутрішніх, суб’єктивних факторів, що опосередковують вплив об’єктивних факторів і спонукають особистість до активних дій, до відповідних реакцій особистості на вплив соціального середовища.

Особливу роль для розуміння процесу соціалізації відіграє положення про соціальну предметно-діяльнісну сутність людини, філософсько-історичну інтерпретацію суспільного життя, що дозволяють з’ясувати зв’язок соціалізації з основними сферами суспільної життєдіяльності. Соціально-філософський аспект дослідження зумовлює необхідність з’ясування конкретної взаємодії особистості і суспільства, яке здійснюється через різні форми соціальної діяльності, оскільки тільки через діяльність індивід включається до системи суспільних відносин. Сутність людини проявляється саме в діяльності. У цьому плані слід цілком погодитися з Карлом Марксом, який характеризував діяльність як діяльне здійснення людиною своєї сутності або діяльне здійснення індивідами свого власного буття. Діяльність виступає як спосіб існування суспільства, індивіда.

Отже, процес соціального становлення людини, формування і розвиток її сутності відбувається тільки в діяльності і через діяльність. Людська діяльність включає як процес створення і перетворення предметів навколишнього світу, так і процес засвоєння соціального досвіду. Людина, стаючи особистістю, набуває певної сукупності своїх родових властивостей і якостей через засвоєння соціального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями і зафіксованого в культурі. Тому людина одночасно є і активним суб’єктом суспільної діяльності, і своєрідним об’єктом соціального впливу, результатом об’єктивних умов, що визначають зміст і форми діяльності особистості.

Будь-який вид діяльності містить у собі два аспекти: засвоєння (розпредмечування) соціального досвіду і його об’єктивацію (опредмечування). Їх співвідношення може бути різним, але ступінь засвоєння соціального досвіду обумовлює плідність діяльності особистості. Ступінь соціалізації особистості залежить від того, наскільки інтеріоризовані сприйняті нею компоненти соціального досвіду. Соціалізуюче значення діяльності визначається тим, якою мірою і як вона забезпечує рух людини в системі суспільних відносин. Отже, діяльність залежно від ступеня “включення” людини в різноманітні види суспільних відносин або сприяє розвитку особистості, або гальмує її розвиток. Соціалізація особистості відбувається, насамперед, через засвоєння соціальних ролей. Соціалізаційний вплив з боку суспільства відбувається через певні механізми, які з позиції особистості пов’язані з необхідністю з’ясування, засвоєння певних прав і обов’язків, сукупності нормативних цінностей і вимог. У зв’язку з цим, у процесі соціалізації виділяється дві основні якісні фази – соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація – це пристосування індивіда до соціально-економічних умов, до рольових функцій, соціальних норм, до середовища його життєдіяльності. Основним способом адаптації є прийняття норм та цінностей нового соціального середовища, існуючих у ньому форм соціальної взаємодії (формальних та неформальних зв’язків), а також форм предметної діяльності (наприклад, військова діяльність). Інтенсивність цього процесу, ефективність його впливу на індивіда може змінюватись залежно від ступеня варіативності самого соціального середовища, а також індивідуальних особливостей індивіда.

Інтеріоризація – це засвоєння індивідом створених суспільством соціально-культурних норм, цінностей, настанов, уявлень, стереотипів і перетворення їх в особисті переконання. У ході інтеріоризації формується система внутрішніх регуляторів поведінки особистості. Вихідним пунктом цього процесу, за думкою П. Бергера і Т. Лукмана, є не що інше, як “безпосередня інтерпретація об’єктивного факту як певного значення, тобто як прояву суб’єктивних процесів, що відбуваються з іншими, завдяки чому цей факт стає суб’єктивно значущим для мене самого”.

У процесі соціалізації індивід засвоює соціальні ролі, нормативно схвалені зразки поведінки, реалізації яких очікує від людини суспільство або конкретна соціальна спільність, група. Однак, сама по собі соціальна роль ще не визначає поведінки людини. Необхідною передумовою цього постає засвоєння, інтеріоризація соціальної ролі. Індивід повинен внутрішньо визначити своє соціальне становище, своє ставлення до такого становища і обов’язків, які покладає на нього ця соціальна роль.

Необхідно підкреслити, що поряд із соціальною адаптацією та інтеріоризацією в процесі соціалізації значна роль належить соціальній ідентифікації. Соціальна ідентифікація відображає процес визначення особистістю свого місця у суспільному просторі. У її перебігу здійснюється самовизначення і самооцінка індивіда у зв’язку з соціальними ролями, що реалізуються, формування поглядів людини на себе відповідно до її позиції в соціальному просторі. Соціальна ідентифікація в процесі соціалізації виконує інтеграційні функції, обумовлюючи місце особистості в системі статусів, визначаючи сукупність індивідів, що займають подібні позиції. З іншого боку, вона диференціює особистість стосовно інших статусів і ролей, виступаючи емоційним та іншим самоототожненням особистості з іншою людиною, групою, зразком.

