34.М.Куліш – драматург-новатор. Аналіз «Патетичної сонати».

Небагато часу відвела доля Миколі Кулішу для творчості: складне дитинство, участь у Першій світовій війні, історичні умови існування тогочасної української літератури... Життя митця трагічно обірвалося 1937 року — Миколу Куліша було розстріляно. Проте драматург увійшов у літературний процес не просто як талановитий письменник, а як геній мистецтва слова, нововідкривач у театральному мистецтві.

Із творчого доробку Миколи Куліша чотири твори по праву вважаються шедеврами — це «Мина Мазайло», «Маклена Граса», «Народний Малахій» і «Патетична соната». Перші три були поставлені у театрі Леся Курбаса, «Патетична соната» деякий час йшла у російському перекладі у Москві.

«Мину Мазайло» часто називають філологічною п'єсою. У творі зображено процес так званої українізації. Звісно, після всіх утисків, яких зазнала українська мова та культура протягом майже двох століть, «українізація» була необхідна не шляхом автоматичного перекладу якихось назв, а шляхом послідовного і органічного національного відродження, яке, безумовно, тривало б не один рік, але зрештою дало б свої плоди. Найкраща позиція влади у цій ситуації була б, як кажуть, «хочете допомогти, то не заважайте». Але, як завжди, сталося не так, як гадалося. Бо формальна українізація не змінила поверховості та провінційності деяких українців, яким стільки років втлумачували, що бути українцем соромно, аж до того доходило, що намагалися законодавчо затвердити, що українців не існує! (Згадаймо з цього приводу Емський указ 1876 року, в якому так і було написано: української мови не існує, вона є викривленим діалектом російської. Хоча розмовляв тим «викривленим діалектом» навіть на той час не один мільйон людей!) Так, у родині Мини Мазайла на грунті цієї українізації і розгортаються справжні філологічні та морально-етичні баталії. Батько родини хоче змінити прізвище, вивчитися правильної російської вимови і назавше забути про свої корені, про свій рід, своїх пращурів як про страшний сон, що нібито не давав йому досягти успіху у кар'єрі та суспільному житті. Тьотя Мотя з Курська є російським шовінізмом «во плоті», вона твердо впевнена, що «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Дядько Тарас із Києва і син Мини Мокій хоча й виступають нібито за українське, проте викликають майже відразу своїми радикальними поглядами у поєднанні із провінційністю, дріб'язковістю душі, відсутністю людської подоби.

«Народний Малахій» є дуже глибоким твором, відкритим для інтерпретації. Малахій, почувши «Інтернаціонал», побачивши перед очима «голубу даль соціалізму», забуває про родину, про себе самого та вирушає до Москви із проектом «негайної реформи людини» і України. Напівшизофренічним видається образ Малахія — він направляє віруючу селянку до «Нового Єрусалиму» (тобто до Москви, до мавзолею), агітує за свої погляди усюди, куди потрапляє, не розчулюється навіть тоді, коли його дочка задля порятунку батька доходить спочатку до проституції, а потім і до самогубства. Цікаво, що образ цієї людини, яка задля «голубої далі соціалізму» забуває про елементарне людське, не бачить реального світу і реального життя, ставить свої утопічні ідеї вище від релігії, — дещо нагадує нам персоніфіковані у конкретну особу історичні події... Чи не через це твір так суворо забороняли?..

«Патетична соната» є надзвичайним твором. У ньому М. Куліш «зібрав» усі типи героїв, які тільки могли зустрітися у 1917—1919 роках. Молода дівчина Марина (уособлює прагнення самостійності нашої держави), її батько Ступай-Ступаненко і поет Ілько Юга (українська інтелігенція), білогвардійці, прихильники монархії, більшовик Лука (образ, дещо схожий на Тагабата з «Я (Романтики)» М. Хвильового)... Усі ці люди зібралися під дахом одного будинку, під «дахом» однієї п'єси. Важливо, що і композиція твору є багато в чому новаторською — М. Куліш і справді досягає ефекту музичного звучання слова, музичності усього твору.

За згадками дружини письменника, М. Куліш вимагав, щоб у домі не було шуму, коли він працює. Єдині звуки, яким він дозволяв лунати, — гра на фортепіано, грала його донька і часто вона виконувала саме «Патетичну сонату» Бетховена. Напевно, ці звуки знайшли резонанс із душею драматурга. Так само, як в усі часи драми Миколи Куліша знаходили і знаходитимуть резонанс із душами і — що важливо! — із розумом українських читачів.

Спроби письменників відтворити образ М.Куліша у поезії (В.Сосюра, М.Братан, Л.Куліш, О.Ющенко, М.Василенко, В.Пузиренко, І.Немченко та інші) і художній прозі (Л.Куліш, І.Пільгук, С.Плачинда, Ніна Бічуя) зумовлені масштабом особистості, колоритністю, “химерністю”, “загадковістю” характеру геніального драматурга. Слід також відзначити, що М.Куліш був прототипом героїв Ю.Яновського (“Вершники”), О.Досвітнього (“Кварцит”), У.Самчука (роман “Темнота” з трилогії “Ост”), О.Гончара (“Перекоп”) і, мабуть, цей перелік не може претендувати на повноту.

