3. Гетьманщина

Загальна характеристика правового регулювання. Протягом даного періоду зберігають чинність більш ранні земельно-правові приписи. Так, у визначній пам'ятці того періоду - неофіційному збірнику "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743 p., глава 14 спеціально присвячена праву власності, у тому числі на землю¹². Чимало у "Правах ..." й інших земельно-правових норм. Так, п. 1 арт. 20 Розділу 17 встановлює правовий режим і навіть розмір ("в ширину дев'ятії аршин") "столбових великих доріг"; п. 5 арт. 2 Розділу 18 встановлює правовий режим рік та берегової смуги (розміром в "триаршинний сажень"), які могли вільно икористовуватися для потреб судноплавства та рибальства; арт. арт. З, 4 Розділу 18 регламентують здійснення меліоративних заходів, а арт. арт. 13-20 Розділу 19 містять дуже детальну регламентацію сусідських відносин - набагато більш детальну, ніж положення чинного ЗК України. Так, передбачені правила розміщення на земельній ділянці будівель, споруд, насаджень, огорож, тощо. Детальність правового регулювання можна проілюструвати таким прикладом: "Правами ..." передбачено, що тин слід розміщувати рубаними кінцями всередину своєї ділянки (арт. 20)¹³.

Займанщііна. Внаслідок Визвольної війни було практично повністю ліквідовано землеволодіння польської шляхти, утворилися величезні площі вільних земель, тому великого розмаху набуває займанщина¹⁴. Положення звичаєвого права про займанщину підтверджуються окремими нормами писаного права: так, Указами від 22.10.1665, від 04.11.1686 за козаками закріплені фактично зайняті ними землі. Подібні грамоти неодноразово видавалися царями аж до 1743 р.¹⁵ Склалася практика "офіційного" підтвердження факту займанщини (окупації) т. з. "позволительными листами", що видавалисякозацькими полковниками ¹⁶. .

Землі Війська Запорізького. Розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська адміністрація, а фактично -гетьман, який мав право роздавати або продавати землі (лише за правління І. Мазепи було видано понад тисячу універсалів на маєтності)¹

На колишніх землях, що належали шляхті та магнатам, створювалися т. з. вільні військові села, якими відала гетьмансько-старшинська адміністрація. Селянам та міщанам відкрилися широкі можливості для переходу у козацький стан, який мав значні привілеї (звільнення від низки податків та повинностей). Вільні військові села, входячи до складу володіння Війська Запорізького, являли собою нове явище - державну феодальну власність: перебували "под правлением сотенным в ведомстве полковом и диспозиции гетманской" ² .

Старшинське, церковне та поміщицьке землеволодіння. Старшинське землеволодіння після Визвольної війни існувало у двох основних формах: формі рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому (замість грошового жалування), і формі земельних пожалувань, що не залежали від службового становища і були ^ особистими феодальними володіннями (постійними чи тимчасовими): "зуповне славне володіння'' (на час правління певного гетьмана або довічно), "на підпору дому" та "до ласки військової" (останні два різновиди - тимчасове володіння). Зростає землеволодіння російських дворян (Меншикових, Долгорукових, Трубецьких, Пассєката ін.)³.

З часом тимчасові маєтності переросли в постійні⁴. Указом від 23.03.1714 всі дворянські маєтки в Росії було перетворено на родові вотчини, земля і селяни перейшли у повну власність поміщиків⁵. 21.04.1785 козацька старшина одержала права дворянства⁶.

Поряд з цим, одержували гетьманські універсали на землеволодіння церкви і монастирі: селянам, що мешкали на відповідних землях, наказувалося дотримуватися "звиклого послушенства" - вони закріплювалися за церквами і монастирями⁷.

На Правобережній Україні у цей період зростає землеволодіння великих феодалів (Любомирських, Яблоновських, Браницьких, Потоцьких, Чарторийських та ін.). Складається три типи маєтків. У маєтках першого типу основною повинністю була грошова або натуральна рента, другого - чинш, третього - панщина .