Процес соціалізації, як зазначалося, здійснюється тільки в діяльності і через діяльність, оскільки саме в діяльності виявляється сутність людини. З одного боку, ступінь засвоєння, інтеріоризації особистістю соціального знання, норм і цінностей проявляються через її соціальну діяльність. З іншого боку, будучи носієм певного особистісно забарвленого досвіду соціальних дій, індивід транслює його на соціальне середовище свого існування з метою його розвитку. Таким чином, відбувається процес екстеріоризації – процес переходу дій із внутрішньої “згорнутої” форми у форму розгорнутої дії, перетворення досвіду особистості в практичні дії та поведінку, які виступають як елемент цілісного механізму соціалізації. Отже, особистість постає не тільки об’єктом соціалізаційної взаємодії, а й одночасно відіграє роль активного суб’єкта процесу соціалізації, впливаючи на соціальне оточення. У змістовному плані соціалізація як процес соціального розвитку особистості може бути поданою як система, сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесів: соціальної адаптації, інтеріоризації, соціальної ідентифікації та екстеріоризації. Розмежування зазначених складових процесу соціалізації носить досить умовний характер. За своєю сутністю вони позначають лише окремі сторони єдиного процесу соціальної взаємодії суспільства та індивіда метою якого є відтворення самого соціуму.

Процес соціалізації особистості може бути охарактеризований з боку тривалості, періодичності протікання, виділення основних етапів. У контексті філогенетичного становлення і розвитку соціальності особистості, соціалізація є іманентно притаманною характеристикою суспільного відтворення, тривалість якої тотожна тривалості існування самого суспільства. Соціалізація особистості в аспекті онтогенетичного розгляду тривалий період обмежувалась певними часовими межами, зокрема, дитинством (представники психоаналітичної традиції), юністю (переважно західні соціально-психологічні школи). Такий підхід, в основному, був зумовлений розумінням сутності соціалізації як первинного формування особистості. Так, за ствердженням Н.В. Андреєнкової, процес соціалізації обумовлений часом, необхідним для першої стійкої інтеріоризації комплексу ролей, норм, відпрацювання стійкої системи соціальних орієнтацій, настанов тощо, тобто часом, необхідним для формування індивіда як особистості. Цей час починається з народження і закінчується приблизно близько 23-25 років.

Зазначені періоди дійсно займають важливе місце в процесі соціалізації особистості, однак вони не можуть розглядатися тотожними усьому цьому процесові. Звичайно, що спрямованість та інтенсивність процесу соціалізації можуть бути різноманітними на окремих етапах життєдіяльності особистості, однак це не зводить процес соціалізації саме до цих періодів. Соціалізація особистості – це процес, що триває протягом усієї життєдіяльності індивіда.

З проблем періодизації соціалізації особистості в літературі склалося декілька підходів. Тривалий час домінувало визначення етапів соціалізації на основі специфіки рівня соціальної активності та ставлення людини до трудової діяльності (праці Г. Андрєєвої, Я. Гілінського, Е. Домбровського, Є. Прохорова, В. Немировського та ін.), де окреслювались такі періоди соціалізації: дотрудовий (рання стадія і період навчання), трудовий і післятрудовий.

А.І. Ковальова, враховуючи те, що в різні вікові періоди життя людини соціалізація має свої особливості, пов’язані зі змістом соціалізаційного процесу, домінуванням тих чи інших видів діяльності індивіда, переважним впливом певних інститутів соціалізації, ступенем активності самої людини, рівнем розвитку її свідомості й самосвідомості, виділяє наступні стадії соціалізації: дитинство, юність, зрілість, старість. Для такого та багатьох інших аналогічних підходів притаманна підміна соціальних параметрів у визначенні стадій і етапів соціального розвитку особистості органічними ознаками або ознаками біологічного “дозрівання”, що досить характерно для представників педагогічної наукової традиції.

Окремі дослідники (А.Я. Кузнєцова, Г.М. Андрєєва, Я. Яноушек та ін.) виходять з того, що пошук підстав для періодизації соціалізаційного процесу повинен вестись в діяльності, оскільки індивід стає особистістю і набуває соціально-значущих якостей тільки в процесі предметно-практичної діяльності. Кожна стадія соціалізації особистості, на їхню думку, має характеризуватись провідним видом діяльності, який і є головним утворюючим фактором усіх особистісних характеристик. Дані дослідники невиправдано абсолютизують діяльність і не досить повно враховують роль індивіда та суспільства, діалектику їх взаємовпливу в процесі соціалізації.

