2. Фонетика. Звук як основна одиниця фонетики

Звукові одиниці, які служать засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука — фонетика.

Фонетика (від гр. phonetikos — звуковий) — галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою.

У лінгвістиці сформувалося два погляди на фонетику як науку: 1.Фонетика вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мовлення, а суспільну функцію мовних звуків вивчає інша дисципліна - фонологія. 2.Фонетика вивчає не тільки природу звуків, а й функцію їх.

Залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, фонетика поділяється на описову та історичну.

Описова фонетика займається вивченням звукової системи даної мови на певному етапі її розвитку. Це вивчення може здійснюватися в чотирьох ас­пектах:

1. З погляду артикуляційного звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів.

2. Перцептивний (сприймальний) аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх сприймання і розуміння.

3. Акустичний аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх зву­чання, тобто як явища акустично-фізичного.

Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі.

Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.

Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань.

У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум,— і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні. Голосні — це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні — це звуки, в основі яких лежить шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).

Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю.

Інтенсивність звука залежить, в основному, від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність, як об'єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.

Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.

Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й областю їх концентрації.

Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра.

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називаються фонемами.

Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомофізіологічного або фізично-акустичного неможливе. Воно обов'язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування , тобто включає й лінгвістичний , або функціональний (ще інакше — соціальний) , аспект.

Дослідження фонетики в плані перших трьох аспектів ведеться природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.

Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.

В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома науками: основною наукою — фонологією (вивчення звукових явищ, з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжною— фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти). Проте в наш час і у вітчизняному, і в зарубіжному мовознавстві утвердилася думка про те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і фонологія є нероздільними частинами однієї науки — фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і фонологія користуються різними методами, вони мають спільний предмет дослідження — звукові засоби мови. Але досліджують цей предмет з різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, тільки користуючись усіма аспекта­ми однаковою мірою.

Уперше виступив проти однобічного анатомо-фізіологічного (а також історичного) вивчення мовних звуків основоположник функціонального аспекту, видатний вітчизняний учений І. О. Бодуен де Куртене в 70-х роках XIX ст. Він вважав, що фонетика повинна вивчати, по-перше, матеріальну природу звуків (акустичний і фізіологічний аспекти), а по-друге — роль звуків у механізмі мови з морфологічного, словотворчого погляду. Друга сторона фонетики й становить її функціональний аспект.

Ідея І. О. Бодуена де Куртене про дві сторони фонетики дістала широке визнання в лінгвістиці. Вона знайшла продовження у працях ряду вітчизняних фонетистів і поклала початок формуванню двох фонологічних шкіл : ленінградської, або щербівської (її основоположник — Л. В. Щерба), і московської (її зачинателі — Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформат­ський, В. Н. Сидоров). Лише після цього теорія фонеми набула широкого розповсюдження і в зарубіжному мовознавстві, де також виділилося ряд фонологічних шкіл. Найбільш поширені з них: празька, копенгагенська, лондонська та американська лінгвістичні школи. Само собою зрозуміло, що зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл.

Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць — наголосу й інтонації.

Фонологія займається передусім такими питаннями:

- встановлює фонематичні засоби передачі думки в українській літературній мові; встановлює систему основних значущих одиниць — фонем і дає їх класифікацію;

- досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах.

Історична фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.

Предметом нашого вивчення є фонетика сучасної української літературної мови, тобто передусім фонетика описова. Разом з тим для розуміння сучасної фонетичної системи української мови, зокрема для з'ясування причин ряду фонетичних змін, а також для з'ясування багатьох рис, що визначають самобутність української літературної мови, необхідне звернення до історичних фактів, що й буде робитися в міру потреби.

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти- вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання , що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку. Вимова звука – це нетільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку. Ось цим усім займається фонетика, вона відповідає на питання: як, твориться і сприймається звук.