Елементи земельного кадастру. Здійснювалася інвентаризація земель -прообраз сучасного земельного кадастру⁸ (щодо поняття та юридичної природи земельного кадастру⁹ див. тему "Управління у галузі земельних відносин ").

Вирішення земельних спорів. Цікавим є досвід вирішення земельних спорів того періоду. Судова система складалася з суду гетьмана, суду Ради генеральної старшини, Генерального військового суду, полкових та сотенних судів; діяли також копні та сільські суди (для сільського населення), доменіальний суд пана (щодо підданих), магістратські та ратушні (для міщан). Існували спеціалізовані суди: митні, ярмаркові, третейські, суд Грецького Ніжинського братства¹⁰. Більшість з них могли розглядати земельні спори. Універсалом гетьмана К. Розумовського від 05.10.1751 земельні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових та військових товаришів із Генерального військового суду передано полковим судам¹¹. Універсалом від 19.11.1763 запроваджені земські суди. До компетенції земських повітових судів належали цивільні справи козаків, справи про спадщину та розподіл майна між родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, скошене сіно на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо, тобто практично всі земельні спори ¹². Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звернення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у цивільних, так і у кримінальних справах ¹³ .

Територія Києва від створення у 1708 р. Київської губернії підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор при губернській канцелярії.

Та найбільш цікавим є досвід запровадження підкоморських судів, спеціально створених для вирішення земельних спорів указом Сенату від 10.05.1763 в усіх повітах у складі підкоморія та його помічника- комірника.

"Ці посади були довічними. До обрання підкоморіїв за Литовським Статутом залучалась лише шляхта, але в Гетьманщині на вибори запрошувались і представники духівництва, а в деяких полках на виборчі збори були запрошені навіть представники від багатих міщан. На посаду підкоморія обирались чотири кандидати. Виборчі листи за підписами і печатками виборців, з прізвищами кандидатів відправлялись на затвердження гетьману, а з 1764 року - в II Малоросійську колегію.

За своїм становищем підкоморій вважався першою особою після полковника, а у відсутність останнього заміщав його.

Підкоморій обирав з шляхти помічника - коморника. Той рідко брав участь у розгляді справ і не мав вирішального голосу.

До компетенції підкоморського суду належали межові спори, котрі підкоморій вирішував переважно одноособово, а "в самих малих неважних спорах" одноособовим суддею був коморник.

Для ведення справ з полкових канцелярій направляли по одному канцеляристу до кожного підкоморія, де той залишався на весь час розгляду справ.

Підкоморський суд розглядав справи на місцях спору, так що спеціальних приміщень для судових засідань не було. Підкоморій жив у своєму помісті, куди і надсилались йому справи з гродських і земських судів або від позивачів. Після розгляду та вирішення надіслані справи відсилались у той суд, з якого надходили.

За Литовським Статутом підкоморські суди були тісно пов 'язані із земськими, і перш, німе надійти на розгляд у підкоморський суд, справи повинні пройти земський. ...

Судовий розгляд справ підкоморським судами відбувався, як правило, влітку. Зимою тільки тоді, коли був необхідний огляд болотистої місцевості, недоступної і літню пору. Справ у підкоморого було небагато і термін для їх розгляду він призначав, коли міг і хотів.

Апеляційною інстанцією в справах підкоморського суду був Генеральний військовий суд. ^ Підкоморські суди були ліквідовані з встановленням намісництв, їх справи були передані в «уездные» суди та нижні розправи. B;.,t і відновлені в 1796 році і проіснували до 1834 року, коли були введені межові суди.¹"

Спеціальне дослідження судової системи даного періоду виконане також Л. Гамбург. Розглянутий інститут межових комісарів, які, на відміну від підкоморських судів (розглядали спори між великими землевласниками), вирішували земельні спори за участю нешляхетських станів українського суспільства - наприклад, вільних селян і міщан, що позивали в ратушних і магістратських, а іноді й у сотенних судах:

