2. Литовсько-польська доба (XIV-XVII сторіччя)

Розвиток земельно-правового регулювання на українських землях у складі Литовсько-польської держави

Звичаєве право. У земельному праві Литовсько-польської держави зберігаються і розвиваються положення руського звичаєвого права. У звичаєвому праві, зокрема, закріплювалося право селян на вільну купівлю-продаж землі. Визначалася специфічна форма угоди: при ній мали бути присутніми свідки або старці ("діди") села⁵.

За звичаями, встановлення меж громади покладалося на найстаріших жителів громади (іноді - тих, кому більше 100 років). Існували різні процедурні правила межування: наприклад, існував звичай на щойно встановлених межах бити дітей, щоб вони краще пам'ятали, де проходить межа⁶. Передбачалися достатньо чіткі правила застосування межових знаків: межі позначалися частіш за все кіпцями (причому звичаєве право подекуди нормувало навіть їх розмір та форму); у лісі робилися знаки на деревах; на землях, які заливала вода, вбивали палі; при перетині меж закопували посуд з вугіллям, просом, тощо⁷. Встановлювався обов'язок власника огороджувати певні види земельних угідь (насамперед, подвір'я і городи), при невиконанні якого власник позбавлявся права на відшкодування збитків, заподіяних потравою посівів худобою тощо, а іноді навіть міг бути покараний штрафом⁸.

Магдебурзьке право. Магдебурзьке право надавалося як містам, так і селам. З початку XIV століття головною відмінністю між статусом села та міста була наявність у місті органу самоврядування - міської ради. Селами ж керували солтиси⁹. Солтиси, зокрема, розподіляли земельні ділянки та займалися заселенням села¹⁰. Крім низки прибутків від надання адміністративних послуг, солтиси володіли низкою пільг та привілеїв, зокрема, володіння земельними ділянками¹¹, причому солтис міг вибирати для своїх потреб ділянку землі під назвою "лан". У різних селах солтиси володіли від одного до п'яти ланів¹². У селах магдебурзького права використовувалися франконські або магдебурзькі лани, що дорівнювали 40 моргам. Солтису також належала ділянка землі -"город", який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян -загородників. Земельні ділянки солтиса звільнялися від усіх податків, у т. ч. від церковної десятини ¹³ .

Нормативно-правове регулювання. Волочний перемір (реформа Сигізмунда-Августа). Поряд із дією звичаєвого права, все більший розвиток отримують і нормативно-правові акти як джерела права. Спочатку земельно-правові положення мають розрізнений характер. Наприклад, в Уставній підтверджувальній грамоті мешканцям Київської області від 08.12.1507 визначаються угіддя, де дозволяється "гнати бобрів".¹

Проте згодом з'являються акти, що мають для регулювання земельних відносин винятково велике значення. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про т. з. "волочний перемір" (або земельна реформа Сигізмунда-Августа). Для того, щоб розкрити його зміст, необхідно спершу дати характеристику поняття "дворище" ("осідлий дим"). Дворищем на Україні називалася форма землеволодіння і ведення господарства - спільнота з 20-40 осіб, переважно родичів, що проживали двором з кількох хат. Дворища в Україні мали давнє походження, беручи коріння з часів родової організації. Занепали вони головним чином якраз після проведення волочного переміру, хоча в деяких місцевостях Полісся проіснували набагато довше.

Кількість ріллі, що знаходилася у користуванні дворища, істотно коливалася: є відомості про існування дворищ і з однією волокою землі (33 морги, або 19,5 десятин), і з вісімнадцятьма (до 500 моргів, або 295 десятин); у той же час, повинності дворища, будучи одиницями оподаткування, несли приблизно однакові ² . Волочний перемір передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - "волоки" (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а "зайва" земля передавалося шляхті без усякого відшкодування³. Показово, що селяни були поділені на розряди ("путні бояри", "бортники", "конюхи", "стрільці", "двірні слуги", "осочні", "сільські війти", "лавники", "тяглі селяни", "осадники", "огородники" тощо), для кожного з яких встановлювалася норма наділення землею на певних умовах (від 1/3 до 2 волок). Передбачалася диференціація повинностей в залежності від якості землі ("підлої", "середньої", "доброї") волок, а також нормативи співвідношення між розміром селянської та фільваркової запашки ("сім до одного")¹²⁴. Слід особливо відмітити, що при волочному перемірі були встановлені також агротехнічні нормативи: трипільна система землеробства, що існувала на Русі ще з XI сторіччя, стає обов'язковою⁴.