 Фонетика як наука  Фонетика - розділ мовознавства, що вивчає звуки мови і звукове будова мови (склади, звукосполучення, закономірності з'єднання звуків в мовну ланцюжок).  Предмет фонетики - тісний зв'язок між усною, внутрішньої і письмовою мовою. Фонетика досліджує не тільки мовну функцію, а й матеріальну сторону свого об'єкта: роботу произносительного апарату, а також акустичну характеристику звукових явищ і сприйняття їх носіями мови. Фонетика розглядає звукові явища як елементи мовної системи, службовці для втілення слів і пропозицій в матеріальну звукову форму, без чого спілкуваннянеможливо.  Три аспекти фонетики:  1) анатомо-фізіологічний (артикуляційний). Досліджує звук мови з точки зору його створення: Які органи мови беруть участь в його вимові; Активні або пасивні голосові зв'язки. Витягнуті чи губи вперед і т. д.  2) акустичний (фізичний). Розглядає звук як коливання повітря і фіксує його фізичні характеристики: частоту (висоту), силу (амплітуду), тривалість.  3) функціональний аспект (фонологічний). Вивчає функції звуків у мові, оперує фонемами.  Основні фонетичні одиниці і засоби:  Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментний.  Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми).  Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-смислова єдність, виділене з обох сторін паузами.  Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не обов'язкові (або короткі), тактове наголос не дуже інтенсивно.  Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним словесним наголосом.  Склад - найменша одиниця мовної ланцюжка.  Звук - мінімальна фонетична одиниця.  Суперсегментний одиниці (інтонаційні засоби) - одиниці, які накладаються на сегментні: мелодійні одиниці (тон), динамічні (наголос) і темпоральні (темп або тривалість).  Наголос - виділення у мові певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою інтенсивності (енергії) звуку.  Тон - ритміко-мелодійний малюнок промови, який визначається зміною частоти звукового сигналу.  Темп - швидкість мови, яка визначається кількістю сегментних одиниць, виголошених за одиницю часу.  Тривалість - час звучання сегмента мови.  Розділи фонетики  Фонетика ділиться на загальну, порівняльну, історичну і описову.  Загальна фонетика розглядає закономірності, характерні для звукового ладу всіх світових мов. Загальна фонетика досліджує будову мовного апарату людини і використання його в різних мовах при утворенні звуків мови, розглядає закономірності зміни звуків у мовному потоці, встановлює класифікацію звуків, співвідношення звуків і абстрактних фонетичних одиниць - фонем, встановлює загальні принципи членування звукового потоку на звуки, склади і більші одиниці.  Порівняльна фонетика зіставляє звуковий лад мови з іншими мовами. Зіставлення чужого і рідної мов в першу чергу потрібно для того, щоб побачити і засвоїти особливості чужої мови. Але таке зіставлення проливає світло і на закономірності рідної мови. Іноді порівняння споріднених мов допомагає проникнути в глиб їх історії.  Історична фонетика простежує розвиток мови протягом досить тривалого періоду часу (іноді з часу появи однієї конкретної мови - його відділення від прамови).  Описова фонетика розглядає звуковий лад конкретної мови на певному етапі (найчастіше фонетичний лад сучасної мови).  2. Класифікація звуків мови в залежності від їх акустичних характеристик  Артикуляційна класифікація звуків мови потрібна всім, хто займається вивченням вимови, без неї не обійтися впедагогічній практиці. Однак вона досить громіздка. Виявилося, що можна створити більш струнку та економну класифікацію звуків, якщо виходити з їх акустичної природи. Це і було зроблено, коли у фонетичних лабораторіях з'явилися прилади для аналізу акустичних характеристик звуків, тобто їх спектрів, - спектрометри.  На формі спектру звуку і заснована акустична класифікація. У ній послідовно проводиться двійкове (бінарне, дихотомічне) протиставлення звуків мовлення за кожною ознакою: низькі - високі звуки, різкі - нерізкі і т. д.  Що ж таке спектр звуку?  Всі звуки поділяються на тони і шуми. Звуки з періодичними, гармонійними коливаннями - тони. Звуки, що виникають в результаті ряду неперіодичних коливань, називаються шумами. У промові тонові звуки утворюються за участю голосових зв'язок. Шуми утворюються при виникненні будь-яких перешкод в порожнині рота. Голосні - тонові звуки, глухі приголосні - шумові. Сонорні приголосні - тонові зі слабкою домішкою шуму, дзвінкі шумні - шумові за участю тону.  