1. Поняття права власності на землю та особливості його об'єкту

Поняття права власності на землю

Право власності на землю традиційно розглядається у суб'єктивному та об'єктивному розумінні (як і категорія "право" взагалі).

У суб'єктивному розумінні право власності на землю - повноваження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права.

Ч. 1 ст. 2 Закону УРСР "Про власність" визначає право власності як "врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Цьому підходу загалом слідує і земельне законодавство: ч. 1 ст. 78 ЗК України визначає право власності на землю як "право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками" (див. також ст. 317 ЦК України).^

Акад. В. І. Андрейцев визначає право власності [на природні ресурси] як "сукупність повноважень різних суб 'єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами" (у т. ч. земельними)².

Такий підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної "тріади", викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей. У цивільно-правовій доктрині цілком слушно вказується, що сума правомочностей не може пояснити право власності³.

Ч. 1 ст. 316 ЦК України визначає право власності загалом як "право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб'". Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через його зміст, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

На думку В. В. Носіка, у "суб'єктивному розумінні право власності на землю необхідно розглядати як визнану в суспільстві, гарантовану Конституцією України можливість окремої особи чи іншого суб 'єкта у визначених законом межах вільно набувати на підставі власності земельну ділянку і на свій розсуд використовувати природні властивості землі для прогресивного виробництва, розподілу і використання капіталу на основі підвищення родючості грунту, задоволення інших потреб, самостійно відмовитися від власності на землю, або іншими способами розпорядитися нею, а також: можливість самостійно чи через державу захищати земельну власність"⁴.

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) слід визначати як право особи на землю (земельну д'тянку), що полягає у можливості найбільш повного панування над нею, з обмеженнями, встановленими законом або договором, і яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом - найбільш повним⁵.

Для порівняння наводимо визначення права власності у ст. 544 Цивільного кодексу Республіки Франція: "Власність є правом використовувати та розпоряджатися речами у найбільш абсолютний спосіб, з тим, однак, щоб вони не використовувалися у спосіб, заборонений законом або правилами" (переклад наш -А. М.)⁶.

Визначення права власності на землю у об'єктивному розумінні формулюється лише у правовій доктрині (в законодавстві відсутнє).

Так. В. 1. Андрейцев вважає, що "fnjpaeo власності на землю з об'єктивної точки зору варто розглядати як систему легалізованих у державі спеціально-правових норм, які регулюють відносини власності на землю, установлюють форми та процедури набуття й оформлення прав на земельні ділянки, а також порядок здійснення уповноваженими особами наданої (набутої) правосуб 'єктності щодо належних їм земель та земельних ділянок та захист їхніх прав та законних інтересів в установлених процедурах та організаційно правових формах”¹.

І. І. Каракаш визначає право власності на землю як "систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками за своїм розсудом для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів"².

В. В. Носік пропонує визначення, за яким право власності в об'єктивному розумінні - "визнана в суспільстві і гарантована Конституцією України свобода як міра можливої, необхідної чи дозволеної для громадян, юридичних осіб, держави і народу поведінки, межі якої визначаються закріпленими в Основному Законі та інших законах правомочностями, правами та обов 'язками громадян і юридичних осіб, повноваженнями органів державної влади та місцевого самоврядування щодо використання землі та інших природних ресурсів, виробництва, розподілу і перерозподілу капіталу, охорони землі та інших матеріальних об'єктів власності, захисту прав і свобод суб 'єктів власності в суспільних відносинах"³.

Вважаємо, що у об'єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо здійснення суб'єктивного права власності на землю.

У даній темі право власності на землю буде розглядатися головним чином у його суб'єктивному розумінні.

Земля (земельна ділянка) як об'єкт права власності

В більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право власності на землю, йдеться не про власне "землю", а про "земельну ділянку", оскільки лише земельна ділянка може бути об'єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю - "предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки" (ст. 179 ЦК України; див. також ст. 125 та ін. ЗК України), а отже, майном (ст. 190 ЦК України). Таким чином, усталений термін "право власності на землю" в більшості випадків фактично означає "право власності на земельну ділянку".

Об'єктом права державної та комунальної власності, окрім сформованих у встановленому порядку земельних ділянок, є також цілі території (землі), які формальному землевпорядному підходу до визначення земельних ділянок не відповідають, оскільки не мають чітко встановлених меж, кадастрових номерів^ тощо.

Наприклад, до цих пір не завершена процедура демаркації державного кордону, у зв'язку із цим значні території, що безумовно належать до державної власності, не мають чітко визначених меж. В подальшому дана проблема буде характерна для розмежування земель державної та комунальної власності через відсутність встановлення чітких меж населених пунктів. Між тим, навіть такі території в цілому відповідають поняттю "земельної ділянки", оскільки мають визначене просторове розташування.

Щодо самого поняття "земельна ділянка" та його наповнення, а також співвідношення права власності на земельну ділянку з правом власності на інші об'єкти в її межах див. тему "Земельне право як галузь права".

2.0собливості змісту права власності на землю

Зміст права власності на землю (земельну ділянку) складають повноваження з володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою (ст. 78 ЗК України, ст. 317 ЦК України).

У англосаксонській правовій системі виділяють зовсім інший набір правомочностей права власності: (1) право володіння, (2) право користування, (3) право управління, (4) право на доход, (5) право на відчуження, споживання, зміну чи з нищення речі, (6) право на безпеку, (7) право на передачу речі, (8) право на безстроковість реалізації правомочностей, (9) право заборони використання речі на шкоду, (10) право відповідальності (можливість відібрання речі в рахунок боргу), (11) право на відновлення порушених правомочностей. На думку В. В. Носіка, наведені правомочності не можуть бути повністю зведені до "класичної тріади". Виокремлення такої кількості правомочностей дозволяє повніше розкрити економічну природу власності на землю⁴. Зміст суб'єктивного права власності крім "тріади" "може включати також- управління, регулювання, захист землі в межах існуючих кордонів, захист суб'єктивного права власності, гарантування, охорону грунту, обмеження права власності тощо⁵ .