Засади здійснення волочного переміру встановлювалися у численних пам'ятках законодавства тих часів, однією із найяскравіших з яких є "Устав на волоки господаря його милості у всьому Великому князівстві Литовському" 1557 р.⁵ Проте волочний перемір, очевидно, розпочався у деяких місцевостях набагато раніше: з уставної Бєльської грамоти 1501 р. вбачається, що поділ на волоки існував ще за часів Вітовта (кінець XIV - початок XV сторіччя)⁶. Впроваджений волочний перемір (при запеклому опорі селян) був насамперед на Поліссі, наприкінці XVI сторіччя - на Волині, ще пізніше - на Київщині⁷. Одночасно з переміром було скасовано саму можливість селян мати землю у власності, причому ця заборона у певних випадках запроваджувалася під страхом кари "на горло'' ' . Феодальне право починає визнавати селян невіддільною приналежністю земельної ділянки (це правило існувало до кінця XVI сторіччя)⁸

Реформа Сигізмунда-Августа залишила нащадкам цілу низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій, поділ ріллі за якістю, поземельний кадастр (щодо поняття та юридичної природи земельного кадастру див. тему "Управління у галузі земельних відносин"), реєстр земель на волоки, межування сіл, ведення писчих книг, тощо⁹.

Рецепція земельно-правових положень Саксонського зерцала. В Україні була сприйнята значна кількість положень Саксонського зерцала, що являло цікаві приклади регламентування обов'язків із добросусідства (влаштування огорож тощо)¹⁰², нормування мінімально допустимого розміру земельних ділянок (на дворовій ділянці принаймні повинен був розвернутися віз¹¹). Положення відносно правил добросусідства передбачалися Литовським статутом. Зокрема, регулювалися питання, пов'язані з деревами, що ростуть на межі або біля неї (артикул 14), щодо розташування інших об'єктів (будинку, стіни, рову, склепу, льоху, колодязю, ями, труби, нужнику, хліву) біля межі (артикули 15,16), щодо огородження ділянок та вирішення питань, пов'язаних із спуском вод (артикул 20) тощо¹.

У Саксонському зерцалі також містилися приписи, що регулювали чиншеві відносини - передбачали строки та форми сплати чиншу тощо².

Право власності на землю. На думку М. Ясинського, до Люблінської унії поряд із шляхтичами володіти землею могли і міщани, і всі особисто вільні люди. Однак найбільші земельні володіння в державі були зосереджені в руках магнатсько-шляхетської верхівки. Розрізнялися родові, жалувані, вислужені і куплені землі, проте правовий режим їх був майже однаковим.

Показовим є регулювання процедур з переходу прав на земельні ділянки. У часи, коли писемність не була загальнопоширеною, особливо серед селянства, угода про відчуження земельної ділянки мала укладатися при свідках "послухах") із розпиванням могоричу. Лише за наявності цих умов (в окремих місцевостях - лише однієї із них) угода визнавалася дійсною³.

Оренда землі. В умовах позбавлення селян принципової можливості мати землю на праві власності⁴ об'єктом оренди ставали насамперед землі панських

маєгків, а іноді - й самі панські маєтки із землею, майном та селянами (тобто як "цілісні майнові комплекси"). Визискування селян орендарями стало причиною численних селянських повстань, серед яких найвідоміші - Гайдамаччина та Коліївщина⁵.