Всякий тоновий звук мови складається з багатьох простих коливань, тобто коливань певної частоти (їх називають гармоніками). Якщо ми відкладемо на графіку по горизонтальній осі частоти цих гармонік в герцах, а по вертикальній осі - значення інтенсивності в децибелах, то вийде спектр цього звуку.  При різних положеннях мовних органів порожнину рота являє собою як би систему акустичних резонаторів - вона "налаштована" на кілька гармонік відразу. На малюнку показана схема дії такої системи: видно, що резонатори налаштовані на частоти 500 Гц і 1000 Гц.  Складний звук, потрапляючи в систему резонаторів з такою частотною характеристикою, перетвориться: в ньому посилюються частоти, які збігаються з резонансними, і гасяться інші частоти. Спектр звуку набуває такийвид  3. Класифікація голосних звуків за їх артикуляційним особливостям  Голосні класифікуються за такими основними артикуляційним ознаками:  1. Ряд, тобто в залежності від того, яка частина мови підводиться при вимові. При підйомі передньої частини мови утворюються передні голосні (і, е.), середньої - середні (и), задній - задні голосні (о, у).  2. Підйом, тобто в залежності від того, як високо піднята спинка мови, утворюючи резонаторні порожнини різного обсягу. Розрізняються голосні відкриті, або, інакше кажучи, широкі (а) і закриті, тобто вузькі (і, у).  3. Лабиализация тобто в залежності від того, чи супроводжується артикуляція звуків округленням витягнутих вперед губ чи ні.  Розрізняються огубленим (губні, лабиализованного), напр., [⊃], [υ] і неогубленние голосні, напр., [I], [ε].  4. Назалізація тобто в залежності від того, опущена піднебінна завіска, дозволяючи струмені повітря проходити одночасно через рот і ніс, чи ні. Носові (назалізованний) голосні, напр., [Õ], [ã], вимовляються з особливим "носовим" тембром.  5. Довгота. У ряді мов (англ., нім., Лат., Старогрецьку, чеська, угорська, фінська) при однаковій або близькою артикуляції голосні утворюють пари, члени яких протиставляються за тривалістю проголошення, тобто розрізняються, напр., короткі голосні: [а], [i], [⊃], [υ] і довгі голосні: [а:], [i:], [⊃:], [u:].  6. Дифтонгізація  У багатьох мовах голосні поділяються на монофтонги і дифтонги. Монофтонги - це артикуляційно і акустично однорідний гласний.  Дифтонг - складний голосний звук, що складається з двох звуків, вимовних в один склад. Це особливий звук мови, у якого артикуляція починається інакше, чим закінчується. Один елемент дифтонга завжди сильніше іншого елемента. Дифтонги бувають двох видів - низхідні і висхідні.  У спадного дифтонга перший елемент сильний, а другий слабкіше. Такі дифтонги характерні для анг. та нім. яз.: time [ai], Zeit [ai]. У висхідного дифтонга перший елемент слабкіше другого. Такі дифтонги типові для французької, іспанської та італійської мов: pied [je], bueno [we], chiaro [ja]. У рос. яз. дифтонгів немає.  4. Класифікація приголосних звуків за способом артикуляції  Класифікація приголосних будується на протиставленні одних ознак іншим. У сучасній російській мовіприголосні звуки поділяються за кількома класифікаційними ознаками (акустичним і артикуляційним):  1) за участі голосу і шуму;  2) за місцем утворення;  3) за способом утворення;  4) за наявністю або відсутністю палаталізації ("пом'якшення", від лат. Palatum - небо).  За артикуляційним ознаками вихідними є спосіб освіти і місце освіти.  1. За місцем утворення шуму, по тому, які органи мови беруть участь у вимові, звуки поділяються на губні і язичние.а) Губні приголосні, при яких перешкода утворюється за допомогою губ або нижньої губи і верхніх зубів. У російській мові губні діляться на губно-губні ([б], [п], [м], [б '], [п'], [м ']) і губно-зубні ([в], [в'] , [ф], [ф ']).  При утворенні губних звуків активним органом є нижня губа, а пасивним - або верхня губа (губно-губні звуки), або верхні зуби (губно-зубні звуки).  б) Залежно від того, яка частина мови створює перешкоду, язичні приголосні діляться на передньоязикові, среднеязичних і задньоязикові.  