43. Загальна характеристика творчості Остапа Вишні. Аналіз одного з творів.

ОСТАП ВИШНЯ  (1889—1956)        Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко. Інший псевдонім: Павло Грунський.        Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903р. закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника. У 1907 р. закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював фельдшером у армії, а пізніше — в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени за гімназію, у 1917р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.        У 1919р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам'янця-Подільського, де написав перший твір — фейлетон «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом «П. Грунський» був надрукований у кам'янець-подільській газеті «Народна воля».        У 1920 р. він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК і як «особливо важливий контрреволюціонер» відправлений на додаткове розслідування до Харкова.        Не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, у 1921 р. його випустили із в'язниці. У квітні цього року П. Губенко став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.        Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.        Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Проліт -фронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. У 1930—1931 pp. Письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію «Вячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957р. у книзі «Привіт! Привіт!». 26 грудня 1933р. Остап Вишня був заарештований і абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі. 23 лютого 1934 р. — судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Виконував різні роботи, працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк», де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.        У 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, наступного року повернувся до літературної діяльності, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.        Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів російських та світових класиків — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухо-во-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Я- Гашека, Я- Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України).        У 1955р. Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня 1956р. письменник помер.        Остап Вишня — письменник, який у 20-х pp. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя гумориста побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі неодноразово перевидавалися.        У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози (усмішка, гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору. В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором,— це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації. В усмішках і фейлетонах «Село — книга», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...», «Газета — дуже велике діло»,. «Сільська юстиція», «Гіпно-баба» персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійш-ли в його гумористику (сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, вихоплені з народного мовлення слівця, фразеологізми, інтонації тощо).        Остап Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилося, можна з часом перебороти. Втім, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926—1929 pp. збірка витримала шість видань), у яких провідним був мотив відродження національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. Не випадково майже п'ять десятиліть для цих творів було визначено «надійне» місце зберігання — спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття» націй.        З добрим усміхом, не уникаючи й іронічних клинів над недоліками Остап Вишня відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), М. Зерова «Воскресла») та ін. У театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.        Але найбільшу увагу серед творів Остапа Вишні привертають, безперечно, «Мисливські усмішки», які він складав протягом тривалого часу, а найповніше видання було здійснене вже після його смерті — в 1958 році.        «Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Пейзажі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.        Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.        «Як варити і їсти суп із дикої качки» — одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському. Вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 p., вже після повернення письменника із заслання. Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо        рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвіт -ньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...». За цим описом збирання на полювання — неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення. Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» — час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» — своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом.        «Мисливські усмішки» Остапа Вишні, хоч і «мисливські», але навчають не нищити, не вбивати природу, а навпаки дбати про неї, берегти для нащадків. Для ліричного героя цих творів, як і для самого автора, головним є не полювання на звірів чи ловля риби, а сам процес перебування на природі, спілкування з нею.        Отже, слід наголосити, що визначальними особливостями гумору Остапа Вишні є багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.  

ОСНОВНІ ТВОРИ:        «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські уcмішки», «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня». Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна (Фелейтон. Матеріалом для конституції бути не може).» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919.

В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».

Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли в 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників.

З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни1934, і в концтаборі на Печорі 1934—1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Остап Вишня - один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури. Всенародне визнання і тривала популярність творчості цього письменника зумовлюється його рідкісним талантом, глибоким, тонким знанням народного життя, і, головне, знанням природи і законів гумору. Письменник весь час перебував у роботі, творчих пошуках, у служінні своєму народові. Протягом усієї творчої діяльності він продовжував і розвивав традиції російської і української сатиричної класики, традиції таких визнаний майстрів, як Котляревський, Гоголь, Шевченко, Чехов, Лесь Мартович, традиції народного гумору. Щоб сатира була справді сатирою і досягала своєї мети, тобто служила добру й істині, заповідав Салтиков-Щедрін, треба, по-перше, щоб вона давала відчути читачеві той ідеал, яким керується у своїй творчості сатирик, і, по-друге, щоб вона цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого спрямовано її жало. Ідеалом, яким керувався Остап Вишня, були інтереси українського народу, який на той час будував нове соціалістичне суспільство, а предметом, проти якого сатирик гострив своє перо, спрямовував нищівну силу свого сміху, були пережитки старого в свідомості людей і вороги - зарубіжні і доморослі. У глибинному розумінні цього ідеалу, в умінні дати добре відчути ідеал читачеві, у художній майстерності й щирому бажанні боротися за торжество цього ідеалу і полягає велика життєстверджуюча сила творчості Остапа Вишні.

Павло Михайлович був письменником багатогранним, дуже широкого діапазону. В його великому літературному доробку представлено різноманітні жанри малої прози. Ми зустрічаємо тут гострі політичні памфлети і комедійні п'єси, фейлетони - різновид сатиричного, викривального жанру на актуальні теми, оповідання для дітей. Також Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, назвавши його усмішкою.