Серед тих творів художньої прози, де великий український драматург зображений під його справжнім ім'ям, хронологічно першими були новелістичний триптих “Весни мого дитинства” (“Три сторінки життя Миколи Куліша”) та оповідання “Над суцвіттям бриніли бджоли”, написані Леонідом Кулішем у 50-60-ті роки.

“Весни його дитинства” багато в чому перегукуються з новелою “Дитинство” з роману “Вершники” Ю.Яновського. Той перегук цілком закономірний (адже прообразом Данила Чабана був М.Куліш) і навіть відверто підкреслений назвою триптиха й епіграфом “І всі весни його дитинства складалися в одну…” (Ю.Яновський). Це аж ніяк не означає, що створений Л.Кулішем образ є “вторинним”.

Авторові пощастило в 50-х роках познайомитись з сестрами драматурга і не раз розмовляти з ними. У процесі цього спілкування й виник замисел триптиху. Сестри великого драматурга не мали змогу отримати освіту, але від природи були наділені даром оповідачок і, що найважливіше, пригадували тільки їм відомі з родинних переказів факти й обставини. Художньо відтворюючи унікальний автобіографічний матеріал, автор намагався з'ясувати генезис визначальних рис драматургії великого митця (народності, правдивості, гуманізму), пов'язуючи їх з характером свого героя та обставинами, в яких той характер формувався.

У новелі “У клечальну неділю” зображений перший в житті майбутнього драматурга “урок правдивості”: 5-річний Микола, суворо покараний за брехню, назавжди запам'ятав материнський наказ: “Щоб усюди правду говорив…”. У наступному творі - “Вівці, чужі вівці…” – яскраво показано, як він, пасучи чужу отару, пізнавав гірку наймитську долю не “збоку”, а “зсередини”. Подія, зображена у новелі “Сирітський хліб”, була для юного Миколи “уроком” людяності, душевної щедрості: його, осиротілого, нужденного і безпритульного учня Олешківської гімназії, прихистила бідна вдова Олійничиха. В основу сюжету тут покладено спогади сина цієї вдови Антона Федоровича Олейникова, з яким автор був особисто знайомий.

В оповіданні “Над суцвіттями бриніли бджоли” зображено, як відважно, рішуче і чітко діє зовсім “негероїчний” М.Куліш в екстремальній ситуації (під час бою в Олешках), достовірно й виразно відтворено його портрет, характерні звички і жести, особливості мови.

С.Плачинда в біографічному романі “Юрій Яновський” показав М.Куліша лише в одному епізоді, коли драматург виявив неабияку мужність, морально підтримавши автора “Чотирьох шабель”, якого тоді нещадно цькувала вульгарно-соціологічна критика й цуралися навіть найближчі друзі.

Дещо більше місця відвів Кулішеві І.Пільгук у повісті “Гомін тривожних днів”, але образ драматурга тут менш виразний. Авторові вдалося досить яскраво відтворити скромність великого митця і відтворити його портрет, проте безбарвна мова, якою він наділив свого героя, є дуже далекою від справжньої мови М.Куліша – багатої, образної, колоритної, влучної.

Повісь-есе Ніни Бічуї “Десять слів поета” відзначається органічним поєднанням справжньої художності, публіцистичності, науковості. Твір Ніни Бічуї є водночас і ліричним, і філософським, і психологічним. Подій у повісті дуже мало. Власне, у чентрі твору - лише одна подія – постановка Таїровим “Патетичної сонати”, навколо якої розгортається психологічний сюжет – роздуми М.Куліша про долю митця і мистецтва, про своє життяя та суспільну атмосферу 20-30-х років. У такий спосіб розкриваються характери і самого Куліша , І Леся Курбаса, й Івана Дніпровського, інших діячів культури. Образ великого драматурга постав у повісті Ніни Бічуї психологічно складним, багатомірним.

У поемі В.Сосюри “Розстріляне безсмертя” М.Кулішу присвячено 12 рядків. Мотив неприкаяної душі небіжчика споріднює цей фрагмент твору з середньовічною містерією. Як і в містерії, образ головного героя тут надто узагальнений. Подібний прийом використав і Микола Братан у поемі “Шоста заповідь”, надавши своєму героєві індивідуальних рис та психологічної глибини.

Серед художніх творів про М.Куліша особливе місце посідають ліричні поезії його земляків. Мабуть, тільки аура рідного краю великого митця може надихнути на такі емоційно наснажені рядки, які знаходимо в кожній з цих поезій.

Промовиста назва і весь ліричний лад поезії Л.Куліша “Живі сліди” пройняті пафосом перемоги над смертю, особливо прикінцевий баладний мотив: сльози, зронені Миколою Кулішем на гірких шляхах його дитинства, перетворюються у вогнисті квіти, які щовесни оживають у таврійському степу.