Звичаєве право цього періоду виробило достатньо детальні правила щодо оренди землі. Договір здебільшого укладався усно, зазвичай - у людних місцях, за участю послухів (свідків) та рукобитчиків (поручителів), із розпиванням могоричу. У давні часи переважала натуральна форма орендної плати, т. з. здольщина {скіпщина, десятина, спільщина). Відповідно, розрахунок здійснювався скопичами (за одну копу - скіпщина), десятинщиками (за кожну десяту копу - десятина), спільниками (одна з найпоширеніших форм, за половину кіп - спільщина). З часом натуральна та відробіткова форми орендної плати поступово витіснялися грошовою. Існувала практика спільної оренди земельной дiлянки артiлями ⁶ земельної ділянки артілями .

Поряд із класичною орендою землі, виник специфічний різновид землекористування, суміжного із орендою - "чиншове право', яке можна визначити як засноване на установчому акті ("привілеї") речове безстрокове право користування земельними ділянками за умови внесення обумовленої періодичної плати власникові земельної ділянки⁷. Таким чином, чиншове право не має таких ознак оренди землі, як зобов'язальний характер та строковість. Об'єктом чиншових відносин були землі міст та сільських населених пунктів⁸ . Для відкриття на своїй землі торгових та промислових центрів поміщики засновували міста, заселяючи їх торговцями та ремісниками на чиншовому праві. Оскільки розмір таких ділянок зазвичай не забезпечував можливості вести сільське господарство (насамперед, утримувати худобу), поміщики часто надавали чиншовикам сервітутні права на випасання худоби, сінокосіння, лісокористування тощо ⁹ .

Земельні сервітути. Згадки про земельні сервітути містяться у деяких індивідуально-правових актах XIII-XV1I ст., що фіксували наслідки вирішення земельних спорів. Йдеться про надання одним особам права обмеженого користування земельними ділянками інших осіб для задоволення своїх потреб¹⁰: право заходити у ліс та рубати там дрова (при цьому заборонялися інші дії: випасання у лісі худоби, вигін свиней тощо)¹¹, право проходу до своїх бортей та взагалі знаходження останніх на чужій земельній ділянці . На думку Р. І. Марусенка¹², до якої ми приєднуємось, у перерахованих випадках наявне обмежене користування чужим земельним наділом.

Устав на волоки передбачав право використання чужої земельної ділянки для сінокосіння, розміщення пасік тощо¹³. Литовські Статути також регламентували земельні відносини, пов'язані з використанням чужих земельних ділянок. Так, Статут 1588 р. у арт. 10 гл. З містив наступне положення: особа

^могла мати право проходити (тільки пішки) до своїх угідь (сінокосів, бортей, озер), розміщених у чужих землях¹. Згадане право проходу по чужих землях могло переходити при продажі землеволодінь чи передачі їх у спадщину, а отже, належало кожному їх власнику, а не конкретній особі (арт. 10 гл. 6 Литовського Статуту)². Положення про перехід права проходу по чужих землях при переході права на земельні ділянки міститься і в інших, окрім Литовського Статуту, актах розглядуваного періоду³. Литовський Статут 1588 р. (арт. 1 гл. 29)⁴ передбачав також право проїзду по дорогах, що відповідає існуючому в українському законодавстві праву загального землекористування та поняттю т. з. "публічного сервітуту", що вживається, зокрема, в сучасному законодавстві РФ.

Детальний опис умов земельного сервітутного права ми знаходимо у Грамоті Польського короля Владислава IV 1633 p., якою підтверджена угода про володіння островом на річці Піні⁵. Проаналізувавши зміст грамоти, Р. І. Марусенко робить висновок про існування норм звичаєвого права, якими встановлювалась можливість проходу по чужих володіннях⁶.

Застава. Норми про заставу містилися в "Актах права Магдебурзького" 1629 р. і "Титулах права Магдебурзького". Передбачалося володіння заставодержателем заставленим майном, однак без переходу до нього права власності. У разі несплати боргу майно продавалося кредитором⁷.