"Поряд з підкоморіями і коморниками в полкових канцеляріях обиралися також комісари для розгляду приватних земельних справ і справ з приводу державних маєтків. ... [3]авдання земельних комісарів полягало в попередньому з 'ясуванні обставин справи під час виїзду на місце і спробою її вирішення там шляхом примирення сторін, а також у проведенні попереднього межування спірних земель. Ще до реформи К. Розумовського посади межових комісарів (межових суддів, межувальників) передбачалися "Правами, по которым судится малороссийский народ" (1743 р.) у всіх судах. Але, практично, за твердженням Я. Падоха, постійних межувальників не було. їх призначали окремо до кожної справи в необхідній кількості. Після статутної реформи при сотенних і магістратських судах постійно знаходився один ме.жувальник, при полкових судах -два, у Генеральному військовому суді (ГВС) - п 'ять. Були і гетьманські комісари. Разом з комісарами гетьмана чи ГВС у .межових процесах брали участь і місцеві судді. "

"... [І]нститут земельних комісарів, що склався ще в польсько-литовський період відповідно до норм Литовського статуту, одержав наступність у Гетьманщині в другій половині XVII cm. Саме в цей період комісари призначалися для вирішення конкретних справ. ... Але вже протягом першої чверті XVIII cm. посади земельних комісарів стали постійними. Вони розслідували і вирішували межові спори і проводили розмежування земель між колективними землевласниками - сільськими і містечковими громадами, монастирями й ін. Ними також розглядалися межові справи, пов'язані з державними і гетьманськими володіннями. ..."

"Уже після остаточної ліквідації гетьманства IIМК [Малоросійська колегія] заснувала в жовтні 1767р. - січні 1768р. повітові комісарства. ... До компетенції ... комісарів входив облік сільського населення, його земель, господарств і податків, що сплачуються, а також; участь у розслідуванні земельних спорів, результати яких їм належало передавати суддям. ^2т

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра. У

"Бергпривілеї" (10.12.1719) закріплюється принцип гірничої свободи (тобто власності на надра держави поряд із правом їх вільної розвідки на приватних землях). Власник земельної ділянки або мав переважне право на розробку надр, або отримував 1/32 прибутку (гірнича регалія). Цей принцип було збережено й у "Бергрегламенті" (03.03.1739). Проте Маніфест від 28.06.1782 закріплює принцип акцесії, за яким право власності на земельну ділянку поширюється і на надра.

Оренда землі. З приєднанням Литовського князівства до Російської імперії поземельні відносини чиншовиків та поміщиків, раніше регульовані Литовським статутом та магдебурзьким правом, були визнані урядом. Законне володіння майном та користування своїми попередніми правами за законами князівства було визнане у 1792 р. маніфестом Катерини II³.

Ст. 387 Зводу законів Російської імперії, Том X ч. 1, закони цивільні, передбачала оренду землі без будівель, визначала право на зведені будівлі; ст. 1692 передбачала оренду землі, що перебуває у довічному володінні, містила багато інших положень, присвячених оренді землі. Належна нормативно-правова база, а також існування надлишків земель у поміщицьких землеволодіннях, створили передумови для розвитку оренди землі.

Земельні сервітути та регламентація сусідських відносин. "Права, за якими судиться малоросійський народ"⁴ закріплюють вже відоме положення про право користування здавна існуючими шляхами (гл. 17 арт. 20), відтворюють норми Литовського Статуту про можливість проїзду та проходу по здавна існуючих дорогах у межах приватних землеволодінь (гл. 18 арт. 4 "Прав ..."), норми щодо угідь на чужих земельних ділянках, щодо права зводити будівлі зі скатом даху та спуском із неї води на чужу земельну ділянку (гл. 18 арт. 13), щодо підведення води до своєї земельної ділянки (гл. 19 арт. 20), щодо заборони проведення води на свою земельну ділянку, яке спричиняє відвернення русла річки від її звичайного усталеного напрямку, спорудження загати на шкоду іншим землевласникам (гл. 18 арт.2)⁵.

В Україні визнавалися права користування публічними дорогами, які встановлювались законодавчими актами, перші з яких з'явились у II чв. XVII століття. На думку Р. І. Марусенко, такі права можна вважати земельними сервітутами¹ хоча дане питання залишається у правовій доктрині принцип переважав у ході подальшого розвитку російського земельного і гірничого законодавства ² .