У вірші М.Братана “Доля” (“Пам'яті М.Куліша”) ліричне “ми”, максимально узагальнені “космічні ” образи-символи і метафори, генетично пов'язані з поезією 20-30-х років, спрямовані не лише на відтворення колориту доби, коли жив драматург-новатор, а й на пристрасне утвердження єдності долі митця й історичної долі народу. Образ М.Куліша поступово виокремлюється з історичного “ми” і набуває індивідуальних рис. Геніальний митець постає як складна і героїчна особистість. Наскрізним мотивом твору є “Патетична соната”, яка “гучала крізь біль” і залунала на повну силу в могутньому заключному акорді: “І триває життя, і відлунює час Патетичну сонату млинового кола”. Млинове коло – народнопісенний символ сонця і вічності – у поєднанні з лейтмотивним образом утворює оригінальну і вишукану метафору з глибоким і прозорим філософським підтекстом.

Бінарна емоційна тональність вірша М.Братана “Повернення Миколи Куліша”, зумовлена суперечливими почуттями, яякі виникли у поета під час відкриття пам'ятника драматургові, виявляється в антитезах: “пігмеї” – “Велет”, “Кукіль поріс, де ви брели землею”, -

А він - крізь смерть затрепетав зорі Щоб животворно й повнокровно – буть! – Іде по світу. І за ним ідуть.

М.Куліш у вірші – не застиглий монумент, а сповнений драматизму образ. Навряд чи можна знайти десь поетичні рядки, які б краще виразили сутність його творчості, ніж оці:

Квилить у кожнім слові Україна, Розтерзана і звихрена душа.

Лейтмотивом “Кулішевої балади” О.Ющенка є духовне безсмертя великого митця, його “інобуття” за трагічною межею:

І дім його - то степ, То світ, Що краю і кінця не має…

Поезія В.Пузиренка “Пам'яті Миколи Куліша” – це лірична медітація про сутність життя і творчості, про долю митця, про смерть і вічність. Авторські роздуми пройняті “трагічним оптимізмом”: справжній митець, уособленням якого постає Куліш – всемогутній, оскільки здатний поєднати земне і небесне, але для того потрібна його “серця пекуча нить”:

Хай нащадок читає шви –  Поєднання душі і тіла, Хліборобів, що не дійшли, І птахів, що не долетіли…

Тільки такою ціною здобуті слова “б'ють ключами в пустельній спеці” і живуть у вічності.

Вірш М.Василенка “Микола Куліш” відзначається оригінальністю форми. Побудований він як монолог драматурга, в який вмонтовано репліки його героїв. Мова твору майстерно стилізована “під кулішівську”. Здається, ніби чуєш добродушно-вуркітливий голос М.Куліша. Драматург постає у творі саме таким, яким уявляєш його за спогадами сучасників: дещо химерним, вразливим, зовні простакуватим, але духовно багатим, людиною із щедрим і зболеним серцем.

“Сніданок комунара” І.Немченка, за авторським визначенням, - “фантазія на теми М.Куліша”. Безпосередньо образ драматурга тут не відтворюється, але ця парадоксальна, на перший погляд, спроба “вільної інтерпретації” підтексту п'єс М.Куліша про село (насамперед – трагедії “97”) по-своєму цікава. Може, і справді поет інтуітивно вловив той хід думок митця, який у 20-30-ті роки не міг втілитися у художній практиці?

В акровірші І.Немченка “Світоч” перші букви рядків у вертикальному прочитанні визначають тему твору: ДРАМАТУРГ КУЛІШ ІЗ ТАВРІЇ НАШОЇ.

За допомогою символічних антитез – “А серце променем із тьми-полуди”, “В глухому “Закуті” шукав хоч крихти світла” – та своєрідної художньої інтерпретації “Притчі про сіяча” – “Зернята сіяв він гуманності та правди” – автор розкриває роль великого митця у духовному житті української нації. Світове ж значення спадщини великого драматурга підкреслюється в останній строфі:

На цілий світ “Соната” неспаленна, А з нею і “Малахій” і “Маклена”, Шекспірівські продовживши стежини, Оспівують відродження натхненне Її величності – Людини.

Важливим аспектом пізнавальної цінності літературних творів є їх здатність відображати ті сфери людського буття, які малодоступні чи недоступні для наукового дослідження. Адже вчений має спиратись на абсолютно достовірні дані, митець же може за допомогою художньої інтуїції, домислу і вимислу “реконструювати” “недокументовану” історію, заповнити “білі плями” в біографії особистості, розкрити її психологію. Розглянуті у даній статті твори є вдалою спробою такої реконструкції.

