- •Передмова
- •Глава 1
- •§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства
- •§ 2. Історичні передумови виникнення науки
- •§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань
- •§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення для пізнання соціальних процесів (логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)
- •§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального пізнання (Демокріт, Платон, Арістотель)
- •Глава 2
- •§ 1, Зміна світоглядної парадигми
- •§ 2. Теософія Августина Блаженного
- •§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для розвитку соціального пізнання
- •§ 4. Соціальні утопії т. Мора і т. Кампанелли
- •§ 5.. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в. Україні
- •§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (н. Макіавеллі, ж. Боден, г. Гроцій)
- •§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу
- •§ 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природного права» і «суспільного договору»
- •XVII ст. (т. Гоббс і д. Локк)
- •§ 3. Соціологічні концепції ш. Л. Монтеск'є та ж. Ж. Руссо
- •§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання
- •5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних, демографічних і статистичних досліджень
- •XVII — початку XIX ст. (р. Мальтус)
- •Глава 4
- •§ 1. Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства
- •§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад
- •§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм
- •Глава 5 виникнення і розвиток соціології XIX ст.
- •§ 1. Криза традиційного суспільствознавства.
- •Наука про людину а. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології
- •§ 2. Соціологія Огюста Конта
- •Глава 6
- •§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму
- •§ 2. Органістична школа в соціології (г. Спенсер, п. Ф. Лілієнфельд, о. І. Стронін, а. Шеффлє, а. Фулье, а. Еспінас, р. Вормс та ін.)
- •§ 3. Соціальний дарвінізм ( у. Беджгот, л. Гумплович, у. Г. Самнер, г. Ратценхофер, а. Смолл)
- •§ 4. Расово-антропологічна школа (ж. А. Гобіно, о. Аммон, ж. В. Ляпуж, X. С. Чемберлен)
- •§ 5. Географічна школа в соціології
- •(Г. Т. Бокль, л. І. Мечников, с. М. Соловйов,
- •В. О. Ключевський).
- •Ґеополітична соціологія
- •Глава 7
- •§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби
- •Глава 8
- •§ 1. Психологія народів (м. Лацарус, г. Штейнталь, в. Вундт) та психологія натовпу (г. Лебон)
- •§ 2. Теорія наслідування г. Тарда
- •§ 3. Інтеракціонізм ч. X. Кулі
- •§ 4. Інстинктивізм у. Мак-Дугала та соціологічні проблеми психоаналізу 3. Фрейда
- •Глава 9 емпіричні соціальні дослідження
- •§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна статистика» і «соціальна гігієна»
- •§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле
- •§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів соціальної статистики
- •§ 5. Вивчення громадської думки в сша. Реклама як соціальний феномен
- •Глава 10
- •§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»
- •§ 3. Формальна соціологія г. Зіммеля
- •Макс вебер і теорія соціальної дії
- •§ 1. Основні напрями наукової діяльності м. Вебера
- •§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму
- •§ 3. Елементи соціологічної теорії
- •§ 4. Політична соціологія м. Вебера
- •§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії
- •Глава 12
- •§ 1. Метод. Основні категорії соціології
- •§ 2. Соціальна норма та патологія
- •§ 3. Типологія суспільних форм
- •§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність
- •§ 5. Соціологія суїциду
- •Глава 1. Розвиток соціального знання Стародавнього світу . 7
§ 4. Політична соціологія м. Вебера
Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Дослідники вважають за можливе виділяти соціологію політики і права як окремий напрям ве-берівських досліджень, не менш важливий, аніж його дослідження у галузі соціології релігії та господарства. Зміст основних проблем і понять сучасної соціології політики і права значною мірою базується на принципах, що їх вперше обгрунтував М. Вебер.
Політичними відносинами, або політикою в широкому значенні слова, Вебер називає відносини, пов'язані із самостійним керівництвом тією чи іншою галуззю суспільного життя (фінансова політика, політика в галузі освіти чи навіть політика жінки, яка розумно керує своїм чоловіком). У вузькому значенні слова політика означає керівництво або вплив на керівництво політичною організацією, насамперед державною. Політика, як підкреслює Вебер, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні
290
влади, або принаймні прагнення впливати на її розподіл-всередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї самої, або щоб використати її як засіб для досягнення певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування.