Було б марною справою прагнути чіткого окреслення межі в літературі між XIX і XX ст.- література становить єдиний творчий організм, тематика, художні концепції, проблеми, порушувані й осмислювані митцями в минулому столітті, знаходять своє природне продовження на порозі віку XX ст. і в подальшому, в нові десятиліття.

Разом з тим час накладає свої ознаки на розвиток письменства, - зокрема й час революційного передгроззя, загострення соціальних конфліктів у суспільстві, рішучого виявлення громадянських позицій особистості, - спричинює з'яву нових вимірів і критеріїв у художній творчості.

Певна річ, на ці зміни чутливо реагує і такий «одверто соціальний жанр», як сатира та гумор. Спираючись на плідні традиції українського мистецтва сміху XIX ст. (досить назвати лише імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, Т. Шевченка, С. Руданського, І. Франка та інші), сатира поринає у вир суспільно-політичних подій і пристрастей, пов’язаних із боротьбою демократичних сил суспільства проти соціального упослідження людини, приниження її національних інтересів, національної гідності. Гумористика не лише художньо відтворює чи інтерпретує події, соціальні конфлікти - вона стає голосом протесту проти зневаження прав українства і закликом до боротьби.

Спалах громадсько-політичної активності в українському суспільстві на початку XX ст. (тоді ж у Києві було засновано ряд українських газет і журналів, зокрема, сатиричний журнал «Шершень») викликав творче піднесення і в українській сатирі. Не випадково до зброї цього оперативного жанру звертаються, здавалось би, «чисті» прозаїки й поети: Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Осип Маковей, Лесь Мартович (наприклад, повість «Забобон» останнього належить до видатних художніх здобутків тієї доби). На цей час припадає розквіт сатиричного таланту поета й прозаїка Володимира Самійленка, сатира якого розкривала зловорожість великодержавницької царської машини, піддаючи осудові політику пригнічення й нищення національної свідомості в Україні, лицемірство державної бюрократії, хижацьку репресивну систему, жорстокі заходи коронованого «батога» тощо.

Українська сатира була істотним чинником суспільного життя, діючи в річищі загальнонаціональної боротьби проти імперсько-шовіністичної політики російського царизму. А проте царські цензурні обмеження й заборони, що були дещо послаблені з виходом жовтневого маніфесту 1905 р. знову посилюються, паралізуючи дію й без того куцих політичних свобод. У сатирико-гумористичному жанрі й потому з'являються твори, але вже не помітно недавнього ентузіазму, передчуття бажаних перемін у житті української суспільності. Знову необхідно було чекати на благодатні зміни й працювати задля їх наближення.

Гумор та сатира у «Мисливських усмішках» Остапа Вишні

Яскраво талановито проявилась творча концепція Остапа Вишні стосовно людини i природи у неповторних мисливських усмішках. У них, сповнених поетичності , діє промовляє своє слово, відкриває таїнства природи багатий душею, надзвичайно чутливий до краси природи оповідач. Він досконально знає живий світ лісів і степів, рік і озер, бачить рух, постійні зміни в цьому світі прагне все те передати читачеві. Змальовуючи людину,її дії i вчинки на лоні природи, оповідач майстерно послуговується жартом, дотепною вигадкою, колоритним народним словом, численними «бувальщинами» з різними перебільшеними, фантастичними випадками. І вся щедротнiсть огранених, природно вжитих прийомів і засобів художнього письма, неповторні лексичні перлини, фразеологічні та стилiстичнi знахідки підпорядковуються основному завданню - поетично вияскравити, відкрити багатобарвний i живий світ природи.

За своїми сюжетно-композицiйними, структурними особливостями в них виділяється кілька груп, щонайменше три. По-перше, маємо на увазі усмішки ознайомлюваного характеру: в них автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, з неабиякою дотепністю та вигадливістю відкриває «секрети» полювання, веде мову про особливості мисливської зброї тощо («Заєць», «Ружжо»).

По-друге, досить примітні усмішки, в яких живе поезія не так власне полювання, як самого виходу на природу, пізнавання її до кінця незбагненного буття («Вальдшнеп», «Перепілка»). Нарешті, є чимало усмішок, в яких мисливські успіхи передбачаються як можливі, а реальність – сатира на браконьєрів («Дика коза»), владо можних звіроловів – колонізаторів («Бенгальський тигр»).

У мисливських усмішках особливо примітна поліфункціональна роль діалогів, полілогів. Серйозні й жартівливі діалоги персонажів дають уявлення про їхні характери, вдачу, пристрасті та захоплення. Вони значною мірою формують атмосферу розповіді, сприяють життєрадісно - оптимістичному сприйняттю i самої ідеї полювання, i численних пригод, що їх спізнають полювальники на своїх стежках, i невдач, що їх сприймають з доброю, веселою усмішкою. Ось, після ретельних приготувань, мисливець уже ладен вирушити з дому: «...Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

- Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду. - А рушницю ти взяв? - Ай справді, де ж це вона? - Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась.. - Та хіба ж можна рушницею?! - А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї. А то ж...» [14, 186].