Микола Куліш належить до того типу письменників, про яких можна сказати художником слова він народився, тому що від народження в Куліша було єдине призначення — велике й непохитне — писати З підліткового віку й до останніх своїх днів він сприймав, розумів і аналізував світ як письменник. Він ділився тим, що його радувало, захоплювало, бентежило, гнітило, за допомогою емоційного, яскравого, дотепного слова. Куліш писав майже тридцять років. Навчався — і писав невеличкі твори сати­ричного спрямування Воював — і складав коротенькі п'єси, що мали успіх у солдатів. Працював у просвітницьких установах — і шукав себе в різних жанрах, від оповідань з життя дітей до циклу педагогічних нарисів і роману. А коли переймався тільки творчою діяльністю — писав наполегливо й самовіддано. Багатьма дорогами пройшов Микола Гурович Куліш — дорогами навчання, таврійського степу й України, дорогами війн, самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття, переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки може випасти на долю людини. І на всіх доро­гах, в усіх життєвих випробуваннях він залишався яскравою особистістю, яка прагне справедливості, краси та добра. І навіть перебуваючи в ув'язненні, на Соловках, відчуваючи подих смерті, він теж сідав за папір — і надсилав листи, у яких передавав свої настрої, почуття, турботи. Творіння було для нього не тільки радісним, емоційно насиченим про­цесом, а й внутрішнім станом, постійним відкриттям себе, головним смислом життя. Воно стало для нього внутрішнім, образно-художнім імперативом. Кож­на з п'єс, що дійшла до нас, — явище непересічне в українській драматургії та заслуговує на те. щоб стати об'єктом ґрунтовного культурологічного, компара­тивістського, лінгвостилістичного дослідження. Кожна з них вимагає того, щоб її не тільки уважно читали, але й уважно перечитували. Зараз очевидно, що майже вся драматургічна спадщина М Куліша входить до національної літературної класики, а п'єси «Народний Малахій», «Патетич­на соната». «Маклена Граса» входять до європейської та світової художньої скарбниці Творчість М Куліша — це багатогранне зображення побуту, психології, соц­іально-культурних процесів, інтелектуальної динаміки, світоглядних тенденцій в Україні перших десятиліть XX ст. Доля українського села й селянина, духовні по­шуки інтелігенції, пріоритети й цінності нової генерації державних службовців, психологічна тенденції в робітничому середовищі, розмаїтість світоглядної паліт­ри інтелектуалів, духовний стан столичного й провінційного міст, аспекти націо­нально-історичного розвитку та перспективи України — таким виглядає зріз ос­новних проблем Кулішевої драматургії У характерах персонажів М Куліша узагальнено типові «больові точки» свого часу. Його герої помирають від голоду, розділені ходом історії на «багатих» і «бідних»: будують комуну, тягнучись до світла життя; перетворюються з учо­рашніх незаможників на адміністраторів-бюрократів: переймаються національ­ними проблемами й питаннями, грають у кохання й виконують у житті рольові партії; змінюють не тільки власне прізвище, але й своє національне єство, праг­нучи просування в кар'єрі; кохають і залишаються нещасними у своєму коханні, пристосовуються до нових умов і бунтують проти конформізму: шукають смисл свого й загальнолюдського існування; божеволіють і кінчають життя самогуб­ством; зраджують, зневірюються та знаходять у собі сили протистояти трагіч­ним перипетіям долі; розмірковують над соціально-духовною долею України та світу. Кулішеві характери певною мірою історичні, бо в них осмислені провідні тенденції національної та вітчизняної історії. Куліш був живописцем характерів в українській драматургії Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, типовий, концептуальний, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував — їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почу­ти, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. М. Куліш — це не лише драматичний письменник національного духу й національних натур, це й співтворець (разом з М. Хвильовим, В. Підмогильним, М. Зеровим та іншими) інтелектуального напрямку в українській літературі, інтелектуальних характерів і концептуальних колізій. Він спирався на драматичний досвід своїх попередників в українській літературі (М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького), використовував їхні творчі ідеї, мотиви, композиційно-художні здобутки в розробці аспекту селянського життя, побуту, стосунків. У Кулішевих творах відбилася поетика характерів «з народу», специфіка конфлікту, заснованого на зіткненні двох груп персонажів — «багатих» і «бідних», викори­стання прийому лейтмотивної фольклоризації драматичної оповіді, уведення реплік, сцен, дійових осіб комедійного гатунку, що класично виведені українсь­кою драматургією другої-половини XIX ст. Драматургічна діяльність М. Куліша вмотивовано зіставляється з творчістю В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, Й. Гете, Г. Ібсена, Б. Шоу, Б. Брехта, Т. Уільямса та інших драматургів цього ряду. Кулішеві характери й колізії так само рельєфні, колоритні, різноманітні, трагедійно загострені, як у