35. «Україна в огні» о.Довженка. Проблематика. Образи. Поетика. Трагедійний образ України в кіноповісті Довженка "Україна в огні"

Довженко Олександр

Україна… За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Україна в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітети «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обез-долена в загравах пожеж» доповнюють «портрет» України, знесиленої більшовиками і сплюндрованої фашистами.  Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Ус е загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».  Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких про-тирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля».  Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…  Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах».  «І все ж Україна — прекрасна»,— доводить нам автор. Прекрасна, як мати о будь-якій порі. О. Довженко знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів-краєвидів різної пори — ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом».  Але природа нашої вітчизни — це не лише пречудові краєвиди, а й сама земля, чорнозем, який гітлерівці вивозили вагонами до Німеччини. Недаремно Крауз-старший говорить своєму синові: «Цю землю можна їсти. На! Їж!» У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: «Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! — він почав їсти землю, обливаючи її сльозами». Такій клятві, мабуть, можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.  Але Україна — це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».  Навіть фашистські офіцери дивуються: «До чого народ зіпсовано. Все доносять…» Ернст фон Крауз говорить: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії… Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! …У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»  України нема без пісні, тому пісня — складова її образу. Починається і закінчується кіноповість саме піснею «Ой піду я до роду гуляти», і це, незважаючи на трагедійність твору, дає якусь надію, вселяє оптимізм у читача. У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть із Полтавщини до Німеччини. Олеся і Христя співають «Летіла зозуля через мою хату», посилаючи останній привіт рідній домівці з далекої дороги. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій Мотрі Левчисі розносилась журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв кіноповісті, є виразником їхніх дум, почувань і мрій.  Якою сміливою треба бути людині, щоб так мужньо і безкомпромісно описати народне лихо на рідній землі та його причини, не розкидаючи при цьому «серпочків і молоточків та зірочок», як радили «доброзичливці».  Ніде в «Україні в огні» ми не знайдемо притаманного тогочасній літературі славослов’я владі, верховному командуванню і «мудрим вождям».  Тому цей твір мужній, вражаючий та унікальний, і ставить свого автора у ряд національних героїв України, її вірних синів.

«Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва… Україна мусить родити «найсильніші твори про народ у війні…» — читаємо у Довженковому «Щоденнику», що став своєрідним документом доби, свідченням потворної природи тоталітаризму. 1 такий шедевр Олександр Довженко створив. Створив, вистраждав, виплекав. Усе пережите й передумане за перші роки війни оформилось у кіноповість «Україна в огні». Ємка, точна назва… Територія України невідворотно опинялась під важким чоботом німця. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок… Плакала Україна. Вона плакала гірко, гірко ридала, свою долю гірко проклинала». У кіноповісті Довженко ставить питання: чому ж так сталося? І сам намагається відповісти, розібратися. Бо сам уже давно зрозумів, що перемога будь-якою ціною буде здобута. І що чекає тоді його землю, її людей? Тяжким ударом виявилась для Довженка непідготовленість Радянського Союзу до війни. «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато і по-дурному». Довженко в «Україні в огні» викрив сталінсько-беріївську систему, засудив її потворність і людиноненависництво, той тиск, яким вона душила все нормальне, живе, людяне. Митець розуміє відірваність влади від народу, убивчу байдужість. І тому розуміє, що Україна розривається навпіл сталінською і гітлерівською звірячими системами. І страждає його народ! Його батьки… Яким мірилом виміряти ту трагедію, котру пережила Україна?! У кіноповісті він заступається за свій народ, що несе втрати на війні. Кому ж, як не йому, було це зробити — синові України, який мріяв понад усе жити і творити в рідній стороні, повернутися до неї бодай після смерті. Він створює «сценарій про народ… про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів». Він писав «Україну в огні» з огненим болем у серці і палким стражданням за Україну, і тому такою болючою для Довженка стала заборона кіноповісті Сталіним. «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну і він її заборонив для друку і постановки… Тяжко на душі і тоскно… Мені важко від свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». Ось так про те «дантове пекло», в яком опинився український народ, писав Довженко, отак страждав, отак вболівав за Матір — Вдовицю, що, здається, писав не чорнилом, а кров’ю й сльозами: «Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множестві мільйонів, рятуючи себе й стару Європу». Геніальний режисер-новатор, самобутній прозаїк і драматург, полум'яний публіцист, художник, невтомний громадський діяч, один із фундаторів радянської і світової кінематографії. Мистецтвознавці, письменники наголошують на винятковій ролі автора "України в огні" в кінодраматургії - новому різновиді художньої літератури. О. Довженко написав дванадцять кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох десятків оповідань, дві оригінальні п'єси, велика кількість публіцистичних статей, творчих виступів, лекцій...