Для людини як суспільної істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у таких відносинах, іншими словами, владні стосунки мусять бути виправданими в очах людей. Тому Вебер підкреслює, що панування означає наявність шансу виконання того чи іншого розпорядження. Серед різноманітних форм відносин панування і підпорядкування соціолог виділяє владу, яка грунтується на балансі інтересів, і владу, що випливає із законодавчих принципів, тобто оформлену юридично.
Державна влада як система відносин панування і підпорядкування спирається і на такі засоби, як примус і насилля, однак для їх застосування тут існують певні правові форми, завдяки яким виправдовуються такі засоби. Отже, державна влада спирається не лише на насилля як таке, а й на авторитет тих, хто панує, тобто вона має і певні «внутрішні підстави». Саме такі внутрішні мотиваційні чинники людської взаємодії у сфері політичних стосунків і цікавлять Вебера як соціолога політики. Він виділяє три чистих типи легітимного панування, котрі різняться між собою способами виправдання авторитету влади в очах тих, хто їй підпорядковується. Ця типологія змістовно близька типології форм соціальної дії, оскільки йдеться фактично про ті ж мотиваційні комплекси, а саме: підпорядкування традиції у першому випадку, підпорядкування (значною мірою емоційно забарвлене) авторитету особистості — у другому випадку і, нарешті, підпорядкування обов'язковості раціонально обгрунтованих правил і настанов —у третьому. Отже, «чистими», або ідеальними, типами панування є панування традиційне, харизматичне та легальне.
Традиційне панування, як підкреслює М. Вебер, грунтується на авторитеті «вічно вчорашнього». Воно сильне вірою людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і Влади володарів. Це — панування, за якого владні функції здійснюються людьми знатного походження; влада тут нерідко набуває сакральних рис. Вважається допустимим, що-володар має право своїми вольовими рішеннями порушувати (у певних межах) традицію, поступаючи свавільно чи, навпаки, проявляючи ласку. Відносини між представниками влади і тими, хто їм підпорядкований, будуються тут як.
10*
291
відносини «панів» і «підданих». При «панові» функціонує «штаб управління», куди входять особисто залежні від нього особи — домочадці, челядь, друзі (фаворити) і т. д. При традиційному пануванні практично відсутній розподіл влади; тут не мають уявлення про «компетенцію» як реальне розмежування функцій і сфер діяльності. У стосунках між членами штабу управління домінує не почуття службової дисципліни, обов'язку та компетентності, а міра особистої відданості (вірності) слуг панові (згадаймо відоме «нам розумні не потрібні, нам потрібні віддані»).
Найбільш частим типом традиційного панування є панування патріархальне, батька родини, голови клану, «батька нації». Це — відносини повної підпорядкованості підлеглих володарю і, як правило, їхня особиста залежність від нього. У такому випадку, підкреслює Вебер, немає жодних гарантій від сваволі, ймовірність її прояву тут найбільша. Окремий випадок складають відносини так званого станового панування, коли влада здійснюється не особистими слугами володарів, а тими, хто відносно незалежний від них і одержав частку влади на певних умовах, як певний привілей і т. ін. Тут можна вести мову про елементи автокефалії й автономії в управлінні. Як і в першому випадку, тут відсутнє поняття про службову дисципліну, ї владні відносини регулюються привілеями, феодальними стосунками відданості, уявленнями про станову честь та добру волю. Головна вада традиційного панування криється, як зазначає М. Вебер, у відсутності формального права; у зв'язку з цим рішення нерідко приймаються, «зважаючи на особи». Патріархальні та станові структури влади й управління виступають головним об'єктом вивчення у соціології держави докапіталістичних епох.