п'єсах Шекспіра. Художні реалії М. Куліша так само узагальнені у своїй гротескності й пародійній епатажності, як і комедії Мольєра. Драмам і трагедіям Куліша властива така ж настано­ва на глибинність інтелектуальних і філософських пошуків, як і творам Гете Кулішеві п'єси відрізняються такою самого орієнтацією на поєднання ліричного й соціального, символічного й алегоричного, інтимно-особистісного й масш­табно-людського, як і драми Ібсена. Творам українського драматурга притаман­ний такий самий тонкий, проникливий аналіз психологи га форм вираження сучасного буття, як і п'єсам Шоу. М. Куліш не поділяв модну в українській літературі 20-х років XX ст. відмову від психологізму й психологізації У його творчій постаті вдало синтезувалися досягнення національної художньої естетики й західної психологічної га фор­мотворчої культури. У своїй «Автобіографії» Микола Куліш подає деякі факти свого життя злидні батрацької батьківської родини в Миколаївській губернії, найми з раннього ди­тинства, шалений потяг до навчання, гімназія екстерном, відсутність грошей, мобілізація на фронт, швидка кар'єра в радянській провінції — спочатку в Олешках, а потім у Херсоні, з 1922 р - в Одесі, вступ до партії в 1919 р. Кращі п'єси драматурга - «Народний Малахій». «Мина Мазайло», «Маклена Граса» — були заборонені невдовзі після прем'єри, частину з написаного взагалі не було дозво­лено до вистави, як і «Патетичну сонату». У своїй творчості Куліш, поділяючи фундаментальні художньо-світоглядні настанови Леся Курбаса, виходив з програмної естетичної домінанти, що «драматургія мусить весь час непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до міщанських смаків глядача», як творець «Народного Малахія» та «Патетичної сонати» сфор­мулював своє кредо в Харкові в червні 1929 р. під час виступу на театральному дис­путі щодо досягнень і перспектив українського сценічного мистецтва. Цим пафосом занепокоєння життєвими проблемами, загострювання реаль­них, існуючих конфліктів пройняті всі його п'єси, що на сьогоднішній день ' дійшли до нас, причому не лише драми («97», «Комуна в степах», «Закут», «Вічний бунт», «Прощай, село»), але й комедійні твори («Хулій Хурина» та «Мина Мазай­ло»). У Кулішевих комедіях драматизм концептуально-сюжетної гостроти набу­ває у своїй художній основі зовсім не комічного звучання. Найважливішою рисою таланту Миколи Гуровича Куліша є трагедійність світо­бачення, яке поступово перетворювалося на трагікомічне, трагіфарсове, що виз­начає тип сучасної культури взагалі. Тому нема потреби поділяти творчість дра­матурга на «канонічну» та «протестантську» Виразно «апокрифічне» забарвлення має не тільки «Народний Малахій», але й перша п'єса Куліша — «97», яку чомусь і досі вважають традиційно-психологічною драмою. Автор передбачив «істори­чне значення» свого твору, що сьогодні асоціюється з подіями не двадцятих, а тридцятих років. І такий анахронізм цілком виправданий. У 1932—1933 pp. пись­менник після подорожі на південь України захворів від того офіційного соціа­лістичного геноциду, який побачив на власні очі Як драматург Микола Куліш послідовно йшов до створення драми модерну, яка за останні сто років отримала в різних країнах кілька назв — від драми експресіонізму до драми абсурду. Український мистецький авангард 1920-х — початку 1930-х рр. узагалі неможливо зрозуміти без п'єс М Куліша та вистав Л Курбаса Навіть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, які були невідомими не тільки в «оказьоненій» літературі, а й у європейсь­кій культурі з'явилися дещо пізніше. Наприклад, у «психологічно недостовірно­му» ранньому фіналі «97» з'являються деякі елементи, властиві драмі абсурду п'ятдесятих років. Це стосується, насамперед, сцени смерті Серьоги Смика. Хоча цю психологічно недостовірну картину вирішено як смерть людини в традиційно­му для експресіонізму ключі «життя людини», але типові для драми експресіоніз­му моменти (помираючий бачить смерть і погрожує їй, викликаючи на двобій, кличе на допомогу бойових товаришів) подаються крізь світобачення фантастич­ної засліпленості людини, чого не було до того в експресіоністській драматургії. Дві руйнівні сили зіткнулися в просторі п'єси «97»: революційний фанатизм і голод, породжений ним. Про те, що ці сили мертві, свідчать попередня натура­лістично-абсурдна сцена канібалізму та наступна, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря комсомольської ячейки. Фінал «ідейно витриманий», але читача не полишає відчуття, що він перебуває в ірреальному світі померлих, де править абсурд зов­нішнього буття, який тяжіє до бюрократичних форм існування. Фантасмаго­рична сцена з паперами, що розлітаються у порожній кімнаті, де помирає «герой революції» Серьожа Смик, зводить до абсурду ці форми існування та мимоволі свідчить проти самої «ідеологічної витриманості» п'єси. Авангардистські мотиви в «97» окреслені пунктирно, це тільки пошуки стилістики модерну, що було продовжено в подальшій творчості драматурга. «97», «Комуна в степах» і «Прощай, село!» — трилогія про українське село 1919—1930 pp. і водночас трагічний літопис загибелі українського села. Видавниц­тво в 1934 р. вимагало зміни назви «Прощай, село!»: у цій назві цілком закономі­рно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колекти­візації, хоча автор мав на думці зовсім інше. Постать середняка в п'єсі окреслю­валася в елегійних тонах, які переходили в трагічні, а характер дискусії між кур­кулем (хазяїном) та «партійною лінією» набував рис притчі. Опозиційні персонажі не просто сперечаються, а й розповідають один одному такі собі романтичні «ка­зочки». А притчі самі по собі завжди звернені в майбутнє, тому «казочки» Кулі­шевих куркулів сьогодні сприймаються дещо інакше, ніж за життя автора. Особливо відчутний органічний зв'язок Кулішевих п'єс «97» і «Комуна в сте­пах» з творчістю Карпенка-Карого. Його стилістика розробки народних типів і селянських колізій виявилася важливою для формування ранньої Кулішевої естетики, у якій домінували традиції реалістично узагальненої психологічної драматургії. «Сатира — без найменшого проблиску. Радянська Україна — якась суцільна божевільня», — писав свій присуд політичний цензор про комедію М. Куліша «Хулій Хурина». Тему двох шахраїв, які видають себе за партійних діячів і дурять ціле містечко, М. Куліш відкрив не тільки раніше за Ільфа та Петрова, але й сміливіше, бо його герої, на відміну від «дітей лейтенанта Шмідта», зовсім не поважають партійний карний кодекс. У цій п'єсі абсурд радянського бюрократично-партократичного життя постає чи не вперше в зовсім умовних і гранично розширених формах. Перелякані чиновники, втративши надію відшукати ство­рену шахрайською уявою могилу героя повісті І. Еренбурга, видають замість неї стару невідому могилу. Партократи в «Хулії Хурині» створюють небіжчика, тоб­то мерця. Значення реставрованої смерті починає підсвідомо накладатися й на всі форми енергійної діяльності, якою займаються під керівництвом Хоми Бо­жого новітні бюрократи. Найстрашнішим є те, що вони самі вже не можуть вийти з мертвого кола радянської гри в офіційність: «Я не спец і не хочу на спеца, — жаліється один з членів комісії комгоспу. — Як я молов у млині і мене видвинуто було до вас, то, будь ласка... посуньте мене назад на підприємство...» Зна­чення гри надається не тільки фабульним пошукам могили на кладовищі, а й позасюжетним натякам самого автора. Драматург заграє із самим театром: у «Хулії Хурині» обговорюється гротескна історія зґвалтування в ложі театру під час вистави. Атмосферою театральної гри пройнято всю п'єсу, вона наскрізь гротескно-театральна, абсурд буття в мертвому полі радянської офіційної дійсності зображено у формах балагану. У мелодрамах «Зона» та «Закут» М. Куліш звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму. Жанр мелодрами, традиційний для української літератури, у 20-ті роки XX ст. переживає відродження на вітчиз­няному ґрунті. Цей жанр своїм зверненням до особистого життя партійної ра­дянської людини протистояв офіційній настанові на нівелювання індивідуалі­зму члена нового колективу. Гра в бюрократичний колективізм вимагала розгля­дати людину безособово, тому мелодрама зі своїми смішними для сучасної лю­дини та сучасної театральної поетики пострілами, вбивствами через ревнощі, подружніми зрадами в ті роки була майже єдиною захисницею природного, людського в людині, того, що протистоїть парадному офіціозу зборів і мітингів. Мелодрами Куліша, як і його трагікомедії, побудовано на театральному ефекті універсальної гри з дійсністю як першоджерелі всього, що відбувається в людсь­кому суспільстві. У п'єсах Куліша підкреслюються «залізобетонні» риси пам'ят­ника, що переходять на людей: «Залізобетон! Ми помремо, наші діти повмира­ють, а він стоятиме... Сто страшних судів перестоїть!» Соціалізм як «хвора мрія» стає провідною темою найвизначнішого Кулішевого твору — трагікомедії «Народний Малахій», але ця тема розкривається знач­но глибше, сягаючи філософських засад буття взагалі. Жанр п'єси сам автор визначив як «трагедійне», але з повним правом п'єсу можна вважати й антиутопією. Її незвичність для українського театру буде ще довго вражати глядачів. Це п'єса екзистенціального змісту, що поновлюється кожного разу, коли людство шляхом соціальних і економічних змін намагається вдосконалити природу лю­дини. Більшу трагедію та більшу утопію важко вигадати. Заборона вистави цієї п'єси була першим значним кроком у політичному процесі знищення новітньої української драматургії та театру. Нічого вузько-політичного в п'єсі немає, саме тому вона сприймається злободенно й через багато років. «Народний Малахій» — це трагікомедія людської мрії, що несе на собі тавро тієї маленької особис­тості, яка її репродукує, це трагікомедія історичного максималізму, що здатен покласти людське життя на вівтар вистражданої ідеї. П'єса будується як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та нелюдською наполегли­вістю в досягненні фанатичної мети. Для сучасної світової драматургії така по­будова не є абсолютно новою, вона досить часто використовувалася в літературі авангарду, у драматургії абсурду. Весь світ постає як суцільна божевільня в сприй­нятті хворої, за нормами «здорового глузду», людини. Перед нами утопізм мислення людини XX ст. як неодмінна риса будь-якого соціально-політичного