Народився Олександр Петрович Довженко 10 вересня 1894 року в м. Сосниці на Чернігівщині. У родині Петра Довженка було чотирнадцять дітей, а вижило тільки двоє: Сашко і його сестра Поліна. Могутнім фактором у формуванні творчої особистості Довженка стали краса природи і пісні матері. "Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем". (Довженко О. Твори: В 5 т. -К., 1983. - ТІ. С.19).Довженко вчився в Сосницькій початковій школі. У 1911 році вступив до Глухівського учительського інституту - задля цього батько був змушений продати десятину землі. Після закінчення інституту отримав призначення у Житомирське вище початкове училище. О. Довженко викладає фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику і мріє про університет, Академію мистецтв, бере приватні уроки малювання. У 1917 році він переходить на вчительську роботу у Київ і вступає на економічний факультет комерційного інституту.

Із 1921 до 1923 року О. Довженко на дипломатичній роботі у Польщі, Німеччині. Влітку 1923 року прибув до Харкова і влаштувався працювати художником-ілюстратором у редакції газети "Вісті ВУЦВК". Із червня 1926 року О. Довженко - режисер Одеської кінофабрики. Дебютував як кінорежисер і кінодраматург комедіями "Вася-реформатор", "Ягідка кохання", пригодницьким фільмом "Сумка дипкур'єра". Молодий режисер виробляє свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм і лише односерійний.

1927 року, втілюючи ці принципи, Довженко знімає "Звенигору". Фільм відзначається майстерним застосовуванням монтажу, поєднанням символіки і побуту. Картина обійшла екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади та інших країн і була сприйнята як велике досягнення української кінематографії.

У наступному фільмі "Арсенал" О. Довженко торкається болючої сторінки історії України - періоду Центральної Ради.

1930 року з'явилася "Земля", яка впевнено вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла Довженкові світову славу. На Брюссельському кінофестивалі "Земля" увійшла до 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. У картині перед глядачами постали глибокі і складні процеси в українському селі: колективізація, розорювання меж. Кінокритики і кіномитці відзначали масштабні, романтично узагальнені образи героїв фільму, незвичайні ракурси, монументальність композиції багатьох кадрів, особливий, плавний ритм монтажу. Із червня до жовтня 1930 року О. Довженко разом із дружиною перебував за кордоном, демонструючи в Берліні, Гамбурзі, Празі, Парижі, Лондоні "Землю", "Звенигору", "Арсенал". Він зустрічався і спілкувався з Анрі Барбюсом, Роменом Ролланом, Гербертом Веллсом, Альбертом Ейнштейном.

1932 року О. Довженко на Київській кіностудії створив першу звукову картину "Іван", присвячену будівництву Дніпрогесу. На адресу О. Довженка лунають звинувачення і несправедливі докори. Невдовзі він залишає Київ і починає працювати на "Мосфільмі". У 1933 році режисер подорожує Далеким Сходом, збираючи матеріал для створення сценарію фільму "Аероград", кінорозповіді про нове місто на березі океану, про тайгу, нове життя чукчів, про сучасне і майбутнє.