У мисливських усмішках відтворюються веселі та смішні пригоди, що їх переживають персонажі творів, над ними доброзичливо кепкують рідні та знайомі. Усмішкам органічно притаманні життєлюбний тон оповіді, глибокий ліризм, оптимістичні, свiтлi, часом і сумовиті настрої. Бони відбиваються в душі людини, вони ж характеризують тонко змальовані письменником чарiвнi пейзажі.

«Осінь…

Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне вбрання своє скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.

Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист,- умер він, одірвався з рідної йому галузки i падає…[14, 174].

Це поезія в прозі. Природа відкривається письменникові в її живих, змінних, поетичних станах. Вона олюднена, вона переживає, думає, творить мінорні настрої осені.

Пейзаж написаний рукою справжнього майстра. Письменник підносить пейзажний малюнок, створений лірико - поетичними засобами в стильовому ключі ритмізованої прози, на рівень філософського роздуму про буття природи і людини. В цьому бутті постійно йде процес з гасання і народження, і тут неодмінно торжествує висока ідея безупинності та безконечності життя.

У «Мисливських усмішках» Остап Вишня досягнув високого рівня побудови своїх творів. Він надзвичайно винахідливий у розгортанні експозиції та сюжету, у використанні народнопоетичної творчості у завершенні кожної композиційної частини.

Одним з найулюбленіших прийомів Остапа Вишні є прийом гротеску. В його усмішках знаходимо перебільшення зображуваного явища, різкі контрасти між реальним, вигаданим чи розказаним оповідачем-мисливцем, поєднання дійсного і фантастичного. Та ніде гуморист не збивається на карикатурне спотворення образу чи характеру. Його гротеск носить ліричний, добродушний, інтимний характер. На цьому прийомі тримаються майже всі твори циклу «Мисливські усмішки».

Надзвичайно вдало використав Остап Вишня скарби народнопоетичної творчості. Вони – пісні, прислів’я, приказки, казкові зачини, - надають всім творам інтимності та ліричності.

Мисливські усмішки Остапа Вишні - унікальне художнє явище в українській літературі. Вони «мисливські», але навчають не полювати на звірину, а берегти її, дбати про наступні покоління. В усмішках знаходить своє поетичне виявлення народне ставлення до природи, художньо осмислюються такі гуманістичні проблеми, як «людина і природа », «людина і пам’ять», «людина і вічність земного буття». «Моя автобіографія» Остапа Вишні – шедевр української гумористичної літератури

Павло Михайлович Губенко (більше відомий нам як Остап Вишня) зумів утілити у своїх мудрих, дотепних, кмітливих, щирих і безпосердніх героях риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн душі людської торкало й торкає вишнівське мудре, дотепне слово.

Палітра письменника досить різноманітна : це й лагідна, м’яка усмішка, сповнена любові й приязні до людини. І вщипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво.

Цикл творів «Моя автобіографія» - сповнений саме м’якого й доброго сміху. Скільки тепла й любові до людей, що його оточували в дитинстві, передає нам автор в оповіданні «Моя автобіографія»! Це один із моїх найулюбленіших творів в усьому циклі.

Оповідання «Як ми колись учились» і «Ох і лікували нас» із тонким гумором розповідають про те, як жило село за часів дитинства письменника.

«Дуже рано починалась професійна освіта на селі» - пише Вишня. Діти ще тільки починали ходити, а їм уже доручали пасти гусей. Вершина цього етапу «профосвіти» - це вміння пасти коней.

Дітей змалку привчали працювати, вчили, що без праці неможливо вижити, та воно й справді так.

Баба Палажка, «значно професоріша від самого професора», знахарством і молитвами відганяла хвороби від дітей і дорослих, у цьому можна побачити і недостатній рівень життя на селі, і невмирущі народні традиції. Адже зараз до таких «баб Палажок» теж звертаються матері, щоб вони «вилили переляк» дитині чи вивели пристріт.

Автор самобутньо передає колоритну лексику, певні дійства, що супроводжують процес лікування.

Кожен рядок цих творів перейнятий любов’ю до людей, котрі жили нехитро й щиро, допомагали один одному, чим могли, й у своїй простій мудрості були «значно професоріші» за деяких глибокодумних своїх сучасників. Але за легкістю розповіді можна побачити й злиденність життя селян, їхню тяжку працю, бажання вивести своїх дітей «в люди».

Простота викладу й задушевний тон, несподівані висновки, поетизація побутових деталей, характери героїв із міцним національним підґрунтям – усе це викликає наш доброзичливий сміх. Творам Остапа Вишні властиве глибоке проникнення у світ людини, яка розуміє красу, сприймає її й сама стає творцем. А гумор тільки допомагає сприймати серйозне в житті з усмішкою.