Вирішення земельних спорів. Законодавчо встановлюється процедура вирішення земельних спорів, яка передбачала залучення не суддів, а "їздців" -спеціально відібраних осіб, що викликалися на спірну земельну ділянку для визначення її меж, у разі потреби - за допомогою опитування старожилів про права на неї сторін спору (артикули 20, 21 Судебника Казимира Ягелловича 1568 р.)⁸.

Аналіз судової практики XVI сторіччя свідчить, що звичаєве право передбачало можливість шляхтича вільно розпорядитися лише третиною "імення отчизного", причому навіть при складанні заповіту⁹. Звичаєвим правом передбачався строк добросовісності володіння: фактичне володіння понад 3 роки розглядалося як сумлінне, і тому захищалося від самоправного захоплення навіть дійсним власником ¹⁰ .

Земельні повинності. Набуває подальшого розвитку нормування повинностей, пов'язаних із земельною ділянкою: натуральних - продуктами {"медові", "куничні", "осипні", "дякла", "стаціГ тощо), роботою ("работизна", "панщизна", "прогон", "толока", "повози" тощо) та грошових ("серебщизна", "посощина", "димщина", "чинш")¹¹. Захищаючи інтереси шляхти, законодавство (Литовські Статути) передбачало нормативи цін, за якими родичі шляхтича мали право, незважаючи на земську давність, у будь-який момент викупити земельну ділянку, яку придбала людина "простого звання"¹².

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра. У 1505 р. король Олександр видає Гірничий статут, за яким відкривач корисних копалин отримував право на їх видобування, сплачуючи в силу регального права податок до королівської казни (лат. regalis - "належне королю"). У 1573 р. перший обраний король Польщі Генріх Валуа в документі "Pacta conventa" проголосив принцип акцесії, за яким надра визнавалися приналежністю земельної ділянки. Право акцесії діяло разом із гірничою свободою (право на розвідку корисних копалин на будь-яких землях) і скасовувало принцип гірничої регалії¹.

Розвиток земельно-правового регулювання у XIV-XVII сторіччях на українських землях у складі Росії

Помісне та вотчинне землеволодіння. Вже у Соборному уложенні 1649 р.² встановлювалися нормативи (оклади) землеволодінь різних категорій поміщиків: бояр, окольничих, думних дяків, стольників, стряпчих тощо, граничні норми церковного землеволодіння³. Встановлювалися також норми закріплення

помість за дружинами та доньками дворян, бояр або "іноземців на государевій службі" (у певній частині від окладів їхніх чоловіків)⁴, передбачалися нормативи надання "худої" і "середньої" землі - такої землі потрібно було "наддавати"⁵ .

Окрім помісного землеволодіння, що передбачало надання земель за службу в особливий вид користування, земельно-правове нормування Росії поширювалося у певних питаннях і на вотчинне землеволодіння: так, встановлювалися норми продажу земель у вотчини ("по сто чвертей" людині), а також нормувалися ціни на такі землі ("за рубль по три лее чверті")⁶. Указом від 20.03.1667 була встановлена норма переведення помісних земель у вотчинні -"20 чвертей за 100"⁷. Соборне уложення 1648-1649 pp. містило також правила щодо вирішення спорів з приводу знищення межових знаків⁸.

Земельні сервітути. У Соборному Уложенні 1649 р. передбачено вимогу до вотчинників та поміщиків безкоштовно давати проїзд по своїх землях іншим особам у межах здавна існуючих шляхів із забороною перекопування чи перекривання останніх⁹. Писцеві накази царів і великих князів Іоанна, Петра та Софії Олексійовичів 1683 p., 1684 р. в нормативному порядку встановлювали мінімальну ширину таких доріг, обов'язкову для підтримання власниками¹⁰. На спільні риси даної конструкції із земельним сервітутом звернув увагу Р. І. Марусенко¹¹.