У сучасній зарубіжній та вітчизняній літературі найчастіше зустрічається виділення двох змістовно відмінних періодів соціалізації, які пов’язані зі специфікою якісного освоєння і конструювання індивідом соціальної реальності.

Перший період – це “первинна соціалізація”, що триває від народження індивіда і до формування зрілої особистості. Даний період досить детально і всебічно висвітлений в науковій літературі, особливо психолого-педагогічній. Як справедливо стверджує О.В. Єжов, за своєю сутністю первинна соціалізація носить авторитарний характер. Індивід засвоює світ не як один із багатьох можливих світів, а як єдино існуючий і єдино мислимий. Саме це в подальшому визначає високий рівень стійкості результатів первинної соціалізації.

З іншого боку, специфіка змісту процесу соціалізації особистості конкретно-історично соціально обумовлена. Одні й ті ж норми й цінності в різних соціальних спільностях і на різних етапах їх історичного розвитку можуть і часто мають специфічне змістовне наповнення (вікова, соціальна і статева зрілість, правова відповідальність тощо). Завершенням первинної соціалізації можна вважати формування у свідомості індивіда деякої узагальненої суб’єктивної конструкції об’єктивної реальності. З цього моменту індивід стає дійсним членом суспільства. Вважається, що первинна соціалізація – найбільш суттєвий і визначальний етап соціального розвитку особистості. Від його результативності залежить наступна життєдіяльність індивіда. Разом з тим, результати первинної соціалізації не залишаються раз і назавжди даними, а значно змінюються в процесі подальшого життя особистості.

Другий етап – період “вторинної соціалізації” або “ресоціалізації” (повторна соціалізація дорослих) здійснюється з метою оволодіння особистістю новими соціальними ролями – професійними знаннями та вміннями і зумовлює своєрідну перебудову особистості в період її соціальної зрілості.

Аналізуючи цей етап, окремі дослідники (Н. Смелзер, М. Комаров та ін.), не зовсім правомірно стверджують, що вторинна соціалізація, на відміну від первинної, не здійснює вирішального впливу на формування особистості. В основі ресоціалізації лежить інтеріоризація, ступінь і характер якої визначаються, насамперед, складністю системи розподілу праці в соціумі і відповідного їй соціального розподілу знання. Таким чином, ресоціалізація здебільшого пов’язана з оволодінням специфічним рольовим професійним знанням. Безумовно, вона не обмежується лише сферою професійної діяльності. Індивід одночасно виконує, освоює та вдосконалює великий спектр соціальних ролей: громадянина, члена сім’ї, члена громадської, релігійної, політичної організації тощо.

Період вторинної соціалізації характеризується наявністю певних альтернативних можливостей вибору індивідом власної суб’єктивної реальності. Відповідно до цього, знання, норми та настанови, що інтеріоризуються особистістю, мають менший рівень обов’язковості. Відносна нестійкість суб’єктивної реальності вимагає наявності особливої техніки та методик, а відповідно і спеціалізованих інститутів для забезпечення певного рівня ідентифікації особистості і неминучості значень, що інтерналізуються індивідом. У процесі ресоціалізації будь-який новий зміст, що вимагає інтеріоризації, накладається на вже існуючу реальність, створену на попередньому етапі. Ступінь їх сумісності може бути цілком різним – від повної тотожності до протиріччя, що межує з відторгненням. Усе це зумовлює необхідність застосування й використання різних методів, засобів, способів узгодження. Крім того, як справедливо вважають П. Бергер, Т. Лукман, П. Шатило та ін., біологічні обмеження стають вже менш важливими для організації послідовного процесу навчання. На передній план висувається внутрішня логіка властивостей знань, що набуваються.

У період суттєвих трансформацій суспільства, а також у критичних ситуаціях, коли індивід знаходиться в екстремальних умовах (різка зміна статусно-рольового положення, загроза для життя і здоров’я, різке падіння рівня життя тощо) і відбувається дестабілізація впливу соціального середовища і підвищення рівня його спонтанності, інтенсивність ресоціалізаційних перетворень значно збільшується. З іншого боку, в житті індивіда нерідко виникає необхідність відновлення раніше досягнутого рівня соціальності, пов’язаного з фізичною, психологічною і власне соціальною реабілітацією.