У російській мові до передньоязикові належать [д], [т], [н], [з], [з], [л] і відповідні їм м'які звуки [д '], [т'], [н '], [ з '], [з'], [л '], а також [ц], [ч'], [ш], [ш̅ '], [ж̅'].  У складі переднеязичних виділяються:  1) зубні: [т], [т '], [д], [д'], [з], [з '], [з], [з'], [ц], [н], [н '], [л], [л'];  2) піднебінно-зубні: [ш], [ш̅ '], [ж], [ж̅'], [р], [р '], [ч'].  Язичні звуки складають більшість всіх приголосних звуків: передньоязикові утворюються за участю передньої частини спинки язика; среднеязичних - за участю середній частині спинки мови; задньоязикові - за участю задньої частини спинки язика.  До среднеязичних звуку відноситься тільки [j].  Задньоязикові звуки - це [р], [к], [х], [г '], [к'], [х '].  2. За способом утворення шуму приголосні поділяються на:  А) Вибухові (смичние), при вимові яких виникає повне змикання органів мови, з силою подоланої повітряної струменем. Це [б], [п], [д], [т], [р], [к] і відповідні їм м'які варіанти [б '], [п'], [д '], [т'], [ г '], [к'].  Б) Щілинні (фрикативні), при вимові яких органи мови змикаються не повністю, в результаті чого утворюється щілина, через яку проходить повітря. Щілинні приголосні інакше називають спіранти (від латинського spiro - дихаю). У російській мові це - [в], [в '], [ф], [ф'], [з], [з '], [з], [з'], [ж], [ж̅ '], [ш], [ш̅ '], [х].  В) Африкат при вимові цих приголосних органи мови змикаються, утворюючи перешкоду, яка потім розривається повітрям, у результаті чого утворюється щілину. При цьому змикання і розрив миттєві. Це звуки [ч '] і [ц].  Г) Тремтячі приголосні, або вібруючі, при утворенні яких активні органи мови вібрують. У російській мові це звуки [р] і [р '].  Д) смично-прохідні приголосні, при вимові яких органи мови повністю змикаються, але не перериваються повітрям, так як повітря проходить через ніс або рот. Це звуки [л], [л '], [м], [м'], [н], [н '].  3. Більшість приголосних звуків російської мови протиставлені один одному за ознакою твердості-м'якості: [б] - [б '], [п] - [п'], та ін  5. Класифікація приголосних звуків за місцем утворення і активного органу  Місце освіти приголосних звуків визначається за тим, де в артикуляторно тракті при виробництві цього звуку утворюється перешкода на  шляху проходження повітряного струменя. Для утворення перепони у різних місцях артикуляторного апарату використовуються можливості його рухомих органів-мови і губ. Вони називаються активними органами. Це або нижня губа, або будь-яка частина мови (задня, середня, передня). За активного органу промови все приголосні звуки поділяються на губні і мовні.  Орган, який залишається нерухомим при виробництві звуку, називається пасивним. Це або верхня губа, або верхні зуби, або яка-небудь частина неба (задня, середня, передня). За пасивному органу промови все приголосні звуки поділяються на зубні, піднебінно-зубні, середньо-піднебінні і задньо-піднебінні. Тому, визначаючи місце освіти перепони, звуку дається не одна, а дві характеристики: по активному органу і по пасивному, наприклад, [п] - губно-(активний орган - нижня губа) губної (пасивний орган - верхня губа) звук.  Отже, по тому, який активний орган бере участь в утворенні звуку, російські приголосні звуки поділяються на губні [п], [п '], [б], [б'], [м], [м '], [ф], [ф '], [в], [в'] і язичні [т], [т '], [з], [з'], [з], [з '], [ц], [л], [л '], [н], [н'], [ш], [ш ':] [ж], [ж':], [р], [р '], [j], [к], [до '], [р], [г'], [х], [х ']. Ці відмінності активно використовуються в російській мові для смислоразліченія.  Язичні звуки поділяються ще на три групи залежно від того, яка частина мови (органу масивного і рухомого) найбільш активно бере участь у виробництві звуку: мовні, передньоязикові - [т], [т '], [з], [з'], [з], [з '], [ц], [л], [л'], [н], [н '], мовний, среднеязичних - [j] і язичні, задньоязикові - [к], [к' ], [р], [г '], [х], [х']. Ці відмінності активно використовуються в російській мові для смислоразліченія.  До характеристики звуку з активного органу додається його характеристика по пасивному органу, до яких, як уже було сказано, відносяться верхня губа, зуби і небо. Так виділяються наступні групи звуків:  губно-губні звуки [п], [п '], [б], [б'], [м], [м '];  губно-зубні звуки [ф], [ф '], [в], [в'];  язичні, передньоязикові, зубні звуки [т], [т '], [з], [з'], [з], [з '], [ц], [л], [л'], [н], [н '];  язичні, передньоязикові, піднебінно-зубні звуки [ш], [ш ':] [ж], [ж':], [р], [р '], [ч'];  мовний, среднеязичних, средненебний звук [j];  язичні, задньоязикові, задненебного звуки [к], [к '], [р], [г'], [х], [х '].  