руху. Тоталітаризм «голубого» мислення, за Кулішем, — це не витвір сучасної доби, це риса релігійного типу свідомості взагалі. Цей тип існує за рахунок соціального міфотворення будь-якого гатунку. Драматург ста­вить питання про незмінність у світі зла, існування якого не залежить від зміни соціальних систем і реформ. Божевільним є не Малахій, а той ідеологічний фа­натизм, що здатний штучно та всупереч її власному бажанню реформувати лю­дину. Саме цей фанатизм призводить до трагедій. Трагедія фанатизму «малахіанства» полягає в тому, що, прагнучи до фальшивого, він несе у світ тільки зло: закінчує життя самогубством єдина істота, яка любила Малахія, — його донька Любуня, йде в дім розпусти «зреформована» Оля, яка повірила «голубій мрії» про своє щастя. Але сам Малахій свого сатанізму не відчуває, він уявляє себе всесвітнім месією. П'єса Куліша мовби звернена в майбутнє: завжди існує можливість трагедій­ного там, де панує міфічна, релігійна свідомість, що твердить, ніби зло може бути усунене шляхом будь-яких реформ чи революцій економічних, політич­них, соціальних. Малахій — персонаж трагікомічний, він не усвідомлює всієї безодні своєї помилки, у котру його було втягнуто пануючою свідомістю епохи. Комедія «Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, у якому пе­реплетено культурно-соціальний і родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світогля­дом, насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами. У творі активно використано широкий діапазон живої й тому колоритної мови, що рельєфно відбиває специфіку духовних і національних цінностей основних пер­сонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій і мелодійних візерунків — веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних, трагікомедійних і навіть фантасмагорійних. Образи Мини та Мокія, тьоті Моті та дядька Тараса з моменту їхньої появи у творі одразу постають як духовні антитези. Образи Улі та Рини на початку п'єси змальовано як суголосні, вони діляться своїми дівочими інтересами, таємниця­ми, Рина представляє Улю не інакше, як «моя подруга». Але з розгортанням ко­медійної колізії ці образи також стають антитетичними, у них починають домі­нувати різні духовно-світоглядні цінності. «Мина Мазайло» є лірико-соціальною комедією. Суспільне явище українізації та пов'язані з ним різноманітні культу­рно-духовні, національно-світоглядні тенденції, процеси М. Куліш поєднує з глибоко розробленою інтимною лінією, з мотивами романтичної закоханості й ніжного кохання. «Мина Мазайло» є не лише феєрверком художніх типів, концептуальних зіткнень, світоглядних поєдинків, відточених сцен, дотепних діалогів, епатаж-них реплік, афористичних висловів, жартівливих умовиводів, трагікомедійних суджень, мовленнєво-фонетичної гри. «Мина Мазайло» — це й вишукана в структурно-композиційному відношенні п'єса, що характеризується наявністю численних знахідок, «секретів» у плані організації та динаміки комедійної дії. У творі драматург широко застосував прийом гри. Ідея розпочати гру виникає на початку п'єси — у другій сцені першої дії. Належить вона Рині й пов'язана з розстановкою сил у сім'ї Мазайлів: Мина Мазайло, батько, бажає змінити своє прізвище на російське, максималіст з романтичною душею Мокій, його син, навпаки — прихильник усього українського, Рина з матір'ю прагнуть вплинути на Мокія та підтримати Мину. М. Куліш показує, що, на перший погляд, усе продумано в Рининих розрахунках: національна зорієнтованість світогляду брата, чарівна зовнішність подруги, у якої «чудесні губи, прекрасний бюст», власне (Ринине) вміння впливати на людей. Вона змальована в комедії як стратег і тактик колізії з «нейтралізації» Мокія. П'єса «Патетична соната» — продовження теми «Народного Малахія» та «Мини Мазайло». Ця тема — згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого гатунку. Немає у світі такої ідеї, що була б рівноцінною людському життю. Ідея, що змушує людей іти на ешафот — антигуманна, безвідносно до того, чи є то ешафот реальний, чи ешафот, де гине людська душа. Куліш цілком свідомо, послідовно й наполегливо йшов до трагедії. А цей жанр за радянських умов міг бути втіленим тільки у формах такого жанрового покруча, вигаданого на потребу тоталітаризму, як «оптимістична трагедія». Ані в «Народному Малахії», ані в «Патетичній сонаті» немає нічого оптимістичного. Гине людська душа, до того ж без надії на воскресіння, якого немає й не буде. «Театр у театрі» присутній різною мірою в усіх п'єсах драматурга, де персо­нажі постійно згадують драму й театр. Не тільки умовна драматургічна дія, але й усе життя охоплюється загальною системою театралізованої гри. Радянська дійсність 1920—1930-х pp. насправді будувалася за принципом театральності, «гри на публіку», з обов'язковою подвійною мораллю, диференціацією офіцій­ного та приватного життя, з провідними акторами на перших ролях, з аплодис­ментами, з трибуною замість сцени, з розподілом на промовців і глядачів, теат­ральною патетикою стилю, афектацією, сталими амплуа — загалом «театр». Художня сила п'єс Миколи Куліша полягає в тому, що вони пройняті відчут­тям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгар­моній