О. Довженко визначив жанр своїх фільмів "Аероград" і "Звенигора" як кіноепопеї. Кіно-епопеєю став і його уславлений фільм про "українського" Чапаєва - "Щорс", який вийшов на екрани 1939 року і був удостоєний Державної премії СРСР 1941 року. На початку Великої Вітчизняної війни О. Довженко, як і інші діячі української культури, був евакуйований в Уфу. 1942 року письменник дочекався дозволу виїхати на фронт. Упродовж 1942-1943 років він - пропагандист політуправління на Північно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, активно і сумлінно несе службу політпрацівника, військового кореспондента. Одночасно він знімає документальні фільми, пише кіносценарії, оповідання і статті, постійно виступає на радіо. У роки війни О. Довженко написав кіноповісті "Україна в огні", "Повість полум'яних літ", оповідання "Ніч перед боєм", "Відступник", "Стій, смерть, зупинись!", "На колючому дроті", "Мати", "Воля до життя".

Уся воєнна проза митця - оповідання і кіноповісті, публіцистика і щоденникові записи - відзначається величезною напругою почуттів, глибиною роздумів про війну і людину на цій війні. Довженко умів звертатися до всього народу, говорити від його імені, володів талантом створювати образи, в яких ніби матеріалізувався весь народ, його дух.

Серед творів про війну особливе місце посідає кіносценарій "Україна в огні". Кіноповість написана 1943 року, в один із найважчих періодів війни, а вперше надрукована лише через 23 роки після її створення. Тривалий час замовчувався як сам твір, так і ті трагічні наслідки, які він мав для О. Довженка. "Україна в огні" була різко негативно сприйнята Сталіним, і він заборонив її для друку і постановки. Ненависть у "вождя усіх народів" викликала правда про війну, на повний голос сказана митцем. Письменник зазнав тяжких образ і звинувачень, які підірвали його здоров'я. 31 січня 1945 року митець записав у своєму щоденнику: "Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене...". В усіх творах Довженка відчувається активна присутність авторської особистості. У численних ліричних відступах він коментує події, дає їм оцінку, славить героїв духу, викриває нікчемність, боягузтво. Літературознавець О. Дончик зазначає, що О. Довженко діалектично осмислює саму війну, полемізує з однобічними й поверховими поглядами на неї. Він (митець) бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Батьківщини, справедливість її помсти й кари, але бачить також і трагедію народу, нестерпний моральний вплив війни на людину, бо "людина народжена для радості, праці, для багатства".

У повоєнний час митець активно і творчо працює, створюючи художньо-документальний фільм про Вірменію "Країна рідна", розпочинає роботу над романом "Золоті ворота", пише п'єси "Молода кров", "Міра життя", завершує п'єсу "Потомки запорожців", знімає фільми "Життя в цвіту", "Мічурін", створює кіноповість "Зачарована Десна".

За фільм "Мічурін" О. Довженка було вдруге удостоєно Державної премії СРСР 1949 року.

У 50-х роках розпочинається будівництво Каховської ГЕС і письменник, задумавши фільм про цю подію, їде до Каховки, спостерігає за ходом робіт, спілкується з інженерами, вченими, збирає матеріал. У 1956 році була опублікована "Зачарована Десна", завершена "Поема про море" і розпочалися зйомки цього кінофільму. 25 листопада О. Довженко раптово помирає.

У 1958 році побачив світ фільм "Поема про море", поставлений Ю. Солнцевою, дружиною письменника.

Девізом усього життя і творчості митця були його слова: "Щоб зворушувати, треба бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний стан глядача і читача, треба нести просвітленість у своєму серці, треба правду життя підносити до рівня серця, а серце нести високо".

О. Довженко належить усьому світові, він є одним із найвизначніших митців планети. Чи не найкраще про значення Довженкової спадщини сказав один із культурних діячів Франції Б. Аменгаль: "Його творчість - неповторна. Він родоначальник нового не тільки в кіно, а й у літературі. Дякую українському народові за те, що він дав світові такого великого митця, як Довженко".