Класифікація російських приголосних звуків за місцем утворення може бути представлена ​​в графічному вигляді так.  Відмінність за місцем утворення може грати визначальну смислоразлічітельную роль тоді, коли всі інші характеристики звуків збігаються. Наприклад, звуки [з] і [х] тверді, глухі, щілинні, але перший - мовний, переднеязичних, зубний, а другий - мовний, задньоязиковий, задненебного. Або звуки [з] і [ш] тверді, глухі, щілинні, але перший - мовний, переднеязичних, зубний, а другий - мовний, переднеязичних, піднебінно-зубний. Завдяки тому, що при їх виробництві повітря долає перешкоди, утворені різними органами артикуляції в різних місцях артикуляторного тракту, ми легко чуємо різницю в їх звучанні і не можемо сприймати як однакові, наприклад, слова хам і сам.  6. Роль органів мовлення в звукоутворення  Мовний апарат складається з двох відділів: центрального і периферичного. До центрального відділу відноситьсяголовний мозок з його корою, підкірковими вузлами, провідними шляхами і ядрами відповідних нервів. До периферичному відділу мовного апарат; відноситься вся сукупність виконавчих органів мови, що складається з кісток, хрящів, м'язів і зв'язок, а також периферичних чуттєвих і рухових нервів, за допомогою яких здійснюєтьсяуправління роботою зазначених органів.  Периферичний мовний апарат складається з трьох основних відділів, які діють сукупно.  1-й відділ - апарат, який утворює дихання, в який входить грудна клітка з легкими, бронхами і трахеєю.  2-й відділ - апарат, який утворює голос. Він складається з гортані з розташованими в ній голосовими зв'язками.  3-й відділ - звуковідтворювальне, або артикуляційний, апарат, який складається з глотки, носоглотки, ротової і носової порожнини.  Перший відділ периферичного мовного апарату служить для подачі струменя повітря, другий - для освіти голоси, третій є резонатором, що дає звуку силу і забарвлення і таким чином створює характерні звуки нашої мови, які виникають в результаті діяльності окремих активних частин артикуляційного апарату. До останніх відносяться нижня щелепа, язик, губи і м'яке піднебіння.  Нижня щелепа опускається і піднімається; м'яке піднебіння піднімається і опускається, таким чином, закриваючи і відкриваючи прохід в носову порожнину; мову і губи можуть приймати самі різноманітні положення. Зміна положення мовних органів тягне за собою утворення затворів і звужень в різних частинах артикуляційного апарату, завдяки чому і визначається той чи інший характер звуку.  Найбільш важливими частинами артикуляційного апарату, що утворюють виразну мову, є ковтка, мова, піднебінна фіранка і нижня щелепа - органи рухливі, тобто змінюють своє положення в процесі мовлення. Глотка розташована над гортанню і зверху переходить в носоглотку (порожнина, що лежить вище піднебінної завіски). У мові ми розрізняємо такі частини: передній край (передня частина), спинку (середня частина), краї (по обидва боки) і корінь (задня частина, що стикається з надгортанником).  Мова багатий м'язами, що роблять його дуже рухомим: він може збільшуватися й зменшуватися, робитися вузьким і широким, плоским і вигнутим.  М'яке піднебіння, або піднебінна завіска, закінчується маленьким язичком, лежить вгорі ротової порожнини і є продовженням твердого неба, що починається у верхніх зубів альвеолами. Піднебінна фіранка має здатність опускатися і підніматися і таким чином відокремлювати глотку від носоглотки. При проголошенні всіх звуків, крім м і н, піднебінна завіска піднята. Якщо піднебінна завіска чому-небудь не діє і не піднята, то звук виходить носової (гугнявий), так як при опущеному піднебінної завіски звукові хвилі проходять переважно через носову порожнину.  Нижня щелепа завдяки її рухливості є досить важливим органом артикуляційного (звукопроизносительного) апарату, так як сприяє повному розвиткові ударних голосних  звуків (а, о, у, е, і, и).  Хворобливий стан окремих частин артикуляційного апарату відбивається на правильності резонірованія і чіткості вимовних звуків. Тому для виховання необхідної артикуляції всі органи, які беруть участь в утворенні звуків мови, повинні працювати правильно та злагоджено.