Легальне панування грунтується не на авторитеті традиції чи особіг, яка її втілює, а на певній системі запроваджених правил — законів, які визначають, хто, кому і яким чином підпорядковується. Такий тип панування має місце тоді, коли існує можливість створювати, змінювати та відміняти правові норми, котрі регулюють відносини між владою і підлеглими. Це панування, як неодноразово підкреслює Вебер, має раціонально-формальний характер, відносини між владою та підвладними будуються за аналогією з відносинами в межах підприємства, а не сім'ї. Штаб управління тут складається не з челяді, а з компетентних чиновників; той, хто владарює, сам також підпорядковується закону, який регламентує його функції; для своїх підлеглих він — не «батько», а лише «начальник». Вирішальну роль у стосунках такого роду відіграють міркуван-
292
ня ділової доцільності та так звані «відомчі інтереси». Тому, робить висновок Вебер, найбільш чистим типом такого панування є бюрократичне, котре грунтується на детальному розподілі управлінських функцій і встановленні управлінської ієрархії.
Вступ до спільноти, яка здійснює функції влади, так само як і вихід з неї, відбувається на формально добровільних засадах, обумовлених контрактом. Чиновники, як і робітники, змушені рахуватися з умовами ринку праці і правилами свого специфічного «виробництва».
Однак, як зазначає соціолог, жодна з форм легального панування не є лише бюрократичною, оскільки сама бюрократична піраміда влади («апарат») завершується посадами спадкоємних (монархи) або обраних народом (президенти) лідерів, влада яких має вже інші джерела легітимації. В цілому ж під категорію легального панування потрапляє, як вважав Вебер, більшість сучасних державних управлінських структур, а також структур відносин у межах приватних капіталістичних підприємств. Окрім бюрократичних структур, сюди входять також грунтовані на засадах виборності форми парламентського комітетного та корпоративного управління. Проте, підсумовує соціолог, сучасний прогрес у розвитку форм державного правління якнайтісніше пов'язаний з історією сучасного чиновництва та бюрократичного підприємства, і частка бюрократичних форм панування неухильно зростає.
Харизматичне панування — це, за Вебером, той тип влади над масами, який мають «пророки, військові герої та великі демагоги». Вперше такий тип влади описав німецький історик права Р. Зом, аналізуючи стосунки панування і "підпорядкування у давньохристиянських общинах. Влада такого роду грунтується на вірі людей у харизму (благодать божу), якою нібито наділений той, кому вони підкоряються. До числа типових харизматичних лідерів, окрім Христа, Вебер відносить Перікла, Клеона, Лютера, Напо-леона. Владні функції легітимуються тут завдяки могутньому афективному захопленню особою лідера, котрий ламає усталені норми.
Харизматичний лідер — це не просто старший за посадою, а обов'язково «вождь», за яким ідуть послідовники. Панування такого типу, зауважує Вебер, триває лише доти, доки очевидні у нього докази харизми (творить чудеса, здобуває перемогу у війнах або над політичними суперниками і т. ін.). Цікаво, що штаб управління лідера-хариз-матика формується певною мірою стихійно; особиста (родинна) залежність, станове походження, фаховий рівень
293
та інші якості відходять тут на задній план перед вірою у місію харизматика та відданістю йому і його справі. Тому тут, як і у випадку патріархального панування, владні стосунки мають ірраціональний характер; вони не підпорядковані правовим нормам, тим більше що харизматичний лідер діє, як правило, не на підтримку і збереження традиції, а на руйнування її і створення нового, не знаного раніше порядку. Тому діяльність харизматичного лідера позначена рисами небуденності та новаторства. У подальшому ж, особливо після смерті лідера чи усунення його від влади, посилюється тенденція до буденності і перетворення новацій на традицію («рутинізація харизми»).
Ці три «чисті типи панування» не вичерпують усієї багатоманітності політичних відносин, однак фіксують суттєві тенденції розвитку цих відносин, зокрема тенденції їх раціоналізації та формалізації. Крім того, як підкреслює М. Вебер, у реальній практиці влади мають місце поєднання традиційних, легальних і харизматичних форм панування. Зокрема, факт переважання у сучасному політичному житті легального типу панування і зростання впливу бюрократії не виключають певного впливу традиції, з одного боку, і віри у харизму того чи іншого політичного лідера — з іншого.