Слід також відзначити існування процесів, що зумовлені втратою особистістю своєї індивідуальності через відмову (вимушену чи добровільну) від суспільно значущих норм і цінностей або неспроможність самореалізації в соціально-значущих формах діяльності (десоціалізація). Десоціалізація виступає переважно у формі відчуження або нерозвиненості власне людської соціальної сутності як втрата особистістю індивідуальної своєрідності, розчинення в соціумі у вигляді фанатичної або фаталістичної підлеглості системі чи окремим індивідам, гіпертрофованої відданості тощо. Все це –прояви відхилень у процесі соціального розвитку особистості, що підкреслює значущість ресоціалізації в загальному процесі її соціалізації.

Таким чином, аналіз сутності і змісту процесу соціалізації особистості дозволяє зробити висновок про наявність різноманітних підходів до виділення його певних складових (етапів, періодів і стадій). Виходячи з наявності різноманітності критеріїв, що можуть бути покладені в основу класифікації, навряд чи варто абсолютизувати будь-який один. Кожний із них містить характеристику певної сторони багаторівневої соціалізаційної взаємодії суспільства й особистості. Разом з тим, звертаючись до проблеми класифікації соціалізації особистості, слід мати на увазі, що мова повинна йти не стільки про часові чи вікові особливості, скільки про різні якісні ступені соціального розвитку особистості, закономірності послідовної зміни якісних станів.

Виходячи із складності внутрішньої структури процесу соціалізації, характеру та змісту процесів, що відбуваються в процесі соціалізації, процес соціального розвитку особистості може бути класифікований за різними ознаками:

- за специфікою якісного освоєння і конструювання індивідом соціальної реальності – первинна соціалізація і вторинна соціалізація” або “ресоціалізація” (повторна соціалізація дорослих);

- за характером соціальності – природний і регламентований, примітивний, становий і стратифікований, патерналістський і конформістський, гуманістичний і тоталітарний, моносоціокультурний і полісоціокультурний та інші типи соціалізації;

- за змістом соціалізаційних процесів – правовий, політичний, економічний, духовний та інші типи соціалізації;

- за рівнем результативності соціалізації – успішна, нормативна, відхильна, примусова, реабілітаційна, завчасна, прискорена, запізнена соціалізація.

Кожний з наведених типів і видів має певну специфічну сукупність характеристик, рис, властивостей і ознак, що зумовлює необхідність їх самостійного дослідження. Разом з тим, з метою формування цілісної концепції політики суспільства, держави в галузі соціалізації особистості особливої уваги набуває дослідження тієї частини соціалізаційного процесу, що підлягає регулюванню.

Будь-яке суспільство формує власну систему цінностей, стверджує конкретний вид суспільних відносин, формує певний тип особистості. У цьому плані, виходячи зі своїх функцій, соціалізація особистості постає важливою державною справою. До основних функцій процесу соціалізації належать: соціально-відтворювальна, соціально-регулятивна, соціально-стабілізуюча, соціально-інтегративна, соціально-пізнавальна, оцінна та комунікативна. Реалізація зазначених функцій соціалізації забезпечує відтворення суспільного життя.

Сучасний етап трансформації українського суспільства характеризується наявністю множини інститутів соціалізації. В понятті інститут соціалізації фіксується організаційно оформлена діяльність з відтворення людини і відповідні відносини, система спеціально створених або іманентно притаманних суспільству установ і органів, функціонування яких спрямоване на формування і забезпечення соціального становлення людини. Провідне місце серед них посідають: сім’я, заклади освіти, громадські та політичні організації, колективи.

Кожен з інститутів соціалізації має певну мету і функціонує за своїми власними законами, що дозволяє людині мати варіанти для вибору життєвого шляху, орієнтації у соціальному просторі. За таких умов посилюється імовірність характеру соціалізації, підвищується стихійність її протікання. Слід констатувати, що відсутність у сучасному українському суспільстві цілеспрямованої державної політики в галузі соціалізації, орієнтованої на формування певного типу особистості, і єдиної ієрархічної системи інститутів соціалізації, суттєво підвищує автономію особистості від кожного з них. Безумовно, що така автономія – об’єктивно необхідна для формування гнучкої, творчої особистості, спроможної самостійно приймати рішення, протистояти зовнішньому тиску. З іншого боку, в автономії особистості закладена також і можливість соціальних аномалій, відхильної поведінки тощо.

Сучасному українському суспільству притаманні, серед багатьох інших, глибокі протиріччя між декларованими соціалізаційними орієнтирами, що базуються на загальнолюдських цінностях і гуманістичних принципах, на пріоритеті особистості, і жорстокими реаліями буття соціуму й особистості. Це зростання злочинності та інших форм деструктивної поведінки, наявність великої кількості бездомних і жебраків різного віку, особливо дітей, інвалідів та ін. Загрозливою для суспільства слід вважати й тенденцію до збільшення кількості дітей, для яких сім’я, в традиційному її розумінні, не є головним інститутом соціалізації.