духу, суспільства, світу. У центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч. М. Куліш продовжував і розвивав інтелектуально-психологічні традиції дра­матичної творчості В. Винниченка. Проблеми міського життя, складної психо­логії різних представників української інтелігенції, занурення в людську психіку на рівні підсвідомих, ірраціональних начал, протистояння світоглядних й етич­них доктрин, уперше виражені у Винниченкових драмах, постали в п'єсах Куліша («Зона», «Народний Малахій», «Закут», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Ма-клена Граса») новим класичним продовженням інтелектуалістського напрямку в національній художній культурі. Як і Винниченко, Куліш активно вводив до концептуальної формації й архітектоніки своїх п'єс характерні риси, компози­ційно-структурні прийоми модерного драматичного мислення. Особливо це відчутно у світоглядних драматичних творах — «Народному Малахієві», «Пате­тичній сонаті», «Вічному бунті». Творчість М. Куліша — це не тільки драматургія характерів, сцен,, ідей, це також і драматургія мови. Він надавав неабиякого значення мовній відшліфованості, мовно-тропеїчним якостям своїх п'єс. Слово в його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, по­етичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії — чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічиі репліки дійових осіб — характеризувалося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю, інтелектуальністю. Особливо яскра­во в п'єсах М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна з них. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літо­писом національного буття. Художній метод М. Куліша відрізнявся неоднорід­ністю й синтезованістю. У ньому знайшли відбиток якості реалізму, етнографі­чного побутовізму (насамперед у перших редакціях перших п'єс), національного вертепного дійства, драматургії абсурду, натуралізму, потоку свідомості, експре­сіонізму, символізму. Попри всі різноякісні складові його метод являв собою цілісність — органічну у своїй складності естетичну цілісність, у якій акумульо­вано досягнення поетик різних літературно-мистецьких напрямків і течій. Кулішеві драми характеризуються такою ж парадоксальністю й афористичні­стю художньо-образного мислення, як і драматичні твори Брехта. П'єси Куліша містять взірцеві фрагменти поетики художнього абсурду, ірраціоналізму, трагікомедійності, поетики концептуально-структурного оксюморону, які значно пізніше репрезентували себе у творчості Беккета, Мрожека й інших «абсурдистів». У його творах наявні прийоми «зрізу» різних суспільних прошарків, самозаглибленого психологізму, трагедійних кульмінацій, що в другій половині XX ст. розробляв Уільямс. Кулішева драматургія в другій половині 1920-х — на початку 1930-х pp. стала містком між українською літературою та західноєвропейською художньою свідо­містю. Продовжуючи традиції Стендаля, Флобера, Мопассана, він надавав знач­ної уваги формальній довершеності художнього твору, постійно працював над по­шуком нових виражальних засобів у мистецтві. Відточеність структурно-компо­зиційних компонентів драматичного твору митець поєднував зі значним психоло­гічним навантаженням художньої дії. Драматург виступав проти, як він казав, «жорсткої», «невгамовної» критики, убачаючи в ній неабияку деконструктивну силу. Його турбував і недиференційований підхід до художніх явищ й подій. М. Куліш зазначав, що «навіть перші драматичні спроби зазнають такої... критики, таких ударів зазнають вони..., що ці перші паростки, як під ударом суховію, в'януть і прикипають знов до землі». Він тримався позиції, що критика — це аналіз, удосконалення й спрямуван­ня художнього таланту. Негативною тенденцією він вважав те, що вона перетво­рюється на нищення митця та його індивідуальності. «Будувати, вирощувати драматургічну культуру — це не значить бити її. Можна їй перебити хребта», — афористично-образним узагальненням підсумовував він свої спостережен­ня щодо функцій української критики в літературному русі кінця 20-х pp. XX ст. М. Куліш уважав аномалією те, що критика виявлялася спрямованою проти художньо-образного процесу, проти письменників, проти мистецтва. У статтях, промовах, листах драматурга містяться численні фрагменти літературно-кри­тичного аналізу, і вони відрізняються глибокою естетичною культурою Куліша в оцінках мистецьких творів, течій, явищ. Куліш був митцем, який постійно прагнув новизни у творчості — нових ху­дожніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів, конфліктів; но­вої, до нього ще не відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав — і знаходив нові напрямки розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншими письменниками, художниками наступних поколінь. Пошуки людини у світі тоталітаризму для Куліша приречені на загибель. Гине світ, гине й людина, залишаючи лише трагікомічні скавучання замість ве­ликої мелодії. Трагедія буття обертається трагікомедією існування, і в цьому пошуки драматурга наближаються до світової драматургії, розвивають те, що розпочала своєю творчістю Леся Українка, —.виводять національну літературу на арену світового мистецтва.