- •Передмова
- •Глава 1
- •§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства
- •§ 2. Історичні передумови виникнення науки
- •§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань
- •§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення для пізнання соціальних процесів (логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)
- •§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального пізнання (Демокріт, Платон, Арістотель)
- •Глава 2
- •§ 1, Зміна світоглядної парадигми
- •§ 2. Теософія Августина Блаженного
- •§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для розвитку соціального пізнання
- •§ 4. Соціальні утопії т. Мора і т. Кампанелли
- •§ 5.. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в. Україні
- •§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (н. Макіавеллі, ж. Боден, г. Гроцій)
- •§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу
- •§ 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природного права» і «суспільного договору»
- •XVII ст. (т. Гоббс і д. Локк)
- •§ 3. Соціологічні концепції ш. Л. Монтеск'є та ж. Ж. Руссо
- •§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання
- •5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних, демографічних і статистичних досліджень
- •XVII — початку XIX ст. (р. Мальтус)
- •Глава 4
- •§ 1. Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства
- •§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад
- •§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм
- •Глава 5 виникнення і розвиток соціології XIX ст.
- •§ 1. Криза традиційного суспільствознавства.
- •Наука про людину а. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології
- •§ 2. Соціологія Огюста Конта
- •Глава 6
- •§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму
- •§ 2. Органістична школа в соціології (г. Спенсер, п. Ф. Лілієнфельд, о. І. Стронін, а. Шеффлє, а. Фулье, а. Еспінас, р. Вормс та ін.)
- •§ 3. Соціальний дарвінізм ( у. Беджгот, л. Гумплович, у. Г. Самнер, г. Ратценхофер, а. Смолл)
- •§ 4. Расово-антропологічна школа (ж. А. Гобіно, о. Аммон, ж. В. Ляпуж, X. С. Чемберлен)
- •§ 5. Географічна школа в соціології
- •(Г. Т. Бокль, л. І. Мечников, с. М. Соловйов,
- •В. О. Ключевський).
- •Ґеополітична соціологія
- •Глава 7
- •§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби
- •Глава 8
- •§ 1. Психологія народів (м. Лацарус, г. Штейнталь, в. Вундт) та психологія натовпу (г. Лебон)
- •§ 2. Теорія наслідування г. Тарда
- •§ 3. Інтеракціонізм ч. X. Кулі
- •§ 4. Інстинктивізм у. Мак-Дугала та соціологічні проблеми психоаналізу 3. Фрейда
- •Глава 9 емпіричні соціальні дослідження
- •§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна статистика» і «соціальна гігієна»
- •§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле
- •§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів соціальної статистики
- •§ 5. Вивчення громадської думки в сша. Реклама як соціальний феномен
- •Глава 10
- •§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»
- •§ 3. Формальна соціологія г. Зіммеля
- •Макс вебер і теорія соціальної дії
- •§ 1. Основні напрями наукової діяльності м. Вебера
- •§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму
- •§ 3. Елементи соціологічної теорії
- •§ 4. Політична соціологія м. Вебера
- •§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії
- •Глава 12
- •§ 1. Метод. Основні категорії соціології
- •§ 2. Соціальна норма та патологія
- •§ 3. Типологія суспільних форм
- •§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність
- •§ 5. Соціологія суїциду
- •Глава 1. Розвиток соціального знання Стародавнього світу . 7
§ 2. Теософія Августина Блаженного
Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430),— один з отців церкви раннього середньовіччя, мудрий і глибокий мислитель, автор численних праць на богословські теми; одна з найвідоміших — «Про град божий».
Августин Блаженний розглядав людину як малий світ —і мікрокосм, що поєднує в собі природу матеріальних і тіл — рослин і тварин і містить живу розумну і безсмертну душу; тому людина є посередником між вічним царством духу і земним царством матерії.
Соціологічний інтерес являє собою перша спроба в християнській літературі створити загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних уявленнях.
В основу вчення Августина про розвито^ історії людства покладено релігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм.
Провіденціалізм розглядає історію як прояв волі божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена божественна програма спасіння людини і світу.
Божественна благодать, за Августином, незбагненним, незрозумілим для людей чином приведе до спасіння небагатьох обранців і до осудження гріховної більшості. Осудження — це кара за первородний гріх Адама та Єви, а Д завершення — Страшний суд. Таким чином провіденціалізм пов'язується з есхатологією (від грец. езіїаіоз — останній, конечний,1о£оз — вчення).
62
Есхатологія — релігійне вчення про кінцеву долю людини та світу. Вона складається з двох розділів — індивідуальної (вчення про загробне життя індивідуальної людської душі) та всесвітньої есхатології (вчення про сенс історії та космосу^ про кінець світу і події, що стануться в майбутньому).
Слід зазначити, що есхатологічні концепції притаманні усім релігіям.
Августин Блаженний першим у середньовіччі зробив спробу описати всесвітню історію як єдиний, закономірний поступальний процес, у певній мірі навіть об'єктивний. На підставі біблейської оповіді про створення людини Богом і рівність людей між собою як богостворених істот Августин розглядає історію людства як єдину і цілісну.
Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку перебували в гармонії, але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з підкорення розумній душі і перетворило її в свою служницю. Людина любить і втішає своє тіло, забуваючи про душу, кращу свою частину. Проте розумна душа мислить і прагне до духовного, до Бога. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесності людини) і духовну (від душі), які в залежності від домінанти однієї з них віддаляють чи наближають людину до Бога. В етичному вченні Августин порушує питання про свободу і свободу волі.
Свобода волі — від Бога, і дається вона людині для здійснення вибору дій і об'єктів, що її цікавлять. Свобода ж — це здатність волі вибирати найкраще — божественну благодать. Проте у вченні Августина Блаженного свобода волі, воля не забезпечують людині божественної допомоги — благодаті та спасіння.
Божественна благодать «запрограмована» Богом заздалегідь; він знає про всі майбутні вчинки і помисли людини — вони визначені ним, як і загалом усе людське життя, і тому лише Богові відомо, хто досягне спасіння, а хто нестиме кару. Самі благочестиві дії та помисли людини не можуть змінити призначену їй долю. Така фаталістична задетермінованість породжувала суперечності між розумінням свободи та свободи волі у творчості Августина і викликала критику інших отців церкви, бо не давала можливості потрапити в царство небесне навіть праведникам. Ця фаталістичність людської долі відчувається і в теософській філософії історії.
Моделлю всесвітньої історії Августина була Біблія, а" концепція всесвітнього історичного розвитку людства розкрита в його фундаментальній праці «Про град божий» —
63
«Ое сіуііаіе Оеі» (буквально «Про державу Божу» чи «Про божественне суспільство»).
Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює віковим періодам людського життя. Таких періодів (еонів), що водночас символізують і шість днів творення Богом світу, шість: 1) малечість, дитинячість людства — від Адама і Єви до потопу; 2) дитинство — від потопу до Ав-раама; 3) отроцтво — від Авраама до Давида; 4) юність — від Давида до Вавилонського полону, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудеян, крім бідноти, до Вавилону в 597 р. до н. є.; 5) зрілість — від вавилонського полону до різдва Ісуса Христа; 6) старість — від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства і до Страшного суду. )
Августин говорить, що всі есхатологічні біблейські строки символічні, а час Страшного суду теж не мржна передбачити.
В історії діють два начала: суспільство земне та суспільство небесне. Одні люди живуть за людськими стандартами, другі — у відповідності з божественними. Августин символічно називає ці два типи людей двома державами, двома суспільствами людських істот, одному з яких передвизначено царствувати у вічності з богом, другому — піддаватися довічній карі разом з дияволом^
Оскільки існує свобода волі та вибору, то й люди об'єднуються у два роди спільностей (дві «держави») у відповідності з їхніми вподобаннями, прагненнями та характером любові. Земний град «створений любов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небесний — любов'ю до Бога, доведеної до презирства до себе».
Для «земного града» притаманне прагнення до влади, яка охоплює і правителів, і підлеглих, і підкорених, тоді як представників «града небесного» охоплює почуття взаємного служіння поставлених до влади і підлеглих, взаємної любові.
Це була модель теократичної держави, побудованої на умовах абсолютного підкорення світської влади авторитету церкви. Вона в ідеологічному плані обґрунтовувала право церкви та її претензії на панівне становище в суспільстві і примат над світською владою. Ці теоретичні обгрунтування пізніше уособляться в середньовіччі в боротьбі папства за державну владу, приведуть до виникнення протестантства.
64